"Тоді я піду! — сказала Юліка, однак Штіллер не пустив її.— Я тебе бачити більше не хочу! — вигукнула бідолаха.— Твої слова підлі, просто підлі!" До речі, то був, либонь, єдиний випадок, майже єдиний, що обурена Юліка висловилася так різко. Чи Штіллер розумів, як він її кривдив? йому навіть на думку не спало просити вибачення. Розбрат тривав далі. Переконавшись раз, як ницо й безсоромно Штіллер може витлумачити всяку дрібницю, Юліка тепер узагалі не хотіла озиватися до нього. Між ними запанувала мовчанка, гірша за сварку. Штіллер, здавалося, й гадки не "мав, як він страшенно скривдив Юліку; все, що вона робила й чого не робила, він тлумачив так, як йому самому було вигідно, вперто не слухаючи ніяких резонів. І ще одне.
Юліка, як то часто буває в бездітних подруж, мала тоді собаку, фокса, що його звали Фоксиком, чи, говіркою цієї країни, до речі, дуже гарною, хоч і не вельми мелодійною, а проте тю-земному доладною і, як добре прислухатись, навіть ніжною: Фокслі. Звісно, Юліка любила його, бо інакше не тримала б. У цьому й полягає собаче щастя, що їх або люблять, або взагалі не тримають. Штіллер ніколи не розумів, як можна так любити собаку, і не вмів читати в його розумних очах. Він сміявся з Юлічиної материнської терплячості — вони всюди спізнювалися, коли брали з собою Фокслі, що неодмінно мав обнюхати кожне дерево,— і називав його глузливо "священною твариною". Всі знали, що Ю^іка завше спізнюється, і ніхто на неї не сердився, бо Фокслі був такий кумедний. У ресторані псові дозволялося, завдяки вроді його господині, якій не зважувався перечити жаден бодай хоч трохи вихований кельнер, так само як і Штіллерові, сидіти на м'якому стільці. Штіллер сам винен, що ніколи не міг змиритися з цим, хай би не був такий упертий. З якої речі Юліка, що все одно їла
?5ало, повинна була залишати половину свого чудового Ьфіле міньйон? Кінець кінцем, хоч про це ніколи й не гговор'илося, платила здебільшого Юліка. Натомість ШІтіллер одержував своє вино. Він нічого й не казав, Г^але Юліка часто відчувала, що мусить боронити Фокс-^лі. І Фокслі відчував те саме. Фокслі був на її боці. . Може, Штіллера саме це й сердило: що їх більше. Юліка й Фокслі, якими кругом захоплювалися, переважали його більшістю голосів у всіх вирішальних питаннях. Не те, щоб Штіллер колись ударив її дорогого песика,— ще чого бракувала! Але він не любив його, вдавав, що взагалі не помічає його. Тільки-но він з'являвся додому, як Фокслі ще в сінях вітав його, радісно підстрибуючи, та Штіллер цікавився тільки своєю поштою, ніби чекав листа від якогось багатого мецената. Одного разу хтось сказав: "Ах, Юліко, який у вас гарненький песик!" А Штіллер у відповідь: "Аякже, хоч у рямці вставляй!" Він просто ревнував її до собаки, але не признавався, що ревнує, а знову вигадав собі теорію, що взагалі не мала ніякого стосунку до живого Фокслі, знову розводився про духовне життя Юліки (не Фокслі), в якому він анічогісінько не тямив. Чому, наприклад, Штіллер ніколи не пускав Фокслі до своєї майстерні? А тоді ще й дивувався, що дружина часто місяцями, раз навіть майже цілий рік не заглядала до нього, розчарований, що вона так мало цікавиться його творчою роботою. Юліка справді не знала, де б вона уогла прив'язати Фокслі, щоб не боятися за нього. Чи вона мала лишити песика на чужій вулиці тільки на те,' аби Штіллер ще раз міг пожалітися їй, що його творча робота ніяк не посувається вперед? Штіллер, видко, справді був не чоловік, а чиста мімоза. А що він з року в рік приходив до театру на її проби, то мав із того тільки користь, бо міг робити шкіци. Але, як казати тверезо, навіщо Юліці було стовбичити в його брудній майстерні, де він роками працював майже над тим самим? Там ще можна було й застудитися. Егоїстичному Штіл-лерові таке й на думку не спадало. Чого він ненастанно сподівався від Юліки? Його образливість, хоч як він її ввічливо приховував, гнітила бідолашну Юліку. Йому було прикро, що вона, балерина, ніколи й словом не озивалася, як він із своїми приятелями часто до пізньої ночі сперечався про скульптуру; він із того робив ви-
сновок, що Юліка не цікавиться його роботою, а ні разу не подумав, ІІЮ то була тільки природна скромність, бо ж Юліка зовсім не розумілася на скульптурі, уже не кажучи про те, що вона взагалі була стримана й несмілива. Коли ж приятелі нарешті розходились, він бував ще й брутальний. Казав сердито: "Ну хоча б засмажку ти могла приготувати?" Юліка і в голові собі не . покладала бути йому служницею. А відколи з'явилася та, друга, Штіллер і взагалі перестав зважати на Юлі-чині почуття, просто-таки не хотів її розуміти: обурювався, що в санаторії їй бракувало не його, а Фокслі, й щиро дивувався, що Юліка, "хвора й покинута, не писала йому з Давоса ніжних листів, властиво, не написала жадного, крім записочки, в якій просила його щось купити в місті; вона ж просто не могла писати! А як згодом, уже влітку, він сам не писав цілими тижнями, то, черства душа, не посоромився заявити, що вона ж йому теж ніколи не пише... І т. д.
