Такі вже красотулечки, — прям хоч знімай штані та жарти з ними жартуй.
А ще чого придумали: вербових гілочок нарізали, та й у горщика з водою; в хаті тепло, котики й повитикалися. Може, воно й самовольство, а тільки їхній день, і все. І Шакал Дем'яничу теж горщика із котиками на стіл було поставили, тільки він отого горщика скинув на підлогу: нічого в Указі про вербу не сказано.
Шакал Дем'янич всі Укази напам'ять знає і любить. Навіть старі, ще бозна з яких часів: от, скажімо, шоб вихідний був у неділю. Та всі й без того знають, шо неділя — то неділя, жоден голубчик нізашо не працюватиме, хоч ти його ріж. Здавалося б: чого ж тут указувать, бересту витрачать? Ні-і-і, оце вже буде підхід негосударствений.
А государствений підхід — це, значить, суворо-пресуворо наказати, шоб вихідний ні, Боже збав, у суботу не був, ні, Боже збав, у п'ятницю, ні, Боже збав, у четвер, ні, Боже збав, у середу, ні, Боже збав, у вівторок, ні, Боже збав, у понеділок. Як накажуть, — так і буде, бо на те воно й государство, його ж бо і сила, і слава, і влада земна, на віки віків, амінь.
Шакал Дем'янича ніхто, шоб аж занадто, не любить. Та й хто мурзу любитиме? Хіба шо жінка його, діточки маленькі, а так ніхто. Та й не на те він, мурза, шоб його любили. Він на те, шоб порядок був. Списки работників вести. Чорнило видавати. Бересту. Вичети вищитувать за прогули, за пияцтво, або ж різками когось випороти — от для чого. А без мурзи не можна, без мурзи ми геть усе переплутаємо.
Ну от, наприклад. Якшо вже по-простому. Майський Вихідний, — він буває як май місяць, тож Октяберський Вихідний — мабуть, як октяберь? Та нє-є-є-є! Октяберський Вихідний — тоді, як нояберь місяць! А не було б мурзи, чуєш, усі голубчики, весь Федір-Кузьмічськ, увесь октяберь так би п'яні й провалялися!
А багато хто дивується: a чо' це Октяберський Вихідний, — та у ноябрі? А це знов-таки підхід негосударствений! А того він у ноябрі, бо зазвичай у октябрі ще погода гарна, ще ні снігу нема, нічого. Повітря таке духмяне, опалим листям пахне, сонечко ще довго світить, небо й досі блакитне. Голубчики, хто ходячий, самі, без Указу, на вулицю виходять, — хто за ржавлею, хто до лісу по сушняк, хто пізню ріпу копати. Краса! Ясність у природі.
А у ноябрі як зарядять дощі, як зарядять, як зарядять, — е-е-е-е-е-е! — і між небом та землею каламуть, і на душі каламутно! Стріха, якшо поганенька, протікає; крізь шпарини холодом, сирістю повіває. Заткнеш вікно ганчіркою, присунешся ближче до печі, чи може на лежанці лежиш, дрімаєш, і киснеш ото, весь час киснеш! Ой, минуло літо краснеє, не вернеться, — прям наче життя твоє минуло, розвіялася радість, як пилюка по дорозі! Витягнеш з віконця ганчірку, подивитись, — а на вулиці ж і нікогісінько, і нічогісінько, тільки дощ вихляє та по калюжах лупить. Та хмари рвані. Голубчики, хоч би й з найдурніших, у таку погоду по своїй волі навіть носа з хати не висунуть.
Тож на такий день, коли всі тут, всі по хатах, нікуди не розбрелися, нікого у лісі, чи у полі не забули, — на такий день Октяберський Вихідний і призначають. Всім голубчикам, і здоровим, і калікам, велено з хаток на головний майдан, де дозорна башта, повиходить, і по шестеро в ряд, з піснями, пройтися. А з дозорної башти мурзи будуть на голубчиків дивитись і всіх по головах перещитувать. Бо треба ж взнати, скільки в нас народу, та скільки бляшок різати, та скільки добра у Складський День видавати, та скількох можна на дорожні роботи послати, які не каліки, і ще там усяке-різне. І народна мудрість теж каже: курчат по осені щитають. А як усіх перещитають, то можна й по хатах, пий-гуляй, роби шо хоч, та знай міру. Оце й буде государствений підхід.
