Він знає мене, і я його знаю. А ви мене знаєте? Га? – сказав містер Крікль, з моторошною грайливістю щипаючи мені вухо.
– Ще ні, сер, – відповів я, звиваючись від болю.
– Ще ні? Га? – повторив містер Крікль. – Та незабаром дізнаєтесь! Га?
– Незабаром дізнаєтесь! Га? – повторив дерев'яноногий. Згодом я пересвідчився, що він, зі своїм міцним голосом, був завжди ніби перекладачем промов містера Крікля до хлопців. Я, дуже зляканий, сказав, що сподіваюся незабаром дізнатися, коли така його воля. Весь час я відчував, що вухо моє палає: він так боляче щипав його.
– Я вам скажу, хто я такий, – шепотів містер Крікль, випускаючи нарешті моє вухо, але востаннє так скрутивши його, що сльози виступили в мене на очах. – Я – кремінь.
– Кремінь! – повторив чоловік з дерев'яною ногою.
– Коли я кажу, що зроблю якусь річ, то я роблю її, – сказав містер Крікль. – Як я хочу, щоб було зроблено щось, то це буде зроблено.
– ...щоб було зроблено, то буде зроблено, – повторив Дерев'яна Нога.
– У мене характер рішучий, – вів далі містер Крікль. – Отакий я. Я виконую свій обов'язок. От що я роблю. Коли моя плоть і кров, – кажучи це, він глянув на міс Крікль, – повстає проти мене, то вона більше не плоть і не кров моя. Я її жену геть. Чи той волоцюга, – звернувся він до чоловіка з дерев'яною ногою, – заходив сюди знову?
– Ні, – була відповідь.
– Ні, – сказав Крікль, – він добре мене знає. Він знає мене. Не пускати його! Кажу я вам, не пускати його, – промовив містер Крікль, вдаривши рукою об стіл і глянувши на місіс Крікль, – бо він мене знає! А тепер ви теж трохи знаєте мене, мій юний друже, і можете йти. Відведіть його.
Я дуже зрадів цьому наказу, бо місіс і міс Крікль витирали собі очі, і я турбувався за них не менше, ніж за самого себе. Але я збирався звернутися до господаря з проханням про одну річ, яка дуже непокоїла мене. Тому я не міг утриматися, хоч сам здивувався з такої сміливості.
– Будь ласка, сер... – почав я.
Містер Крікль прошепотів:
– Га? Це що таке?
Він уп'яв у мене очі, ніби хотів спопелити своїм поглядом.
– Будь ласка, сер, – пробелькотів я, – коли б мені дозволили (я справді дуже шкодую, сер, про свій вчинок...), коли б мені дозволили зняти цей напис, доки хлопці не повернулися...
Чи серйозно зробив це містер Крікль, чи він тільки хотів налякати мене, – я не знаю. Але він скочив з крісла, і я стрімголов подався геть, не чекаючи на чоловіка з дерев'яною ногою. Я біг, не зупиняючись, аж до своєї спальні. Побачивши, що мене не переслідують, я ліг у ліжко, бо вже був час спати, та кілька годин пролежав, тремтячи, без сну.
Наступного ранку повернувся містер Шарп. Містер Шарп був перший вихователь, чином вищий за містера Мелла. Містер Мелл їв разом з хлопцями, а містер Шарп обідав і вечеряв за столом містера Крікля. Містер Шарп був кволий джентльмен тендітного вигляду, з довжелезним носом; голову він завжди хилив набік, ніби вона була занадто важкою для нього. Волосся його було дуже м'яке і хвилясте. Але перший же з хлопців, який повернувся з канікул, доповів мені, що то була перука (та ще й придбана у торгівця старими речами), і що містер Шарп щосуботи ввечері ходить її завивати.
Не хто інший, як Томмі Тредльс збагатив мене цими знаннями. Він першим з хлопців повернувся до школи. Він відрекомендувався, повідомивши, що я можу знайти його ім'я на правому стовпі воріт, над верхньою завісою.