Я не маю бажання виступати в ролі судді між прекрасною Юлікою та її зниклим чоловіком, але що вона кожного разу говорить про ті смутні часи, я, звісно, пробую дошукатися причин хоч би задля розваги, як шукають слова до кросворда, бо що ж би я ще робив у камері!.. Важко вгадати, але треба, аби заповнити кросворд про зниклого Штіллера, один короткий вислів прекрасної Юліки, дуже давній вислів. Вона його неіса-же. Цілком невинний, незначний вислів. І все ж, як чую, Штіллер ніколи не міг того забути, властиво, що далі, то частіше згадував. Видно, через нього, через те коротеньке речення, що його Юліка давно забула, Штіллер здавався собі самому смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою. Сказане воно було їхньої першої ночі. Певне, Штіллер був не лише мімоза, вразливий, хворобливий егоцентрик, що всяке слово, яке Юліка, либонь, могла б сказати кожному чоловікові, брав тільки на свій карб,— він, крім того, любив усе пережовувати, а бідолашна Юліка часом просто не щ*г-ла цього знести. Раптом, через стільки років, така дрібниця знову його зачіпає! А тим часом сама Юліка, як вона запевняє, давно вже забула тих своїх кілька слів першої ночі. Штіллер просто не міг переступити через ту фразу, носив її на чолі, мов Каїнів знак, і дарма Юліка, ласкава до всіх людей, відгортала з чола йому чуба, що завше був трохи розпатланий. Юліка ставилась до нього зворушливо. І, мабуть, сказала тоді лиш те, що не одна дівчина відчуває, між іншим, коли її вперше бере в обійми чоловік. Штіллер повинен був зрозуміти її. Він і зрозумів. Його тільки, певне, мучило, що то були єдині слова, на які спромоглася після перших обіймів кохана Юліка. Раптом учепився за них через стільки часу, і видно було з його очей, як вони його ятрили^ як його думки скупчувалися на тому" єдиному пункті, як те дрібне, невинне, в кожному разі, чисто безстороннє зауваження почало лунати в його спогадах, заглушивши все інше. Саме як Юліка намагалася бути особливо ніжна, його лякала фраза, що перед багатьма роками злетіла з її вуст. Штіллерові здавалося, що він забруднив Юліку. Він поводився так, наче Юліка бридилася ним, і відпихав її, як уже сказано, саме тоді, коли вона хотіла бути особливо ніжна, тікав від неї. Штіллер, видко, був чудовий плавець: упродовж кількох років він щодня перепливав туди й назад озеро, байдуже в яку погоду, часто навіть у жовтні,— виснажував себе. Юліка називала те його плавання бзиком. Та Штіллерові воно було потрібне, щоб добре почуватися. Потрібне було, видко, повне чистої води озеро. Піт жахав його. Коли він десь у товаристві пітнів або відчував, що може спітніти, то втрачав весь свій гумор, сидів мовчазний, пригнічений, не здатний бодай стежити за розмовою. В очах його було тоді стільки страху, що Юліка часто аж зворушувалась. Не раз він умовляв себе, що має на тілі висипку. Переважно то було чисте самонавіювання. Або знову захоплювався якоюсь чужою жінкою, що поцілувала його на самій вершині Піз-Палі в спітніле обличчя,— то була для нього наче сама Піз-Палі, незабутня, неповторна, велична. Здається, він перебував у такому розбраті тільки зі своїм власним тілом, бо захоплювався дітьми на пляжі, їхньою шкірою чи, наприклад, його завше чарували людські тіла в балеті. В його захопленні було щось болісне, щось від безнадійної туги каліки. Штіллерові було вже за тридцять, та коли якась жінка торкалась рукою (без рукавичк.і) його руки й не відсмикувала її відразу або відгортала йому з чола світлого чуба не тільки, щоб пригладити його, а й щоб помацати, торкнутися вузенького чола, він бентежився, мов хлопчак, що багатьом жінкам особливо подобалося в ньому. Він був, як то кажуть, людина з можливостями, але не вірив у свої можливості. І це, мабуть, найбільше збентежило Штіллера — не так звані можливості, а страх, що його мають проста за дурня. Він був підозріливий, невпевнений, не міг повірити, що жінка, яка поклала долоню йому на руку, не відчуває огиди. Дуже можливо, що бідолаха інколи після щоденного душу, який його заспокоював лиш на короткий час, підходив до люстра й дивився, що в ньому відштовхує Юліку, його кришталево чисту русалку. І диво — не знаходив нічого, щоб його самого не відштовхувало. Взагалі Штіллер вважав, що чоловіче тіло дуже гарне, і весь час малював його, і жіноче також. Тільки йому, чоловікові на ім'я Штіллер, не пощастило — його тіло було бридке, воно бруднило кохану; це сказала Юліка, чесна Юліка, сказала так відверто, так невинно, так безсторонньо й так страшно — через те, що то були єдині її слова... Коротко кажучи* Штіллер, очевидно, справді мав бзика, і бідолашній Юліці, незвичайно делікатній, боязкій з природи й по-дівочому стриманій у мові, безборонній проти тлумачень, просто не зрозумілих її правдивій натурі, напевне, доводилось нелегко з таким неврастенічним чоловіком. Інші люди теж, видко, вважали, що Штіллер не знає її правдивої натури, і не бракувало приятелів, що застерігали Штіллера, але наражалися на саму тільки невдячність. Штіллер не зносив чужих порад. "А хай їх дідько візьме,— лаявся він після таких розмоз,— тих порадників! В чуже подружнє життя втручаються тільки тому, що буцімто бажають добра, і гадають, що цього досить, навіть якщо вони не знають і третини того, що хочуть направити".