А на коли точно Октяберський Вихідний призначити, — то вже начальство думає, бо на те воно й начальство. Вони там у теремі сидять, на небо дивляться, погоду стережуть, і так собі думають: вчора, думають, наче й зарано було, а завтра — хтозна, може й запізно, а от сьогодні, думають, саме той день. Гнать усіх на перещот.
Отакі діла Шакал всі аж до буквочки знає, бо така в його посада.
Ознайомив Бенедикта з Указом:
— Извольте проздравлять.
Бенедикт вивчив проздравлєніє: прочитав, ще раз прочитав; у стелю втупившись, повторив; потім по бересті перевірив, очі заплющив і ще раз прошепотів, шоб уже зовсім напам'ять. Варварі Лукинишні вєжліво все проказав:
— Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
Васько Вухатий лікті розчепірив і зі свого кутка тривожно прислухався: чи все Бенедикт правильно каже, чи все по Указу.
Варвара Лукинишна зашарілася-розчервонілася: приємно їй такі слова чути.
— Ой, спасибі, дорогенький. А приходьте ввечері до мене в гості: я вже й юшечки наварила.
— Сьогодні? Та я не знаю...
— Горішки ще залишилися... Мишачка запечу.
— Та я прям і не знаю...
— А мишачок свіже-е-есенький.
Бенедикт завагався.
— Та приходьте... Я вам дещо покажу... по секрету.
Ти ба, яка настирлива. Та вона і в сарахвані страшна, а як роздягнеться та секрет показуватиме, то, мабуть, і вопшє: за шапку та й хода? Але ж спокусливо, конєшно... Хтозна, шо там насправді буде...
— Та чого там, приходьте... Про іскуство побалакаємо... Я знаю, ви способні тонко чуствовать... У вас, здається, агромний потенціял.
Потупила своє єдине око. О-о, яка-а-а... Бенедикт аж спітнів. Які розмови хвилюючі... Прямо на роботі...
— Та вже ж не маленький... Ніхто ще не нарікав... Всьо чуствую тонка... А відкіля ви знаєте?.. Який у мене пуденціял?
— Ну... цього ж не приховаєш...
— Хтось ляпнув, чи шо?
— Авжеж, ми частенько про вас розмовляємо... у своєму колі, ну, ви розумієте... свої думки висловлюємо... Всі згодні: у вас прекрасне развітіє...
— О-о-о?!..
— Так, так... Од вас багато чого можна чекати.
— Гм... а шо ж воно за коло за таке?
— Свої люди... близькі. Ви з деякими знайомі...
Так він і думав. Жінки!.. Ото посідають у коло, та й давай про своє, про женське балаканину розводить. Хто, та з ким, та коли. І Бенедикта, бач, обсуждали! Хвалили!..
-...одкриваємо один одному свої маленькі секрети, — шепотіла Варвара Лукинишна. — Ділимось.
?!?! Ич! Як це в них заведено! Па-аня-я-я-ятно... шо ж... люди одинокі...
— І багато вас там? У тому колі?
— О, зовсім невеличка група, десь може шестеро... Не дуже часто збираємось, але ж абщєніє інтенсивне, дуже, як би сказать, тісне...
— Та я думаю, вшістьох... ви на підлозі, чи як?
— Та нашо, хто де...
— А як же ж ви тоді...
— Розміщуємось? Хатка в мене й справді мініатюрна, шо там казать. Як усі зберуться, ви не повірите, мало один у одного на головах не сидимо!
— Он воно як... Я прийду, — квапливо сказав Бенедикт. — Прийду, чекайте.
Так!.. Швиденько баню протопить, напаритись, потім ржавлі дзбанок взяти із собою, — не з порожніми ж руками у гості, — потім... а потім буде видно. Ой, шо буде!.. Бігом усіх проздравить — і додому; Шакал нічого не скаже, — наказано ж сьогодні абияк працювать. Бенедикт вклонився сирітці Ксюні:
— Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
А зраділа!
