Крім того, коли вже я буду там, я намагатимусь якомога заощаджувати його й дихати лише в особливих випадках.
Страшенний вибух сміху залунав у вухах таємничого співбесідника, який зухвало обводив очима збори.
— Отже, — продовжував невимушено Мішель Ардан, — ми вже погодилися, що там є певна атмосфера, тому ми вже змушені визнати, що є і певна кількість води. Це висновок, якому я дуже радий. Проте, мій любий противнику, дозвольте мені навести вам ще одне спостереження. Ми знаємо лише один бік місячного диска, і коли мало повітря на оберненій до нас поверхні, то, можливо, його багато на протилежному боці.
— А чому б це так?
— А тому що Місяць, під впливом земного притягання набрав форми яйця, яке ми розглядаємо лише з гострого кінця. Звідси наслідок, яким ми завдячуємо обчисленням Гансена, що центр його обертання міститься в іншій півкулі. Звідси так само той висновок, що всі маси повітря і води повинні бути зосереджені на другому боці нашого супутника ще з перших часів його утворення.
— Чистісінька фантазія! — вигукнув невідомий.
— Ні! Чиста теорія, яка спирається на закони механіки, і мені здається, що їх не легко спростувати. Отже, я звертаюся до шановних зборів і ставлю на голосування питання, чи можливе на поверхні Місяця таке життя, як на Землі.
Триста тисяч слухачів разом зустріли оплесками цю пропозицію. Противник Мішеля Ардана ще хотів говорити, але його вже не було чути. Крики, загрози сипалися на нього, мов град.
— Досить! досить! — вигукували одні.
— Проженіть цього нахабу! — повторювали інші.
— Геть! геть його! — кричав роздратований натовп.
Але він, непохитний, немов прикипів до естради, не ворушився і був готовий переждати бурю, яка набрала б загрозливих розмірів, якби Мішель Ардан не втихомирив її одним жестом. Він був занадто рицарської вдачі, щоб залишити свого противника в такій небезпеці.
— Чи не бажаєте ви додати ще кілька слів? — запитав він його найчемнішим тоном.
— Так! Сотню, тисячу! — відповів невідомий з запалом. — Або краще, ні, ще лише одне. Щоб наполягати на здійсненні вашої справи, треба бути…
— Нерозсудливим! Як ви можете мене так називати, мене, який вимагав циліндро-конічний снаряд від мого приятеля Барбікена, щоб не перевертатися догори ногами, як роблять білки?
— Але, нещасний, страшенний відбій розтрощить вас і пошматує під час пострілу.
— Мій любий противнику, ви якраз згадали справжню і єдину трудність. Проте я дуже хорошої думки про технічний хист американців, щоб думати, що вони не розв'яжуть її.
— Але жар, який розвинеться від швидкості снаряда, коли він пролітатиме шар повітря?
— О! Стінки його будуть товсті, і я швидко промину атмосферу.
— Але їжа? Вода?
— Я розрахував, що зможу взяти з собою цього на рік, а моя подорож триватиме чотири дні.
— Але повітря, щоб дихати дорогою?
— Я виготую його хімічним способом.
— Але ваше падіння на Місяць, якщо ви його взагалі досягнете?
— Воно буде вшестеро повільніше за падіння на Землю, бо вага вшестеро менша на поверхні Місяця.
— Але її вистачить, щоб розтрощити вас, як скло.
— А хто мені завадить затримати моє падіння за допомогою ракет, відповідно розташованих і запалених у потрібний час?
— Але, нарешті, припустивши, що всі труднощі будуть подолані, всі перешкоди усунені, всі шанси на вашу користь, уявивши собі, що ви прибудете на Місяць цілі й здорові, як ви тоді повернетесь?
— Я зовсім не повернусь!
Після цієї відповіді, яка вразила і зворушила всіх своєю простотою, збори завмерли. Але їх безмовність була красномовніша за крики ентузіазму. Невідомий скористався з неї, щоб висловити свій протест востаннє.
— Ви себе вб'єте неодмінно, — вигукнув він, — і ваша смерть, яка буде лише смертю безумного, навіть не стане на користь науці.
— Продовжуйте, мій великодушний незнайомцю, бо ви маєте дуже приємну манеру віщувати.
— Ну, це вже занадто! — викрикнув противник Мішеля Ар-дана. — І я не знаю, навіщо я продовжую таку суперечку, де так мало серйозного. Робіть у такому дусі далі, кінчайте вашу справу. Це — все одно, не вас треба в цьому обвинувачувати.
— О, не соромтесь!
— Ні, інший нестиме відповідальність за ваші вчинки.
— А хто ж це, будь ласка? — запитав Мішель Ардан тоном наказу.
— Неук, що організував цю спробу — водночас, і неможливу і смішну.
Напад був ясно спрямований. Барбікен, після втручання невідомого, докладав усіх зусиль, щоб не встряти в суперечку. Але, зазнавши такої образи, він зразу підвівся і збирався вже йти назустріч своєму ворогові, який так зухвало викликав його, коли раптом побачив себе відокремленим від нього. Естрада була враз піднята сотнею сильних рук, і президент Гарматного клубу повинен був поділити з Мішелем Арданом честь тріумфу. Поміст був важкий, але носильники безперервно змінювалися, і кожен старався взяти участь у цій маніфестації, підставляючи свої плечі.
Проте невідомий не скористався з загальної метушні, щоб залишити своє місце. Та хіба він міг це зробити серед такого щільного натовпу? Ні, без сумніву. У всякому разі він ішов у першому ряді, схрестивши руки, і пожирав очима президента Барбікена.
Той не спускав його з очей, і погляди цих двох чоловік зустрічалися в повітрі, як два тремтячі леза.
