Тоді я стріляй уся Ланга-Ланга. Весь час я ходи Ланга-Ланга, ти ходи коло мій. Ти не хочеш ходи коло мій, я роби твій зовсім кінець.
І Ван-Горн, один-одинцем білий чоловік, зійшов на берег у супроводі ірландського тер’єра-щеняти з переповненим любов’ю серцем та чорношкірого царька, що й ненавидів, і шанував динамітну силу білої людини, — зійшов на берег і зухвало обійшов босоніж дикунську твердиню з трьома тисячами люду, а його білий помічник, такий охочий до шнапсу, стеріг палубу невеличкого суденця, що стояло на якорі оподаль берега, а його чорношкірі матроси, не пускаючи з рук весел, тримали вельбота кормою до берега, щоб у нього міг, утікаючи, зразу стрибнути чоловік, якому вони служили, але якого не любили і якому коли завгодно охоче стяли б голову, якби не страх перед ним.
Ван-Горн спочатку зовсім не думав сходити на берег, а зійшов, відповідаючи тим на зухвальство ватажка, тільки з ділових міркувань. З годину тинявся він селищем, не відводячи правої руки дуже далеко від пістолета, пересунутого наперед, а очей — від Нау-Гау, що знехотя йшов поруч нього. Бо Нау-Гау, сповнений похмурої вулканічної люті, готовий був вибухнути щохвилини. Під час прогулянки Ван-Горнові довелося побачити те, що бачив мало хто з білих, бо Ланга-Ланга та суміжні з нею острівці — прегарні намистини, нанизані понад завітряним берегом Малейти — настільки ж недосліджені, наскільки й неповторні у своїй красі.
Колись ті острівці були просто піщані обмілини та коралові рифи, ледь видні над водою чи й зовсім сховані під нею. Тільки нещасне, гнане, цьковане створіння могло животіти там, витерплюючи неймовірні злигодні. Але такі нещасні, цьковані створіння, що зуміли вціліти й утекти з вирізаних до ноги селищ, від гніву ватажків, від долі "довгої свині", пробились туди й витривали. Знавши доти лише хащі, вони спізнали й море, і з них постало приморське плем’я. Вони вивчили звички риб, раків та їстівних молюсків, винайшли рибальські гачки, мережі, верші й усілякі хитромудрі способи добувати пливуче м’ясо з неспокійного, мінливого моря.
Такі втікачі крали собі із суходолу жінок, плодились і множились. Геркулесовою працею під палючим сонцем вони завоювали море. Вони обмурували свої обмілини та рифи уламками коралового вапняку, вкраденими з берега в темні ночі, збудували без вапна й долота щільні стіни, що витримували океанський прибій. І так само вони накрали із суходолу, як миші крадуть уночі з людського житла, мільйони пірог ситої, родючої землі.
Минули сторіччя, змінилися численні покоління — і ось на місці голих піщаних кіс, ледь видних над водою, постали муровані фортеці з проходами для довгих пірог, від суходолу захищені власними маленькими морями-лагунами. Кокосові пальми, банани, могутні хлібні дерева давали їжу й захисток від сонця. Острів’янські городи буяли врожаєм, їхні довгі, вузькі бойові піроги пустошили берег і мстилися нащадкам тих, хто колись переслідував їхніх предків і прагнув їх пожерти.
Як утікачі й вигнанці, що подалися в солоні болота Адріатики й збудували на глибоко забитих палях палаци могутньої Венеції, так і ці нещасні, гнані чорношкірі ростили свою силу, поки стали володарями великого острова, запанувавши над морськими шляхами й торгівлею і навіки загнавши лісовиків у глибину джунглів, щоб вони не важились і потикатися до моря.
І ось там, серед багатого й зухвалого побережного племені, вештався Ван-Горн і важив головою, нездатний повірити, що його смерть, може, зовсім близько. Він знав, що це колись допоможе йому успішно вербувати робітників на далекі острови, на плантації інших білих зайдисвітів, які ризикували хіба лиш дрібку менше за нього.
Пробувши в селищі з годину, він посадив Джеррі в корму вельбота й сів туди сам, зоставивши на березі остовпілого, зчу-дованого чорного царька, перейнятого ще більшою пошаною до динамітових білих людей, що привозили йому плитки пресованого тютюну, перкаль, ножі та сокири й неухильно здобували зиск із цієї торгівлі.
РОЗДІЛ XI
Повернувшись на "Еренджі", Ван-Горн відразу розпустив вітрила, підняв якір і рушив лагуною ще на десять миль далі, до Сомо. Дорогою він ще спинився коло Біну привітатися з ватажком та висадити кількох поверненців із того селища. А потім поплив до Сомо, і то вже було останнє плавання й для "Еренджі", й для більшості людей на ній.
У Сомо Ван-Горна зустрінуто зовсім не так, як у Ланга-Ланзі. Десь так о пів на четверту висадивши привезених додому тубільців, він запросив на палубу ватажка Башті. І той з’явився, вельми жвавий і діяльний, хоч похилий віком, й у вельми добродушному настрої — такому добродушному, що навіть привіз із собою своїх трьох старих жінок. Такого ще не бувало. Ніколи ще він не дозволяв жодній своїй жінці показатись перед білим чоловіком, і тепер Ван-Горн за таку велику честь подарував кожній гарну череп’яну люльку й десять плиток тютюну.
