Вона впізнала Жавера.
Елегантний молодик скористався з цієї нагоди й утік.
8. Де кінчається влада муніципальної поліції
Жавер розштовхав юрму і сягнистою ходою рушив до поліційного відділка, що був на протилежному кінці майдану, тягнучи за собою Фантіну. Вона не опиралась. Ні він, ні вона не мовили й слова. Гурт роззяв, охоплений бурхливою радістю, посунув за ними, сиплячи грубими дотепами. Глибоке нещастя завжди дає привід до непристойних жартів.
Дійшовши до відділка, Жавер відчинив двері й, пройшовши з Фантіною досередини, одразу зачинив їх за собою, на превелике розчарування цікавих, які стали витягувати шиї й заглядати у вікна, сподіваючись щось побачити.
Увійшовши до кімнати, Фантіна відступила в темний закутень і скулилася там, мов наполохана дворняга.
Сержант приніс запалену свічку й поставив на стіл. Жавер сів, дістав із кишені аркуш гербового паперу й почав писати.
Жавер здавався незворушним, проте думка його працювала з урочистим піднесенням. Це був один із моментів, коли він повною мірою виявляв свою жахливу владу, звітуючи тільки перед власним сумлінням, що схвалювало його невблаганність. У цю мить він уособлював високий трибунал. Він творив суд і оголошував вирок. Що більше міркував він про сьогоднішній випадок, то дужче обурювався. Сумніву не лишалося: на його очах відбувся злочин. Там, на вулиці, він бачив, як суспільство в особі громадянина, наділеного власністю й виборчим правом, зазнало нападу від найнікчемнішого створіння. Повія вчинила замах на буржуа. І він, Жавер, це бачив на власні очі. Поліційний наглядач мовчки писав.
Закінчивши, він поставив свій підпис, згорнув аркуш і, подавши його сержантові, наказав:
— Візьміть трьох солдатів і відведіть цю дівку до буцегарні. — Й, обернувшись до Фантіни, оголосив: — Ти відсидиш півроку.
Бідолашна затремтіла.
— Півроку! Шість місяців в’язниці! — вигукнула вона. — Шість місяців я зароблятиму тільки сім су на день! А що станеться з Козеттою? З моєю дитиною! Я ж і так заборгувала Тенардьє понад сто франків, чи ви знаєте про це, пане наглядач?
Благально склавши руки, вона навколішки поповзла до Жавера по кам’яній підлозі, заляпаній грязюкою від поліційних чобіт.
— Пане Жавер, змилуйтесь наді мною! — простогнала вона. — Запевняю вас, я не винна. Мабуть, ви не бачили, з чого все почалося. Я не винна, присягаюся Богом! Той, якого я зовсім не знаю, сунув снігу мені за сукню. Хіба є таке право, щоб нам кидати сніг за сукню, коли ми спокійно собі походжаємо, нікого не зачіпаючи? Тож мені урвався терпець. Я трохи хвора, а він уже до того намагався мені дошкулити. "Ти страхопудка, та ще й беззуба", — сміявся він. Я й сама знаю, що в мене нема двох зубів. Я терпіла мовчки, я казала собі: цей пан, певно, хоче розважитись. І тоді він сунув мені за спину сніг. Пане Жавер, невже ніхто не бачив, як усе було, щоб сказати вам правду? Може, я трохи погарячкувала. Знаєте, коли тобі вкинуть снігу за спину, а ти цього не чекаєш, ти в першу мить не володієш собою. Дарма я зірвала капелюх із того добродія. Я попрошу в нього пробачення. Помилуйте мене цього разу, пане Жавер. Адже у в’язниці заробляють тільки сім су на день, а мені треба виплатити сто франків боргу, інакше вони пришлють мені мою крихітку. О Боже, я не годна взяти її до себе! Це так гидко — те, що я тепер роблю! О, моя Козетто, о, моє янголятко, що з тобою станеться, доню! Не садіть мене до в’язниці! Бо мою дівчинку виженуть тоді на мороз — пожалійте її, пане Жавер! Я в душі не така вже й погана жінка. Не від розбещеності стала я такою, яка є. Згляньтеся на мене, пане Жавер!