— Скільки вже разів сьогодні чула, а все одно приємно! От би кожен день так!
Шакал на неї зі свого кутка покосився: о, вже й самовольство. А нема шо й казать: сьогодні велено тільки проздравлять, а не кривдить. Завтра їй, мабуть, випише.
— А приходьте до мене ввечері оладки їсти.
— Та я зайнятий.
— От шкода. А оладки в мене такі ж пишнесенькі!
— Не сумніваюсь.
І ця туди ж: натякає. Оладки в неї, бач, пишнесенькі!.. Чи може і туди, і сюди?.. У два кінці вспіть?.. А Оленька зі свого тубарета поглядає... Нада ж Оленьку проздравить. З іншими розмова легка була, а з Оленькою стало якось ніяково: сторопів, коліна ослабіли. Підсів до Оленьки, пробурмотів:
— Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
А Оленька засміялась так тихенько:
— Яка ж я вам жона?..
— Та в Указі ж...
— А без Указу?..
Бенедикт знову спітнів: от тобі й Женський День, Бабський Празник, от до чого все це ведеться... От тобі й Федір Кузьмич, слава йому... Зараз вона його на оладки покличе...
-... шо, нема щастя без Указу?
— Оленько... Оленько, хочу щастя без Указу...
— Ну, то й…?..
— Пропоную вам руку, серце і пуденціял, — прошепотів Бенедикт. Сам од себе таких слів прекрасних, страшних, не чекав: вирвалося.
— Беру, — прошепотіла й Оленька.
— Берете?!..
— Беру... Я все беру...
Помовчали... Шо ще треба казать... Серце так і калатало... Ой, зважився!.. Зважився! Який тільки день сьогодні!
Федіру Кузьмичу — слава!
Прощавай, значить, життя холостяцьке! Недовго й погуляли, Бенедикте Карпичу! Та й харош уже! Нада б уже й посурйознішать. Бенедикт додому бігом біг: ще рано, жар у печі не прочах, набрать і баню протопить... Оно: щитай, з того году не мився! По-новому, канєшно, стилю. Раніше Новий Год був Первого Єнваря, по-старому, а зараз перенесли, тож і виходить... Біг, жіночкам зустрічним кланявся, — незвично якось, а нада. Проздравленіє викрикував. Бажав усім щастя в жизні. Нікіта Іванич попереду йшов, колоду на собі тягнув, — і йому жартома гукнув: "Мірнава нєба над галавой, Нікіто Іваничу! Шоб ні дощичка, нічого!" — діда аж пересмикнуло, обернувся, та й плюнув. А-а-а, то ж він думає: Бенедикт його за жінку прийняв!.. Та то просто жарти такі!
Оленька у другій слободі живе... не в нашій... Ми осьде, а вона — оно аж де. Домовились на Майський Вихідний до неї в гості: з батьками знайомитись. Дай-то Боже, погода буде гарна, ясна... Мірнава нєба над галавой!.. Не така, як сьогодні: грязюка, мряка...
Пробіг мимо саней, шо зовсім вгрузли у багнюку: марне діло у таку погоду кудись їхати. На узбіччі перевертні волохаті: трійка. Відпочивають, валянки поскидали, ржавлю покурюють, услід голубчикам зубоскалять. Побачили Бенедикта і аж заржали:
— Убежим от инфаркта!..
— Не догоню, так согреюсь!
— Давай бігом, гараж закриють!
Тварюки безсовісні. Чіпляються до людей. А одгавкувацця — Боже збав: їхня лайка крепша за нашу. Ніхто з ними не зв'язується, з перевертнями.
З гори та на гору, та по провулочках, де й городами, де й через тин, дорогу скоротити, — додому добіг, засуви зняв, та скоренько в хату, та заслінку в печі шарпонув: тліє! Тліє, голубчик! Встиг! Бігом ржавлі, та скіпочок, та полінце; та роздмухати вогонь, нехай грає; а як заграє, до бані його перенести.