Катріона

Роберт Луїс Стівенсон

Сторінка 17 з 48

Вдень я переховувався в копиці сіна, зарившись так, що й кінчиків пальців своїх не бачив, а потім цілі години чекав на вас, а ви все не приходили! Їй-богу, ви прийшли саме вчасно, бо завтра вранці я відпливаю. Завтра? Що я кажу? Не завтра, а сьогодні.

— Так, Алане, звичайно, сьогодні, — ствердив я. — Зараз уже за дванадцяту. Відпливаєте ви сьогодні, і попереду у вас довгий шлях.

— А перед тим ми вдосталь наговоримось, — зауважив мій старший товариш.

— Мені треба багато дечого розповісти вам, — сказав я і виклав йому стисло все, що сталося за цей час. Слухаючи уважно, Алан часом перепитував мене, часом щиро сміявся, і, мушу визнати, його сміх (тоді, коли в темряві ми не могли бачити один одного) знаходив відгук у моєму серці, як сміх щирого друга.

— Так, Деві, ви цікавий хлопець, — промовив Алан, вислухавши мою розповідь до кінця, — справжній дивак, і скажу щиро, що я не хотів-би зустрічатися з такими, як ви. Що ж до вашої розповіді, то мушу сказати, що Престонгрейндж — віг, як і ви, тому я менше згадуватиму про нього, але він, здається, міг би бути вашим щирим другом, коли б ви довірилися йому. А от Сімон Фрейзер та Джеймс Мор — справжні тварюки, називаю їх ім'ям, на яке вони заслуговують. Сам диявол був батьком Фрейзерів, це всі знають, а щодо племені Грегорів, то я не міг зносити їхньої присутності, відтоді як навчився ходити. Пам'ятаю, я розквасив одному з них носа, коли ще сам не міг як слід стояти на ногах — довелося сісти йому на голову. Батько мій — пухом йому земля! — пишався цим, і, визнаю, мав підстави. Я ніколи не заперечуватиму, що Робін — майстер гри на флейті, — додав він, — а щодо Джеймса Мора, то краще нехай його дідько схопить!

— Хотілося б обговорити з вами таку деталь, — шепотів я. — Як, на вашу думку, Чарлз Стюарт має рацію чи помиляється? Вони переслідують мене одного чи нас обох?

— А яка ваша думка, людини з досвідом? — спитав він мене.

— Я не можу вирішити.

— Я теж, — відповів Алан. — Ви вірите, що дівчина дотримає свого слова?

— Вірю, — випалив я.

— Ну, ручатися не можна, — почав він. — А втім, це справа минулого. Нейл давно вже приєднався до інших.

— Як ви гадаєте, скільки їх? — поцікавився я.

— Хто його знає… — почав Алан. — Якщо вони полюють тільки на вас, то пошлють двох-трьох моторних, заповзятливих головорізів; якщо ж не забули й про мене, то вишлють, мабуть, не менше дюжини.

Я не витримав і засміявся.

— Ви ж на власні очі бачили, як я розігнав колись стільки ж, а може, й більше! — запалився Алан.

— Зараз це не має значення, — сказав я, — бо з ними покінчено.

— Це ваша думка, — сказав він, — а от мене ніскілечки не здивувало б, коли б вони зараз стерегли цей ліс. Не забувайте, Давіде, що вони горяни. Серед них є і Фрейзери, і Грегори, а я ніколи не буду заперечувати, що й ті, й другі, особливо Грегори, розумні й досвідчені люди. Чоловік мало чому навчиться, якщо не прожене череду, ну хоча б миль десять, коли за ним женуться розбійники. А от я знаю, що це таке, бо більшу частину своєї проникливості набув саме так. Це краще, ніж війна. Хоч і війна непогане діло, щоправда досить-таки нудне. Грегори розуміють, що до чого, у них велика практика.

— Не заперечую. Це головний недолік у моєму вихованні, — поступився я.

