Раніш ні вона, ні я нікуди з дому не виїздили, і то було мені в новину. Джералдіна не сказати щоб дуже тішилася міським життя, а от я чекала тих субот більше, ніж різдва та свого дня народження вкупі. Там був такий танцювальний павільйон, де за вхід не брали ні цента, і музика грала безплатно, а кругом кольорові лампочки. То я, було, допоможу Джералдіні з роботою, щоб нам мерщій туди податися, а тоді ми беремося за руки та й бігом вулицею, і я навіть духу не зведу, як уже йду танцювати. Партнерів чекати не доводилось — на кожну дівчину по п'ять хлопців, а ми були там найперші красуні. Та мене не так хлопці вабили, як самі танці,— іноді, бувало, всі спиняться й дивляться, як я вальсую, а своїх партнерів я й роздивитися не встигала — так швидко вони мінялись. А після танців хлопці всім гуртом тяглися за нами до готелю і потім гукали під вікном: "Виходьте! Виходьте!" — та ще й пісень співали, отакі були дурні. Джералдіну через це мало з роботи не погнали. А як ляжемо ми з нею, то довго ще не спимо, все міркуємо про минулий вечір, прикидаємо, зважуємо, хто та що. Сестра ніяких там романів собі не вигадувала, її найбільше цікавило, котрий з отих наших кавалерів найпевніший для господарства буде. Тож і спинилася на Денові Рейні. Він був старший за інших, двадцять п'ять йому минуло — дорослий чоловік. З лиця не дуже показний: клаповухий, весь у ластовинні, і підборіддя якесь куце, та зате... О, Ден Рейні, він хіба ж такий молодчага був, дарма що поважний, а силу мав яку — барильце цвяхів піднімав запросто. Під осінь він приїхав до нас додому й допоміг зібрати врожай. Батькові він одразу сподобався, а мати хоча й бурчала, що Джералдіна ще надто молода, одначе великого шелесту з того не робила. На весіллі я плакала — все думала, що не буде вже суботніх вечорів у танцювальному павільйоні й не лежати нам більш із Джералдіною, як ото було, в одному ліжку. Та коли Ден Рейні перебрав на себе господарство, усе начебто пішло на лад. Мав він такий хист: видобути з землі те найкраще, на що вона здатна, а можливо, і з нас також. Лиш одне було негаразд: сидимо ото взимку коло вогню, аж раптом мені недобре стає, чи то від жару, чи то від чого іншого, тільки чую — ось зараз зімлію. Вийду я надвір у самому платтячку, стану й стою, і не холодно мені анітрохи, наче я сама холодинка; а тоді заплющу очі й кружляю та кружляю собі у вальсі. Та ось одного вечора Ден Рейні підкрався так, що я й не чула, підхопив мене — і ну зі мною жартома танцювати. Тільки не такий то вже був і жарт. Мав він до меле почуття, і я про те від самого початку здогадувалась. Одначе він ніколи нічого мені не казав, а я його не питала. І нічого б з того так і не було, коли б Джералдіна не скинула. Це сталося навесні. Вона страшенно боялася гадюк, наша Джералдіна, і от одного дня пішла вона збирати яйця та як на те, гадюку й побачила. Отоді таке з нею і скоїлось. Та й не гадюка то була, а малесеньке гадюченя, але вона так перелякалася, що скинула дитину за чотири місяці до строку. А далі вже й не знаю, що їй подіялось: така вона стала лиха та люта, слова їй не скажи — враз закипає. Найгірше перепадало Денові Рейні; він уже й на очі їй боявся навертатись, а ночував просто в полі — загорнеться, було, в ковдру і спить. І я відчула: якщо я там залишусь... Отож і втекла до Юфрая та влаштувалася на Джералдінине місце в готелі. У танцювальному павільйоні все було так само, як і минулого літа, а я стала ще краща з себе. Один хлопець мало не прибив другого — засперечалися, кому частувати мене оранжадом. Не скажу, що я там не веселилася, одначе думки мої були далеко. Уже і в готелі не раз мене питали: "Про що ти думаєш?" — чи то я в цукерницю солі насиплю, чи то подам клієнтові ложку різати м'ясо. І за ціле літо додому жодного разу не поїхала. А коли настав час мені вертатися — був такий самий осінній день, як оце сьогодні, небо голубе й бездонне,— я навіть не дала знати своїм, а просто вилізла з автобуса й відміряла три милі пішки полем між скиртами, аж поки знайшла десь там Дена Рейні. А він і слова не сказав — тільки впав на землю й заплакав, мов дитина. І так мені жаль його стало, і таку я відчула до нього любов, що цього ніякими словами не розказати...
Її сигарета погасла. Здавалося, вона втратила нитку розповіді чи ще гірше — розважила за краще урвати її. Мені хотілося затупотіти ногами й засвистіти, як ото бешкетники в кіно, коли раптом згасає екран. Райлі теж кортіло почути, що було далі, хоч він не показував цього так відверто. Він черкнув сірником і підніс його до її сигарети. Від цього звуку вона здригнулася і, наче віднайшовши голос, заговорила далі; тільки скидалось на те, що за оту хвилю мовчанки вона зайшла думкою далеко вперед.
