Ваня глянув востаннє на свій улюблений куток біля ліжка, де в головах висів літографований портрет Пушкіна роботи художника Карпова, виданий українським видавництвом у Харкові, і стояла етажерка з книгами, серед яких на чільнім місці була збірка творів Пушкіна та маленькі томики поетів пушкінської пори, видані "Советским писателем" в Ленінграді,— Ваня глянув на все це, перебільшено різким рухом насунув на очі кепку, і вони пішли до Володі Осьмухіна.
Володя, в білій майці, вкритий до пояса простиралом, на-півлежав на постелі. Біля нього лежала розкрита книга, яку він, мабуть, іще сьогодні вранці читав,— "Релейний захист".
В кутку біля вікна, за ліжком, сяк-так звалені були, щоб не заважали прибирати кімнату, всілякі інструменти, мотки дроту, саморобний кіноапарат, частини радіоприймача,— Володя Осьмухін захоплювався винахідництвом і мріяв бути інженером-авіаконструктором.
Толя Орлов, прозваний "Грім гримить", найкращий друг Володі й круглий сирота, сидів на табуретці біля ліжка. "Грім гримить" його прозвали за те, що він завжди, і взимку і влітку, застуджувався й глухо кашляв, як у бодню. Він сидів, зсутулившись і широко розставивши великі коліна. Всі його суглоби і зчленування в ліктях, кистях, колінах, ступні та голінки були неприродно розвинені, маслакуваті. Густий сірий вихрястий чуб стирчав у всі боки на великій голові його. Вираз очей у нього був сумний.
— Ходити, значить, ніяк не можеш? — питав Земнухов Володю.
— Куди ж ходити, лікар сказав — шов розійдеться, кишки виваляться! — похмуро відповів Володя.
Він був похмурий не тільки тому, що мусив залишитись, ай тому, що через нього залишались мати й сестра.
— Ану, покажи шов,— звелів розпорядливий Жора Ару-тюнянц.
— Що ви, він же в нього забинтований,— злякалася сестра Володі, Люся, яка стояла в ногах у нього, зіпершись на спинку ліжка.
— Не турбуйтесь, усе буде в цілковитому порядку,— з чемною усмішкою й приємним вірменським акцентом, що надавав його словам особливої значимості, сказав Жора.— Я сам пройшов усю школу першої допомоги і чудово розбинтую й забинтую.
— Це негігієнічно! — протестувала Люся.
— Найновіша військова медицина, якій доводиться працювати в нестерпних польових умовах, довела, що це забобони,— безапеляційно зауважив Жора.
— Це ви про щось інше вичитали,— заперечила Люся гордовито. Але за мить вона вже з деякою цікавістю подивилась на цього чорного негритянського хлопчика.
— Облиш, Люсько! Ну, я ще розумію — мама, вона людина нервова, а ти чого втручаєшся не в своє діло! Іди, йди! — сердито говорив сестрі Володя і, відкинувши простирало, відкрив свої такі засмаглі й мускулясті худі ноги, що ніяка хвороба та лежання в лікарні не могли знищити цей загар і ці розвинені м'язи.
Люся одвернулась.
Толя Орлов і Ваня підтримували Володю, а Жора трохи спустив його сині труси й розбинтував його. Шов гноївся і був у дуже поганому стані, і Володя, роблячи зусилля, щоб не морщитись від болю, дуже зблід.
— Кепська справа. Так? — сказав Жора, скривившись.
— Справа неважнець,— погодився Ваня.
Вони мовчки і намагаючись не дивитись на Володю, вузькі коричневі очі якого завжди світилися завзяттям і хитринкою, а тепер сумно й запобігливо ловили погляди товаришів, знов забинтували його.
Тепер перед ними було найтрудніше: вони повинні були покинути товариша, знаючи про те, що йому загрожує.
— Де ж чоловік твій, Лізо? — тим часом питав Матвій Костьович, щоб перевести розмову.