Фантіна белькотіла все це, трясучись від ридань, заламуючи руки і бухикаючи уривчастим сухим кашлем. Горе іноді, мов божественний промінь, осяває лиця нещасних. У ту мить Фантіна знову стала вродливою. Час від часу вона замовкала і цілувала у шпига полу редингота. Вона пом’якшила б і гранітне серце; але дерев’яне серце пом’якшити неможливо.
— Ти все сказала? — запитав Жавер. — А зараз марш до в’язниці! Ти відсидиш свої шість місяців — тут і Бог нічого вже не змінить.
Почувши ці слова, Фантіна зрозуміла: вирок їй оголошено. Вона осіла на підлогу, прошепотівши:
— Згляньтеся!
Жавер відвернувся.
Солдати схопили Фантіну за руки.
За кілька хвилин перед тим до відділка, ніким не помічений, увійшов якийсь чоловік. Причинивши за собою двері, він прихилився до них спиною і чув розпачливі благання Фантіни.
У ту мить, коли солдати стали силоміць підводити нещасну, той чоловік ступив крок уперед, вийшов із тіні й сказав:
— Зачекайте хвилинку!
Жавер підвів погляд і впізнав Мадлена. Він скинув капелюха і вклонився йому з притлумленим роздратуванням.
— Пробачте, пане мер… — почав він.
Почувши слова "пане мер", Фантіна дивно перемінилася. Вона миттю підхопилась на ноги, схожа на привид, який виріс із-під землі, відштовхнула солдатів і, перш ніж її встигли затримати, підступила до Мадлена, уп’явшись у нього безумним поглядом:
— А, то це ти — пан мер! — вигукнула вона.
І, зареготавши, плюнула йому межи очі.
Мадлен утерся і сказав:
– Інспекторе Жавер, відпустіть цю жінку на волю.
Жаверові на мить здалося, що він збожеволів. Бачити, як повія плює в обличчя мерові, — це було таке жахливе блюзнірство, якого він просто не міг собі уявити. Та коли він побачив, як мер, високий представник влади, спокійно втирається й каже: "Відпустіть цю жінку на волю", — його наче громом ударило. Такого струсу глузд Жавера не витримав, і він мовчав, як онімів.
Не менше вражена була й Фантіна. Вона вхопилася за дверцята печі, мов не могла утриматись на ногах, розгублено оглянулась навколо і тихо, мов звертаючись до самої себе, заговорила:
— На волю? То мені не доведеться сидіти у в’язниці шість місяців! Хто це сказав? Мабуть, я недочула. Отой душогуб мер не міг такого сказати! Любий пане Жавер, це ви звеліли відпустити мене на волю, так? Ви зрозумійте, в усьому винен отой старий недолюдок мер. Уявіть собі, пане Жавер, він вигнав мене з роботи, бо кілька мегер почали плескати про мене язиками. Який жах! Вигнати на вулицю бідну дівчину, що чесно робить своє діло! Відтоді я стала зовсім мало заробляти і докотилася до такого життя. Дев’ять су на добу — хіба на це проживеш? А в мене є моя маленька Козетта… От і довелося мені стати на погану стежку. Тепер ви знаєте, хто в усьому винен. Правда, я розтоптала капелюх того пана біля офіцерського кафе. Але ж і він зіпсував мені сукню грудкою снігу. А в таких, як я, є тільки одна шовкова сукня на вечірній вихід. Я не мала на думці нічого поганого, повірте, пане Жавер, а скільки я бачила жінок, гірших за мене, яким, проте, ведеться багато краще. О, пане Жавер, це правда, що ви мене відпускаєте? Розпитайте в людей, поговоріть із моїм домовласником, тепер я плачу за помешкання, вам скажуть, що я жінка чесна. О, пробачте, я неумисне зрушила заслінку печі й напустила диму.