Крики величезного натовпу досягли найбільшого напруження протягом цього тріумфального маршу. Мішелю Арданові це явно подобалось. Обличчя його сяяло радістю. Іноді здавалося, що естрада починає хитатися в усі боки, як корабель від ударів хвиль. Але обидва герої мітингу мали міцні ноги, як у моряків. Вони не спіткнулися, і їх судно прибуло без аварії в порт Темпа-Тауна.
Мішелю Арданові пощастило відкараскатися від останніх виявів ентузіазму своїх могутніх шанувальників. Він утік у готель "Франклін", добрався поспішно до своєї кімнати і враз ліг у ліжко, тоді як армія в двісті тисяч чоловік вартувала під його вікнами.
У цей час коротка, серйозна й рішуча сцена відбувалася між таємничою особою і президентом Гарматного клубу. Барбікен, нарешті, вільний, попрямував навпростець до свого противника.
— Ходімо! — сказав він коротко.
Той пішов за ним до пристані, і незабаром обидва опинилися сам на сам перед входом до однієї корабельні у кварталі Джонз-Фолл. Тут вороги, ще незнайомі один одному, переглянулися.
— Хто ви такий? — запитав Барбікен.
— Капітан Ніколл.
— Я це підозрював. Досі ще випадок ніколи не ставив вас упоперек моєї дороги…
— От я й прийшов, щоб стати.
— Ви мене образили!
— Публічно!
— І ви повинні відповісти за цю образу.
— Хоч зараз!
— Ні! Я бажаю, щоб усе це відбулося секретно між нами. Є один ліс, розташований за шість кілометрів від Темпа-Таун, ліс Скерсно. Ви його знаєте?
— Я його знаю.
— Чи не зволите ви завтра ранком о п'ятій увійти туди з одного боку?
— Так, коли о тій самій годині ви ввійдете туди з другого боку.
— І ви не забудете вдома вашої рушниці? — сказав Барбікен.
— Так само, як і ви не забудете вашої, — відповів Ніколл. Після цих слів, холодно вимовлених, президент Гарматного клубу і капітан розлучилися. Барбікен повернувся додому, але, замість того щоб відпочити кілька годин, він провів ніч, шукаючи способів уникнути відбою снаряда і розв'язати цю складну проблему, висунуту Мішелем Арданом під час дискусії на мітингу.
Розділ XX
ЯК ОДИН ФРАНЦУЗ ПОЛАГОДЖУЄ СПРАВУ
Тимчасом, як президент і капітан обговорювали умови цієї дуелі, дуелі страшної і дикої, в якій кожен противник мав полювати на людину, Мішель Ардан відпочивав від свого тріумфу. Проте слово "відпочивав", мабуть, було неточним виразом, бо американські ліжка можуть змагатися своєю твердістю з мраморними або гранітними плитами. Отже, Ардан спав досить погано, повертаючись з боку на бік між серветками, які він поклав замість простирал, і мріяв уві сні про те, щоб улаштувати якусь комфортабельнішу канапку в своєму снаряді. Раптом міцний гуркіт перебив його сни. Безладні удари потрясли його двері. Здавалося, що стукали якимсь залізним інструментом. Страшенні вигуки приєднувалися до цього шуму, занадто гучного для ранку.
— Відчини! — кричали. — Та відчиняй же в ім'я неба! Ардан поквапливо підвівся і відчинив двері в той момент, коли вони мали піддатися натискові настирливого відвідувача. Секретар Гарматного клубу вдерся в кімнату. Бомба не могла влетіти з більшою безцеремонністю.
— Вчора ввечері, — кричав Дж. Т. Мастон ex abrupto[61], — наш президент був публічно ображений під час мітингу. Він викликав свого противника, який був не хто інший, як капітан Ніколл. Вони б'ються цього ранку в лісі Скерсно. Я про все це довідався від самого Барбікена. Якщо він буде вбитий, це — загибель наших проектів. Отже, треба не допустити цієї дуелі. Авжеж, лише одна людина на світі має досить впливу на Барбікена, щоб його зупинити, і ця людина є Мішель Ардан!
Доки Дж. Т. Мастон говорив це, Мішель Ардан вскочив у свої просторі панталони, і менш як через дві хвилини після цього обидва приятелі щодуху добігли до передмістя Темпа-Тауна.
Протягом цього короткого часу Мастон з'ясував Арданові суть справи. Він розповів йому і про справжні причини ворожнечі між Барбікеном і Ніколлом, що почалася вже дуже давно, і чому досі, завдяки спільним друзям, президент і капітан ніколи не зустрічалися сам на сам. Він додав, що причина цього захована в суперництві броні і ядра і що, зрештою, сцена на мітингу була лише приключкою, якої давно шукав Ніколл, щоб задовольнити стару злобу.
Немає нічого жахливішого за ці американські дуелі, під час яких обидва противники шукають один одного в кущах, вистежують по узліссях і стріляють серед хащів, як диких звірів. Кожен з них повинен тоді заздрити дивним природним здібностям індійців прерій, їх кмітливості, хитрості, вмінню по слідах знайти свого ворога. Будь-яка помилка, вагання, невірний крок можуть привести до смерті. Під час таких зустрічей янкі часто беруть з собою собак і — одночасно мисливці й дичина — вони ганяються один за одним цілими годинами.
— Чорти ви, а не люди! — вигукнув Мішель Ардан, коли його товариш картинно змалював йому цей спосіб поєдинку.
— Такі вже ми є, — скромно відповів на це Дж. Т. Мастон. — Але поспішаймо!
Проте вони даремно поспішали через рівнину, ще зовсім вогку від роси, через рисові плантації й "кріки" (річки), намагаючись іти навпростець: вони однаково не могли досягти до п'ятої з половиною години лісу Скерсно.