— Мене завжди дивує, що люди, які вчилися у коледжах, отакі неуки і не хочуть цього визнати. Я, наприклад, не знаю ні грецької, ні єврейської мов, але не приховую цього. Отут між нами істотна різниця, чоловіче. А що ви! Лежите в лісі на череві і твердите, що позбулися всіх Фрейзерів та Макгрегорів. А коли вас запитати, чому ви так думаєте? "Тому, що я їх не бачив", — відповісте ви. Ваша макітра ніяк не второпає, що бути невидимими — їхня сила, їхня живучість.

— Тоді приготуймося до найгіршого, — промовив я. — Що ж нам робити?

— Це саме думаю і я, — почулося у відповідь. — Ми могли б розпрощатися. Однак мені це не дуже подобається, краще цього не робити і ось чому: зараз зовсім темно, і ми зможемо вислизнути від них, якщо підемо разом, ітимемо в одному напрямку, коли ж окремо, то риск наткнутися на кого-небудь з цих джентльменів неодмінно зросте. Крім того, врахуйте, що коли вони нанюхають наш слід, то може бути бій. Отоді-то, Деві, я хотів би мати вас поруч, та й ви, гадаю, не були б проти цього. Я пропоную якнайскоріше вибратися з лісу і поспішити до Джіллана, де має бути мій корабель. Це нагадає нам колишні дні, Деві. Потім подумаємо, що робити далі. Мені нелегко лишати вас тут одного.

— Хай буде так, як ви кажете! — вигукнув я. — Підемо туди, де ви останнім часом переховувались.

— Навіщо? — здивувався Алан. — Хазяї, щоправда, поставились до мене добре, але, гадаю, не дуже хотіли б бачити мене знову, бо за теперішніх обставин я не можу бути там бажаним гостем. Ось чому я так прагну вашого товариства, містер Давід Бальфор із Шооза, пишайтеся цим! Відтоді, як ми розпрощалися в Корсторфайні, я майже не чув людського голосу тут, у лісі, коли не брати до уваги двох зустрічей з Чарлзом Стюартом.

По цьому Алан підвівся, і ми потихеньку рушили на схід.

Розділ дванадцятий

МИ З АЛАНОМ ЗНОВУ В ДОРОЗІ

Було десь близько другої години ночі; місяць на той час уже сховався, з заходу потягнув досить сильний вітерець, женучи по небу важкі, пошматовані хмари; ми поринули в таку темряву, якої тільки й ждуть втікачі або розбійники. Ледве помітна стежка привела нас у Браучтон, потім ми пройшли через Пікарді, повз знайоме мені місце, де височіла шибениця з двома повішеними. Трохи далі ми помітили вогник у горішньому вікні будинку в Лохенді; звірившись на нього, ми добре-таки поблукали, потолочили чиєсь поле, не один раз спотикались і падали, схоплювались на ноги і брели далі, поки нарешті не опинилися на звивистій, болотистій рівнині, яку називали Фіггат-Вінз. Тут, під кущем дроку, ми продрімали до ранку.

Прокинулись десь о п'ятій. Ранок видався напрочуд гарний, щоправда вітер не вщух, але він розігнав усі хмари, спровадивши їх до Європейського континенту. Алан сидів і посміхався. З часу нашої останньої розлуки я вперше бачив свого друга й дивився на нього з радістю. На Аланові красувався той же широкий плащ, але була й новинка — на ноги він натягнув плетені гетри, що сягали колін. Безперечно, він надів їх з метою маскування, але день обіцяв бути теплим, і вбрання його не відповідало сезону.

— Ну, Деві, — заговорив він перший, — чим не чудовий ранок? Отак мало б бути щодня. Зовсім не те, що сидіти в копиці сіна. Доки ви тут ніжились, я проробив те, що роблю дуже й дуже рідко.

— А саме? — поцікавився я.

— Тільки-но скінчив молитву, — пояснив він.

— Де ж мої джентльмени чи як ви там їх називаєте? — спитав я.

— Бог знає; ми повинні рискнути. Вставайте, друже! Вперед, назустріч долі!

Ми рушили на схід, уздовж широкого берега, туди, де у верхів'ї річки Ески курилися соляні ями. Ранкове сонце красиво освітило Артурове Крісло і зелені Петландські гори. Чарівність цього дня, здавалось, дратувала Алана.