— Ну от, батько й заприсягся, що вб'є того негідника. Та й Джералдіна спокою мені не давала: скажи та скажи хто, Ден візьме рушницю й піде застрелить його. А я сміюся, аж поки заплачу, а то й навпаки — плачу, а вже потім сміюся. Ну звідки мені знати, кажу. Було у мене в Юфраї п'ять чи шість хлопців, отож один з них, а котрий — і гадки не маю. Мати почула це, та як лясне мене по обличчю. Одначе вони мені повірили, а трохи згодом, як мені здається, і Ден Рейні повірив — хотілось йому в це вірити, бідоласі нещасному. Всі ті місяці я з дому не витикалася, а якраз на той час і батько помер. То вони мене навіть на похорон не пустили — соромно було, що люди побачать. От того ж таки дня воно й сталося — всі пішли на кладовище, я в домі сама-одна, а вітер надворі піском жбурляє і реве по-слонячому,— отоді й явився мені господь бог. Хоч і не заслужила я анічим, щоб він мене обрав: бувало, так уже мене мати умовляє котрийсь там стих з біблії затямити, а от після того я десь місяців за три добру тисячу їх напам'ять завчила. То ото сиджу я собі, бренькаю щось на піаніно, аж раптом брязь — шиба вилетіла, все в кімнаті перевертом пішло, тоді знов на місце стало, і відчула я: хтось поруч є. Подумала була, що то батьків дух, а тут вітер враз ущух, стало тихо, як навесні,— і я збагнула: то він, і стала рівно, як він мені навіяв, і простерла руки йому назустріч. Двадцять шість років відтоді минуло — це сталося третього лютого,— мені тоді було шістнадцять, а тепер сорок два, і за всі ті літа я ані разу в своїй вірі не похитнулася. А коли прийшла година мені родити, я не кликала ні Джералдіну, ні Дена Рейні, нікого, а лягла собі й тільки пошепки стихи з біблії один по одному проказувала. Ніхто в домі й не знав, що Денні народився, поки він сам голосу не подав. То його Джералдіна так назвала. Усі в околиці думали, що він її дитина, їхали подивитися, декотрі везли подарунки, а чоловіки ляскали Дена Рейні по спині й казали: оце-то хлопчина в тебе. Ну, а я тільки-но звелась на ноги, то зараз же подалася геть за тридцять миль, аж до Стоунвілла: він разів у два більший за Юфрай, і там було чимале гірницьке селище. От ми ще з однією дівчиною й відкрили там пральню, і мали непогані заробітки, бо чоловіки в тому селищі були здебільшого нежонаті. Десь двічі на місяць я навідувалась додому побачити Денні, сім років отак туди-сюди їздила, і то була єдина втіха, яку я мала, хоч воно й дивно, коли подумати, як мені щоразу краялося серце: він же такий гарненький хлопчик був, що й сказати годі. Та Джералдіна й доторкнутись мені до нього не давала, а як візьму, було, поцілую, то вона аж дибки стає; і Ден Рейні теж не багато ліпший був — дуже вже боявся, що я не дам їм спокою. А останнього разу, як була вдома, попросила я його зустрітися зі мною в Юфраї, бо мені вже хтозна-відколи одна маячна думка в голову запала: пережити все те знов і народити хлопчика, щоб був викапаний Денні. Та даремно я думала, що батько в нього може бути той самий. Другий від нього однаково б не жив, народився б мертвий. Подивилась я тоді на Дена Рейні,— день був холоднющий, ми сиділи під зачиненим танцювальним павільйоном, і, пригадую, він ні, разу рук із кишень не вийняв,— та й відіслала його назад додому, так і не сказавши, чого кликала. А потім скільки років усе схожого на нього шукала. Був там у Стоунвіллі один гірник, такий же ластатий, і очі ясно-карі, добросердий хлопчина,— від нього мені на згадку Сем залишився, найбільшенький мій. Та й батько Бет, як пригадати, був ніби рідний брат Дена Рейні, але Бет — дівчинка і на Денні не схожа. А ще забула вам сказати: свій пай на пральню я невдовзі продала й переїхала до Техасу, працювала там по ресторанах в Амарільйо і Далласі. Та тільки аж тоді, як зустріла містера Медда, дотямила я, чому господь обрав мене і що я маю робити. Бо містер Медд знав правдиве слово, і коли я ото вперше почула його проповідь, то просто до нього й пішла. Ми з ним не більш як хвилин із двадцять побалакали, аж він мені каже: хочу, мовляв, узяти вас за дружину, якщо ви ще незаміжня. Та ні, кажу, незаміжня, але сяку-таку сім'ю маю,— їх-бо в мене на той час уже п'ятеро було. А він хоч би тобі що. Отож через тиждень, якраз на Валентинів день, ми й одружилися. Він був чоловік уже не молодий і на Дена Рейні анітрохи не схожий. Як скине, було, свої чоботи з підборами, то заледве до плеча мені дістає. Одначе коли господь бог звів нас, то добре знав, що робить: надбали ми з ним і Роя, і Перл, і Кейт, і Кліо, і Малюка Гомера. Майже всі вони народилися в тому-от фургоні, що ви сьогодні бачили. Ми роз'їжджали по всій країні і несли слово боже людям, котрі ніколи його не чули, а як і чули, то не так, як умів розтлумачити мій чоловік. Та тепер я мушу сказати вам сумну річ: втратила я містера Медда. Одного ранку пішов він дорогою купити якогось припасу й паче в повітрі розтанув — більше ми його не бачили. Сталося це в Луїзіані, в тих диких місцях, де живуть кейджуни[4], І нехай там поліція вигадує що хоче, мені, на це начхати, бо не такий він був чоловік, щоб утекти від сім'ї. Ні, то запевно було якесь злочинство.
— Чи, може, втрата пам'яті,— докинув я.— Людина раптом геть усе забуває, навіть як її звуть.
— Щоб чоловік знав напам'ять усю біблію — і раптом забув, як його звуть? Ні, то не інакше, як хтось з отих кейджунів його порішив, аби забрати його аметистовий перстень. Ну, а я, звісно, й після того з чоловіками зналася, одначе любові вже не було.