– Тредльс? – спитав я, бо дуже добре вивчив ці ворота.
– Власною персоною, – відказав він і попросив скласти докладний звіт про мене та мою сім'ю.
Для мене то була щаслива обставина, що Тредльс повернувся першим. Йому так сподобався мій плакат, що він позбавив мене від хвилювань через очікувані викриття чи приховування. Щойно прибував якийсь хлопчик, великий чи маленький, Томмі рекомендував мене такими словами:
– Дивіться! От забавка!
На щастя, хлопці здебільшого поверталися в сумному настрої і не так люто кидалися на мене, як я очікував. Щоправда, дехто з них витанцьовував навколо мене якийсь індійський танець, а більша частина не могла утриматися від спокуси подражнити мене собакою: вони гладили і пестили мене, щоб я не кусався, та казали: "На місце, Рябко!" Я, звичайно, бентежився серед такої сили незнайомих хлопців, і це вартувало мені трохи сліз. Але загалом усе обійшлося краще, ніж я гадав.
Проте я не вважався формально прийнятим до компанії школярів, аж доки не прибув Дж. Стірфорс. До цього добродушного на вигляд хлопця, який мав репутацію першого учня і який був років на шість старший, мене привели, ніби до високої урядової особи. Під наметом на майданчику для ігор він розпитав про подробиці мого покарання і ласкаво висловив свою думку, що то "дурниці"; за це я лишився вдячним йому назавжди.
– Скільки у тебе грошей, Копперфілде? – спитав він, прогулюючись зі мною після того, як вищезгаданим висловом покінчив з моїми справами.
Я сказав йому, що маю сім шилінгів.
– Краще було б віддати їх мені на схов, – сказав він. – Принаймні ти можеш це зробити, коли хочеш. А не хочеш – не треба.
Я поспішив погодитися з його дружньою пропозицією, і, відкривши гаманець Пеготті, висипав гроші йому в долоню.
– Чи не хочеш витратити щось зараз? – спитав він мене.
– Ні, спасибі, – відповів я.
– А коли хочеш, то можеш, знаєш, – промовив Стірфорс. – Скажи тільки.
– Ні, спасибі, сер, – повторив я.
– А може, тобі хотілося б витратити пару шилінгів на пляшку смородинової наливки, щоб розпити в спальні? – наполягав Стірфорс. – Ти, здається, приписаний до моєї спальні.
Хоч це раніше і не спадало мені на думку, але я відповів, що, звичайно, хотів би.
– Дуже добре, – сказав Стірфорс. – Смію припустити, що ти щасливий був би витратити ще шилінг-другий на мигдалеве тістечко.
Я відповів, що, звичайно, це я й хотів зробити.
– І ще шилінг-другий на бісквіти, та ще один на фрукти, га? – сказав Стірфорс. – Кажу тобі, юний Копперфілде, ти це можеш зробити.
Я посміхнувся, бо він посміхався, але я таки був трохи стурбований.
– Гаразд! – продовжував Стірфорс. – Треба ж цю справу влаштувати якнайкраще, от і все. Я зроблю для тебе все, що можу. Я можу виходити зі школи, коли схочу, і я тобі придбаю все.
По цій мові він поклав гроші в кишеню і ласкаво попросив мене не турбуватися: він сам подбає, щоб усе було як слід.
Він дотримав свого слова. Щоправда, в глибині душі мені здавалося, що справа йшла зовсім не як слід – я побоювався, що подаровані мені матір'ю дві півкрони розтрачено марно. Проте я зберіг клапоть паперу, в який вони були загорнуті, – тепер це було моїм коштовним заощадженням. Коли ми прийшли до спальні, він витяг усе, куплене на сім шилінгів, і поклав на моє ліжко, під місячне проміння, кажучи:
– Маєш, юний Копперфілде! Слово честі, в тебе буде королівський бенкет.