— Треба бути справжнім йолопом, — сказав він, — щоб кидати Шотландію отакого чудового дня. Ця думка не виходить у мене з голови. Мабуть, було б набагато приємніше лишитися тут і бути повішеним.

— Е, ні, Алане, вам це не сподобається, — зауважив я.

— Я не хочу сказати, що Франція погана країна, — пояснив він, — але це все ж таки не те. Вона, може, навіть краща — однак це не Шотландія. Я люблю Францію, коли буваю там, проте сумую за шотландськими тетерюками і торфовим димком з рідних серцю осель.

— Якщо вам більше ні на що скаржитись, Алане, то це ще й не таке велике горе, — промовив я.

— Мені взагалі не личить ні на що скаржитися, — < сказав Алан, — після тієї клятої копиці сіна.

— Ну й допекла вам та копиця.

— Допекла? Не те слово. Я не з легкодухих, але почуваю себе набагато краще просто неба на свіжому повітрі. Я наче той старий Блек Дуглас, котрий віддавав перевагу пісням жайворонка перед писком мишей. А в копиці, Деві (хоч там і зручно ховатися), темно і вдень і вночі. Не знаєш, коли розвидняється і коли смеркає, час так тягнеться, як довга зима.

— А як же ви знали, що вам час іти на побачення? — поцікавився я.

— Десь близько одинадцятої господар приносив мені передачу: шматок м'яса, трохи горілки та недогарок свічки, щоб було чим присвітити під час вечері, — пояснив Алан. — Попоївши, я йшов у ліс, лягав там і чекав, прагнучи всією душею побачитися з вами, Деві, — і він обняв мене за плечі. — Чекав і в думці лічив години. Коли за моїми підрахунками було десь за другу (якщо не приходив Чарлі Стюарт і не казав, яка година), я повертався до своєї клятої копиці. Не легким і не веселим було таке життя. Слава богу, що все скінчилося.

— Що ж ви там робили? — поцікавився я.

— Розважався як тільки міг. Грав навіть у паці, на цьому я набив руку, але нецікаво грати, якщо нема кому захоплюватись вами. Складав пісні.

— Про що?

— Про оленів, про верес, про древніх-древніх вождів, власне, про те, про що взагалі говориться в піснях. Часом уявляв, що в мене пара флейт, і я грав переважно арії; іноді здавалося, що виконую я їх блискуче. Хоч вірте, хоч ні, але часом я навіть помічав, де схибив. Та, на щастя, все це минуло.

Потім Алан ще раз завів мову про мої пригоди і вислухав їх з усіма подробицями, гаряче схвалюючи мої дії, іноді перебиваючи зауваженням, що я "хоч і дивак, але хоробрий".

— Що? Вас налякав Сімон Фрейзер? — спитав він між іншим.

— Ще б пак! — визнав я.

— Я теж злякався б його, Деві, — несподівано признався Алан. — Це й справді страшний чоловік. Але й диявол заслуговує, щоб віддавали йому належне; скажу вам, Деві, на полі бою Фрейзер порядна людина.

— Хіба він такий хоробрий? — здивувався я.

— Хоробрий?! — усміхнувся Алан. — Заповзятіший за стального меча.

Почувши, як я бився на дуелі, мій друг спалахнув:

— Яка ганьба! — закричав він. — Хіба ж я не вчив вас у Коррінакі? Три рази… три рази обеззброєний! Та це ж ганьба для мене, вашого вчителя. Ану вставайте та беріть вашу зброю! Ви не зійдете з місця, поки не навчитеся захищати свою і мою честь.

— Алане, — почав благати я, — ви що, з глузду з'їхали? Зараз не час навчатись фехтування.

— Може, й так, — поступився він. — Але три рази, чоловіче! І ви стояли, як те солом'яне опудало, та бігали три рази по шпагу, немов собачка по носовичок! Давід, цей чолов'яга Дункансбі, напевне, неабиякий рубака.

14 15 16 17 18 19 20