Це просто ствердження. Звісно, я міг і помилятися.
Що, в біса, я знаю про родинні стосунки? Лише те, що пізнав, коли був одружений. Але тут порівняння із Дженні не підходить. Напевне я знаю лише те, що ми з нею палко кохали одне одного. Я не розглядав наших почуттів під мікроскопом психіатра. Я також не можу передати словами, чому їз Дженні я був такий невимовно щасливий.
Дивне ще й те, що в нас із Джен спільного було набагато менше. Вона не була палкою прихильницею спорту. Коли я дивився по телевізору футбол, вона у другому кінці кімнати читала книжку. Я вчив її плавати. Навчити її кермувати машиною мені так і не пощастило.
Зрештою, чи взаємини між чоловіком та його дружиною якось залежать від педагогічного досвіду?
Можна закластися, що це так. Але не в науці плавати, кермувати машиною або читати географічні карти. І навіть не в науці запалювати плиту, яку я недавно намагався дати.
У постійному діалозі одне з одним ви пізнаєте самого себе. Утворюються нові ланки в ланцюгу передачі ваших емоцій.
У Дженні були нічні кошмари, і вона будила мене ночами. Коли ми ще не знали про її хворобу, вона запитувала мене: "Якщо я не зможу мати дитини, Олівере, твої почуття до мене зміняться?"
Це запитання не викликало в мене потреби ставати перед нею навколішки і запевняти, що за мене можна бути спокійним. Натомість воно відкрило цілий комплекс емоцій, про існування яких я і не підозрював. "Ніде правди діти, Джен, мене б засмутило, що я можу не мати дитини, народженої тобою, тією, кого я кохаю".
Наших стосунків її запитання не змінило. Натомість її щирий сумнів, що викликав таке відверте запитання, примусив мене зрозуміти — я не належу до героїв і, певна річ, не готовий зустріти бездітність із цілковитим розумінням та вдаваною хоробрістю. Я сказав їй, що мені буде потрібна її допомога. І тоді, зізнавшись у своїх сумнівах, ми пізнали себе набагато краще.
І стали одне одному набагато ближчими.
("Господи, Олівере, як добре, що ти сказав правду".
"Негероїчна правда тебе засмучує, Дженні?"
"Ні, я рада її чути"
"Чого ж тут радіти?"
"Бо знаю: ти ніколи мене не дуриш, Олівере".)
Такої розмови у нас із Марсі ще не було. Вона, звісно, розповідає мені про все, коли чогось журиться чи хвилюється. І про те, що іноді в дорозі потерпає, що я можу знайти нову "розвагу". Насправді ж, це почуття — взаємне. А все ж дивно, розмовляючи, ми вживаємо правильних слів, але надто легко вони зриваються з язика.
Може, це тому, що я сподівався більшого. Я нетерплячий. Ті, хто мав щасливий шлюб, знають напевно, чого їм треба і чого бракує. Але було б несправедливо вимагати багато від тієї, яка ніколи не мала ... надійного друга.
А все ж я сподіваюся, що Марсі колись матиме в мені більшу потребу. Що вона колись розбудить мене й запитає про щось на кшталт:
"Якщо я не зможу мати дитини, Олівере, твої почуття до мене не зміняться?"
. — Марсі, цього тижня я, мабуть, багато плакатиму. Була шоста година ранку. Ми стояли в аеропорту.
— Одинадцять днів,— мовила вона. — На такий довгий час ми ще не розлучалися.
— Слушно. Але я просто подумав, що можу під час демонстрації вхопити велику дозу сльозоточивого газу.
— Ти так говориш, наче цього бажаєш, Олівере.
Туше за всіма правилами! У певних колах вхопити трохи газу вважається свого роду героїчним вчинком. Вона збагнула, що я хизуюся, і додала:
— Не провокуй поліції.
— Обіцяю. Буду поводитись як слід.