Хоч уже й припізніло, торгувалося добре, і Башті, що забрав левову пайку з грошей, належних батькам двох померлих хлопців, щедро купував Ван-Горнів крам. Він пообіцяв капітанові багато свіжих робітників, і Ван-Горн, звиклий до мінливої дикунської вдачі, зажадав, щоб контракт укласти негайно. Башті спершу не погоджувався — мовляв, нехай завтра. Ван-Горн доводив, що відкладати нема рації, і то так переконливо, що старий ватажок послав одну пірогу на берег — привезти хлопців, призначених відпливти на плантації.
— А ти як гадаєш? — спитав Ван-Горн Боркмана. — Я ще не бачив старого пройдисвіта таким приязним. Чи не задумав він якоїсь капості?
Помічник подивився вже зовсім посоловілими очима на численні піроги біля борту, завважив, що там багато жінок, і похитав головою.
— Навряд… Вони завше ховають своїх бабів у лісі, коли збираються напасти.
— Е, цих чорношкірих не вгадаєш, — похмуро промовив капітан. — Звісно, уява в них абияка, та все ж коли-не-коли й придумають щось новеньке. А Башті найхитріший з усіх, скільки я їх бачив. Що йому завадить згадати те саме, та й зробити якраз навпаки? Що вони досі ніколи не брали із собою жінок, як збирались напасти, це ще не доказ, що й завжди вони так робитимуть.
— Ні, на таке навіть у Башті кебети не стане, — заперечив Боркман. — Він просто роздобрився. Он уже закупив у тебе краму на сорок фунтів. Того ж то він і хоче законтрактувати нам ще партію хлопців і, певне, сподівається, що половина їх передохне, щоб йому дісталася їхня платня.
Усі ці міркування були вельми логічні. Одначе Ван-Горн похитав головою.
— А все ж пильнуй, — застеріг він. — І пам’ятай, що нам не можна спускатись униз обом разом. Та забудь про шнапс, поки ми не виберемося звідси.
Башті був неймовірно худий і дуже старий. Він сам не знав, скільки йому років, одначе знав, що з нинішніх його підданців нікого ще не було на світі, коли він був хлопчаком. Він пам’ятав, коли народився дехто з теперішніх старих дідів, уже немічних, кислооких, беззубих, глухих чи паралізованих. А сам був ще бадьорісінький. Він навіть міг похвалитися десятком пеньків у яснах, якими ще міг жувати. І хоч тілові його вже бракувало юнацької снаги, розум він мав ще свіжий і ясний, як завжди. Саме завдяки його розумові плем’я було тепер сильніше, ніж тоді, коли він узяв у свої руки владу. На свій лад він був меланезійський Наполеон. Військовий хист Башті дав йому змогу відсунути далі кордон із лісовиками. Шрами на його зсохлому тілі свідчили, що й у боях він не пас задніх. Як правитель, він заохочував і розвивав у своєму племені силу й кмітливість. А як політик, він завжди виявлявся мудріший за ватажків сусідніх племен і укладав із ними вигідні для себе угоди.
Отож його розум, ще й досі гострий та гнучкий, зродив план, як перехитрувати Ван-Горна й посміятися з великої Британської імперії, про яку він мав вельми невиразне уявлення.
Сомо мало свою історію. Воно було дивним винятком — приморське плем’я, що жило не на острівцях, а на суходільному боці лагуни, де мусили б панувати лісовики. Легенди Сомо кидають тьмяне світло в темряву давнини. Нібито колись, так давно, що годі й виміряти, молодик на ймення Сомо, син Лоті, ватажка острівної твердині Умбо, посварився з батьком і втік від його гніву, забравши із собою повних дванадцять пірог юнаків. Два мусони тривала їхня одіссея. Легенда повідає, ніби вони двічі обкружляли Малейту і налітали аж на далекі острови Уджі та Сан— Крістобаль.
Після переможних боїв вони, звісно, забирали, як здобич, жінок, і кінець кінцем, обтяжений жінками та дітьми, Сомо оселився на березі Малейти, відігнав лісовиків далі вглиб і заклав берегову твердиню Сомо. Від моря її було збудовано, як усі фортеці на острівцях — з коралового вапняку викладено мури проти хвиль та морських напасників, з проходами для довгих пірог у тих мурах. А від суходолу, де Сомо наступало на джунглі, воно було схоже на будь-яке розкидане лісове селище. Однак передбачливий родоначальник нового племені провів свої кордони багато далі в лісах, на відногах невисоких гір, і з обох кінців теж розмістив по селищу. З людей, що втікали до нього, Сомо приймав у плем’я тільки найбільших зухів. Кволих та боягузів просто з’їдали, і легенда оповідала про незліченні голови, що прикрашали в Сомо човнові повітки.
Ось це плем’я, землю та твердиню й успадкував Башті. І він примножив свою спадщину та й далі її примножував. Він довго й ретельно обмірковував і виважував план, що зродивсь у нього в голові. Три роки тому плем’я Ано-Ано, що жило на кілька миль далі понад берегом, захопило вербівне судно, знищило його й усю команду і здобуло казкові запаси тютюну, перкалю, намиста й усякого іншого краму, а також чимало рушниць та набоїв.
А розплачуватись за те довелось не дуже дорого. Через півроку в лагуну впхався військовий корабель, обстріляв Ано-Ано з гармат, загнавши плем’я в хащі, тоді висадив десантний загін, що марно гнався за племенем лісовими стежками; врешті білі задовольнилися тим, що забили сорок жирних свиней та зрубали сотню кокосових пальм. Тільки-но корабель вийшов із лагуни в море, як плем’я Ано-Ано вернулося з джунглів до селища. Гарматний вогонь не завдає великої шкоди легким очеретяним хатинам. За кілька годин жінки все й позалатували. Що ж до сорока вбитих свиней, то все плем’я накинулося на них, спекло в ямах із розжареним камінням і довго бенкетувало.