— Вмер,— сухо сказала Лизавета Олексіївна.— Минулого року, саме перед війною вмер. Він усе хворів і вмер,— кілька разів повторила вона із злостивим, як здалося Шульзі, докором.— Ах, Матвію Костянтиновичу! — сказала вона з мукою в голосі.— Ви тепер теж — із людей влади і, може, всього не бачите, а коли б ви знали, як тяжко нам зараз!
Ви ж наша влада, для простих людей, я ж пам'ятаю, з яких ви людей,— таких самих, як і ми. Я пам'ятаю, як мій брат і ви боролися за наше життя, і мені вас винуватити нема в чім, я знаю, не можна вам лишатись на погибель. Та невже ж ви не бачите, що разом з вами, все покидавши, тікають і такі, хто меблі з собою везе, цілі машини барахла, й нема їм ніякого діла до нас, простих людей, але ж ми, маленькі люди, все це зробили своїми руками. Ах, Матвію Костянтиновичу! І невже ж ви не бачите, що цій свологі речі, пробачте мені, дорожчі, ніж ми, прості люди? — вигукнула вона викривленими од муки губами.— А потім ви дивуєтесь, що інші люди ремствують на вас. Досить один раз у житті пережити таке — в усьому зневіришся!
Згодом Шульга з болісним хвилюванням та скорботою згадував не раз цей момент їхньої розмови. Найнепоправні-ше було те, що він у глибині душі розумів, які почуття володіли цією жінкою, і в душі його, широкій та сильній, були справжні слова для неї. Але в ту мить, коли вона говорила з мукою, що проривалася в ній, і, як йому здавалося, із злобою, її слова і весь її образ так суперечили уявленню про ту Лізу, яку він знав у дні молодості, так вразили його невідповідністю до того, чого він чекав! І образливим здалося йому, що він і сам лишався тут, і вся його родина вже була в руках німців, і, можливо, вже загинула, а вона, ця жінка, говорила тільки про себе, навіть не спитала його про сімо, про дружину, з якою приятелювала замолоду. І з губ Шульги зненацька теж зірвалися слова, що він за ними лотім жалкував.
— Далеко ви заїхали, Лизавето Олексіївно, в думках своїх,— сказав він холодно,— далеко! Воно зручно, звісна річ, зневіритися в своїй владі, коли німецька влада на порозі. Чуєте? — сказав він грізно, піднісши руку з коротким, волосатим пальцем, і відгомін далекої артилерійської стрілянини наче вдерся до кімнати.— А чи думали ви, скільки гине там найкращого цвіту народу нашого, тих, що з простих людей піднеслись до влади, як ви кажете, а я скажу — піднеслись до свідомості, що вони цвіт народу, комуністи! І коли ви зневірилися в тих людях, зневірилися в таку годину, коли нас німець топче, мені з того прикро. Прикро й жалко вас, жалко,— грізно повторив він, і губи його затремтіли, як у дитини.
— Та ви що це?.. Що це?.. Ви... ви хочете обвинуватиш мене, що я німців жду? — задихнувшись і ще більше розпалюючись від того, що він її так зрозумів, різко закричала Лизавета Олексіївна,— Ах, ви... А син мій!.. Я мати!.. А ви...
— А хіба ви забули, Лизавето Олексіївно, коли ми з вами були прості робочі люди, як ви кажете, і вставала нам небезпека від німців, від білих, хіба ми спершу про себе думали? — не слухаючи її, говорив Матвій Костьович з гірким почуттям.— Ні, ми передусім не про себе думали, а про кращих людей — вожаків, ось про кого ми думали! Зга-дайте-но брата вашого! От як завжди думали й робили ми, робочі люди! Сховати, вберегти вожаків наших, кращих людей, цвіт наш, а самим стати грудьми,— ось як завжди думав і думає робочий чоловік, і думати інакше вважає для себе за ганьбу! Невже ж ви так змінилися з тої пори, Лиза-вето Олексіївно?