Пан Мадлен слухав Фантіну з глибокою увагою. Поки вона говорила, він дістав гаманець і розкрив його. Гаманець був порожній. Він поклав його назад до кишені і спитав у Фантіни:
— Скільки ви, кажете, заборгували?
Фантіна, яка дивилась на Жавера, обернулась до нього.
— Я говорю не з тобою!
Потім звернулася до солдатів:
— Бачили, як я плюнула йому в пику? Ага, старий душогубе мер, ти прийшов сюди налякати мене, але я тебе не боюся. Я боюся тільки пана Жавера. Мого доброго пана Жавера!
І знову звернулася до поліційного наглядача:
— О, я розумію вас, пане інспектор, ви чоловік справедливий. Той пан просто захотів трохи розважитись, сунувши снігу жінці за сукню, це насмішило офіцерів, а ми для того й існуємо, щоб розважати чоловіків. І тут з’являєтеся ви, ваш обов’язок — стежити за порядком, ви ведете мене до відділка, бо я винна, але, добре обміркувавши справу, ви мене відпускаєте, бо якщо я сяду на шість місяців до в’язниці, хто потурбується про мою дівчинку! О, я більше не розгніваю вас, пане Жавер! Нехай роблять зі мною, що хочуть, — я навіть не ворухнуся. А сьогодні, бачте, я не чекала, що той пан укине мені грудку снігу за сукню, та й погано я себе почуваю, кахикаю. І під грудьми щось тверде, і дуже пече. Дайте вашу руку й не бійтесь, отут воно.
Фантіна не плакала, голос її звучав лагідно, і вона притулила до своїх ніжних білих грудей грубезну долоню Жавера, дивлячись на нього з ласкавою усмішкою.
Аж раптом вона поквапно обсмикнула на собі сукню й рушила до дверей, прощаючись із солдатами дружнім кивком голови.
— Пан інспектор мене відпускає, хлопці, я йду додому.
Вона поклала руку на клямку. Ще крок, і вона була б на вулиці.
До цієї миті Жавер стояв нерухомо, дивлячись у землю. Брязкіт клямки привів його до тями.
— Сержанте! — вигукнув він, підводячи голову. — Ви що, не бачите? Ця хвойда втікає! Хто вам дозволив її відпустити?
— Я, — сказав Мадлен.
Почувши Жаверів голос, Фантіна затремтіла і випустила клямку, як ото спійманий злодій випускає з рук украдену річ. На голос Мадлена вона обернулась і від цієї миті, не мовлячи й слова, не сміючи навіть дихати, переводила погляд із Мадлена на Жавера і з Жавера на Мадлена, залежно від того, хто говорив.
Коли Мадлен чітко й виразно сказав: "Я", — поліційний наглядач Жавер обернувся до мера. Він був блідий, закляклий, в очах — розпач.
— Пане мер, це неможливо, — сказав він, не підводячи погляду.
Неймовірно, але Жавер осмілився заперечити представникові влади!
— Чому? — запитав Мадлен.
— Ця нікчема образила достойного городянина.
– Інспекторе Жавер, — сказав Мадлен примирливим тоном. — Ви чоловік порядний, і ми легко порозуміємося з вами. Я проходив через майдан якраз тоді, коли ви повели цю жінку, люди ще не розійшлись, я розпитав їх, як усе було, і довідався, що винен той пан і саме його слід було привести в поліцію.
— Ця потіпаха образила вас, пане мер, — заперечив Жавер.
— Образа стосується тільки мене, — сказав Мадлен. — Я можу поставитись до неї на свій розсуд.
— Даруйте, пане мер, але образа вашої особи стосується не тільки вас, вона стосується правосуддя.
– Інспекторе Жавер, — заперечив Мадлен, — найвище правосуддя — совість. Я вислухав цю жінку, і я знаю, що роблю.
— А я, пане мер, не вірю власним очам і вухам.
— Тоді виконуйте наказ і задовольніться цим.
— Я виконую свій обов’язок.