Оголосили посадку на її рейс. Передвідльотний поцілунок — і я, позіхаючи, заквапився, щоб устигнути на автобус до Вашингтона.
Щиро зізнаюся, мені подобається, коли важливі справи потребують мого втручання. Однієї суботи у Вашингтоні планувалася нова масова антивоєнна листопадова демонстрація. За три дні до неї організатори зателефонували, щоб я приїхав і допоміг перебалакати з хлопцями в Міністерстві юстиції. "Ви нам дуже потрібні",— запевняв мене Фредді Гарднер. Я пишався, мов павич, поки мені не сказали, що мене покликали не лише через мій правничий досвід, а й "тому, що ти підстригся і схожий на республіканця".
Йшлося про вибір маршруту. Традиційно демонстранти у Вашингтоні проходять Пенсільванія-авеню повз Президентський палац. Група урядових правників наполягала, щоб цього разу учасники маршу пройшли південніше. "Наскільки південніше, біля Панамського каналу?" — подумав я.
Щовечора Марсі від мене чула:
— Кляйндіст запевняє і далі: "Будуть розрухи, будуть розрухи!"
— Звідки це йому, в біса, відомо? — запитувала вона.
— Я його теж запитував: "Звідки вам, у біса, це відомо?"
— Саме цими словами?
— Ну ... крім одного. У всякому разі він відповів: "Так каже Мітчел".
— Звідки, в біса, це відомо Мітчелові?
— Я запитував. Він не завдавав собі клопоту відповісти. Мені раптом закортіло зацідити йому в пику.
— О, це мудро. А поводишся ти як слід, Олівере?
— Якби думки про любощі були криміналом, я дістав би одвічне ув'язнення.
— Я рада,— сказала вона.
Рахунки за наші телефонні розмови були фантастичні.
***
У четвер у другій половині дня два єпископи та група священиків вирішили відправити месу за мир біля Пентагону. Нас попередили, що їх заарештують, отож у натовпі було повно правників.
— Було якесь насильство? — запитала Марсі того вечора.
— Ні. Поліцаї поводилися справді чемно. Але натовп! Просто неймовірно! Священикам вони кричали таке, чого не дозволив би собі п'яний у шинку! Господи, мені захотілося кинутись на них із кулаками.
— Кинувся?
— Подумки.
— Це добре.
— Я знудьгувався за тобою, Марсі. Мені б хотілося потримати тебе в обіймах.
— Зроби це також подумки. А що сталося зі священиками?
— Нам довелося йти до суду в Александры й допомогти їм виплутатися з халепи. Все скінчилося добре. Чому ти змінила тему? Я що, не можу сказати, що нудьгую за тобою?
***
У п'ятницю адміністрація взяла реванш. Безперечно, завдяки молитвам пана Ніксона (виголошеним священиком Біллі Грехемом), у Вашингтоні стояла холодна, волога погода. Але це не зупинило ходу зі свічками, очолюваного чудовим йєльським священиком Біллом Коффіном. Чорт бери, цей хлопець досить здібний, аби привернути мене до релігії. Я й справді пізніше подався до Національного кафедрального собору, щоб його послухати. Я просто стояв позаду парафіян (собор був заповнений), почувався геть самітним і все віддав би, щоб тримати руку Марсі.
Поки я складав свій безприкладний візит до храму Божого, на майдані Дюпона натовп хіпі, бунтівників та інших безумців припустився поважного порушення громадського порядку, цебто того, чому я намагався перешкодити протягом тижня.
— Грубіяни! — говорив я Марсі по телефону. — Крім самореклами, у них не було ніякої приключки.
— На цих хлопців тобі й треба було кинутися з кулаками,— сказала вона.
— Маєш рацію,— визнав я з досадою в голосі.
— А ти де був?
— У церкві,— відказав я.
Висловлюючись досить барвисто, Марсі дала зрозуміти, що вона мені не вірить. Я повторив Коффінову проповідь і переконав її.