— Заждіть! — раптом сказала вона і вся випросталась, гоислухаточись до того, що діялося в другій кімнаті за передпокоєм.
І Шульга теж прислухався.
В тій кімнаті настала тиша, і ця тиша підказала матері, що там щось діється. Вона, вмить забувши про Матвія Ко-стьовича, рвучко вискочила в двері й пройшла до сина. Матвій Костьович, незадоволений собою, похмуро жмакаючи у великих, порослих темним волоссям руках кепку, вийшов до передпокою.
Син Лизавети Олексіївни, напівлежачи на постелі, прощався з товаришами, довго, мовчки потискуючи їм руки, схвильовано й нервово посмикуючи шиєю і темною, обстриженою під машинку, вже трохи оброслою головою. Хоч як це дивно було в його становищі, на обличчі в нього був вираз радісного піднесення, темні вузькі очі його блищали. Один з його товаришів, чубатий, незграбний, маслакуватий, стояв у нього в головах і, одвернувшись так, що обличчя його видніло тільки в профіль, з виразом просвітління, великими очима дивився в сонячне відчинене вікно.
А дівчина, як і доти, стояла у хворого в ногах і усміхалась. І в Матвія Костьовича раптом боляче стислося серце, коли в цій дівчині він упізнав колишню Лізу Риба-лову. Так, це була Ліза, якою він її знав понад двадцять літ тому, тільки більше пом'якшена, ніж та робітниця Ліза з великими руками і рвучкими жестами, яку він знав і любив.
"Так, треба йти",— з сумом подумав він, жмакаючи в руках кепку, й незграбно переступив па скрипучих дошках підлога.
— Ідете? — голосно спитала Лизавета Олексіївна, рвонувшись до нього.
— Як кажуть, нічого не вдієш, пора вже їхати. Не гнівайтесь.— І він надів кепку.
— Уже? — повторида вона. Чи то гірке почуття, чи то жаль прозвучали в цьому її запитанні-вигуку, а може, йому так здалося.— Не гнівайтесь і ви... Дай же вам боже, коли він є, щасливо добратись, не забувайте нас, пам'ятайте про нас,— говорила вона, безпорадно опустивши руки. І ЩОСЬ таке добре, материнське звучало в її голосі, що йому до горла раптом підкотився клубок.
— Прощайте,— похмуро сказав Матвій Костьович і вийшов на вулицю.
Ах, даремно, даремно пішов ти, товаришу Шульга! Даремно ти залишив Лизавету Олексіївну і цю дівчину, що так скидалась на колишню Лізу Рибалову, даремно ти не вдумався, не збагнув почуттям те, що сталось при твоїх очах між цими юнаками, навіть не поцікавився тим, хто вони, ці юнаки!
Якби Матвій Костьович не вчинив так, може, все його життя склалося б інакше. Але він тоді не тільки не міг розуміти цього, він був навіть чимось скривджений та ображений. І йому нічого не лишалось, як іти в дальній район, який в давнину звався Голуб'ятниками, розшукувати будиночок свого товариша по старому партизанству, Івана Гнатенка, чи просто Кіндратовича, в якого він не був дванадцять літ. Чи міг він думати, що в цей момент він ступав перший крок по тому шляху, котрий привів його до загибелі?
А ось що сталося в останню хвилину перед тим, як він услід за Лизаветою Олексіївною вийшов до передпокою,— ось що сталося в кімнаті, де лежав син Лизавети Олексіївни.
Там панувала тяжка мовчанка. І тоді підвівся з табурета Толя Орлов, той самий Толя Орлов, якого прозвали "Грім гримить",— він підвівся з табурета й сказав, що коли вже його найкращий друг Володя не може виїхати, то він, Толя Орлов, лишиться з ним.
У першу мить усі розгубились.