Я й думати не міг про те, щоб керувати бенкетом, коли він був тут. Руки мої тремтіли від самої тільки думки про це. Я попросив його зробити мені ласку й головувати. Моє прохання було підтримано всіма іншими хлопцями в нашій кімнаті; він погодився і, сівши на мою подушку, став роздавати ласощі (розділив їх дуже справедливо, мушу зазначити) та наливати смородинівку в маленьку чарку без ніжки, його особисту власність. Щодо мене, то я сидів ліворуч від нього, а решта скупчилася навколо нас, на найближчих ліжках і на підлозі.
Добре пам'ятаю, як сиділи ми там, розмовляючи пошепки; сказати по правді, вони розмовляли між собою, а я шанобливо слухав. Місячне проміння проникало крізь вікно в кімнату, змальовуючи відбиток вікна на підлозі. Більшість з нас сиділа у темряві; тільки інколи Стірфорс змочував паличку в банці з фосфором[4], коли хотів знайти щось. Тоді нас освітлював короткий і мерехтливий синій відблиск. Якесь загадкове почуття, навіяне темрявою, таємничість нашого бенкету, обережний шепіт – усе це захоплювало мене, я прислухався до хлоп'ячих розмов з безпорадним почуттям урочистості і жаху; щасливий, що всі вони такі близькі; я лякався (хоч намагався сміятися), коли Тредльс запевняв, ніби бачить у кутку привида.
Я почув усяку всячину про школу й про все, що її стосувалось. Я почув, що містер Крікль не без підстав назвав себе кременем: він був найсуворішим і найнещаднішим з вихователів; він день у день розсипав удари направо й наліво, вдираючись у юрбу хлопців, немов лютий вовк в отару овець, і жорстоко шмагаючи їх. Він не знав і не вмів нічого, крім шмагання, а в іншому був більшим неуком (так заявив Дж. Стірфорс), ніж найостанніший учень у школі. Багато років тому він був дрібним крамарем у Боро і взявся до шкільної справи після того, як збанкрутував на торгівлі хмелем; відкрив він цей заклад на гроші місіс Крікль. І ще почув я так багато подібних відомостей, що мене дивувало тільки, звідки вони все це знають.
Я почув, що чоловік з дерев'яною ногою – його звали Тенгей – був диким варваром, який раніше допомагав містеру Кріклю у торгівлі хмелем, а потім пішов разом з ним по лінії науки; трапилося це тому, вважали хлопці, що він зламав собі ногу на службі в містера Крікля, де виконував безліч безчесних справ для нього і знав усі його таємниці. Я чув, що, за винятком містера Крікля, Тенгей вважав усю установу, вихователів і учнів своїми природними ворогами, та єдиною втіхою його життя було виявляти гнів і лють. Ще я чув, що у містера Крікля був син, який ворогував з Тенгеєм і, викладаючи в школі, одного разу посварився зі своїм батьком, бо вважав, що дисципліну запроваджують занадто суворими способами. Крім того, гадали, що він протестував проти брутального поводження батька з матір'ю. Отже, почув я, містер Крікль вигнав його за двері, а місіс і міс Крікль відтоді завжди сумують.
Але найдивніше, що я почув про містера Крікля, це те, що був один хлопець у школі, на якого він не наважувався підняти руку, і цим хлопцем був Дж. Стірфорс. Стірфорс сам підтвердив це й сказав, що хотів би побачити, як він спробує це зробити. Якийсь несміливий хлопець (не я) спитав, як він вчинив би, якби побачив. Дж. Стірфорс занурив паличку у банку з фосфором, аби сяйво освітило його відповідь, і заявив, що насамперед уклав би його, добре давши по чолу пляшкою з чорнилом, яка завжди стояла на каміні. Деякий час сиділи ми у темряві, затамувавши подих.
Почув я, що містер Шарп і містер Мелл обидва дістають злиденну платню.