— Знаєш,— сказала вона, завтрашні газети дадуть по півколонки про богослужіння та по три сторінки про бунт.
На жаль, усе було так, як вона сказала.
***
Спав я тривожно. Я почувався винним у тому, що розкошую у своєму дешевому мотелі, тимчасом як багато тисяч учасників маршу сплять на холодних підлогах та лавах.
Субота була зимна і вітряна, але дощ перестав. Не мавши кого рятувати з біди (сперечатися теж не було з ким), я поплентався до церкви святого Марка, що для всіх була місцем зустрічі.
У церкві було велелюдно. Хто спав, хто пив каву чи просто сидів і чекав на сигнал. Все було добре організовано. Скрізь крутилися розпорядники, що мали стримувати демонстрантів від сутичок із поліцією і навпаки. Про всяк випадок запросили й медиків. Тут і там можна було бачити навіть таких, кому перейшло далеко за тридцять.
Біля електричного кавника лікарі пояснювали групі добровольців, як рятуватися від сльозоточивого газу.
Іноді, коли ви самітній, вам здається, ніби ви бачите знайоме обличчя. Одна лікарка була дуже схожа на ... Джоанну Стайн.
— Вітання-шанування,— сказала Джоанна, коли я наливав каву.
— Гляди, щоб не вийшло, ніби я перебив семінар на тему подання першої допомоги.
— Нічого,— усміхнулась вона. — Я рада тебе тут бачити. Як ся маєш?
— Чудово,— відповів я, роздумуючи, чи слід мені вибачатися за те, що я так їй і не зателефонував. Зараз, мабуть, був не час, хоча її лагідне обличчя, здавалося, й запитувало.
— Ти виглядаєш стомленою, Джо.
— Ми всю ніч їхали.
— Це не мед,— зауважив я і запропонував їй випити кави.
— Ти один? Який був підтекст?
— Надіюся, що буду з півмільйоном інших,— відповів я, гадаючи, що позатикав усі пролазки.
— Твоя правда,— погодилась вона. Пауза.
— О, між іншим, Джо, як твоя родина?
— Брати десь туг, а мама й тато застрягли у Нью-Йорку, грають. Помовчавши, вона запитала:
— Ти йдеш із групою?
— О, певно,— відповів я якомога байдужіше, жалкуючи, що доводиться говорити неправду, бо знав — вона може запросити мене прилучитися до її друзів.
— Ти ... виглядаєш добре,— зауважила Джо.
Я міг сказати, що вона марно зволікає, сподіваючись, що я, може, викажу більше зацікавленості. Але мені було ніяково навіть просто стояти там і намагатися вести поверхову дружню розмову.
— Пробач мені, Джо,— сказав я. — Мене там, на холоді, ждуть приятелі і...
— Ну, звісно,— відказала вона. — Не треба через мене затримуватися.
— Бачиш, це...
Вона бачила, що мені ніяково, і сказала:
— Бажаю добре провести час. Повагавшись, я рушив до виходу.
— Нагадай про мене музикам.
— Вони будуть раді тебе бачити, Олівере. Приходь будь-якої неділі. Уже відійшовши, я озирнувся і побачив, що вона підійшла до якоїсь
жінки та до двох чоловіків. Певно, до тих, із ким приїхала. Вони теж лікарі? А може, один із чоловіків — її приятель? А тобі який клопіт, Олівере?
***
Я йшов у колоні демонстрантів. Я не співав, це не в моєму дусі. Величезною вервечкою ми пройшли повз Окружний суд, ФБР, Міністерство юстиції, Податкову інспекцію, Міністерство фінансів і, нарешті, вийшли до пам'ятника батькові нашої країни.
Сидячи на землі, я морозив свою стару пані, дрімав під час виступів, але пожвавішав, коли натовп дружно заспівав: "Хай буде мир!"
Я не співав. Я не вокаліст. Щоправда, коли б я був із групою Джоанни, то, можливо, й співав би.