Від кам'яної підлоги у вежі мені кості ламало, а суглоби крутило, очевидячки, влітку, бо взимку іній на зубах тріщав. Від куряви зі старих сувоїв та книг я так кашляв, аж очі на лоба лізли, а мій учитель, старий Рудскелде, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене по спині нагайкою, видно, вважаючи, що інакше я не матиму задовільного поступу в науці. Ні воячки я не зажив, ні дівчат, ні пива у найкращі роки, коли всі ці розваги найкраще смакують.
— Але ж бідося, — скривився відьми́н. — Справді, душу сум огортає.
— Навіщо ця іронія? Я намагаюся тобі пояснити, чому чародії не вельми прихильні до сільських знахарів, заклиначів, мольфарів, сварливих баб та відьми́нів. Називай це як хочеш, хоча б звичайною заздрістю, але саме в цьому полягає причина антипатії. Нас сердить, коли ми бачимо магію, мистецтво, що його нас привчили сприймати як елітарне вміння, привілей найкращих та святу містерію, — в руках профанів та дилетантів. Навіть коли це жебрацька, нужденна і сміхотворна магія. Тому мої конфратри тебе не люблять. Правду кажучи, я теж тебе не люблю.
Геральтові обридла дискусія, обридли викрути, обридло прикре відчуття неспокою, схоже на слизняка, що повз по шиї та плечах. Глянув Істреддові просто в очі, затис пальці на краї стола.
— Йдеться про Єнніфер, правда?
Чародій підвів голову, легко стукаючи по черепі, що лежав на столі.
— Поздоровляю зі здогадкою, — сказав, витримуючи погляд відьми́на . — Мої ґратуляції. Так, ідеться про Єнніфер.
Геральт мовчав. Колись, багато-багато років тому, він, тоді молодий відьми́н, чекав у засідці на мантикору. І відчував, що мантикора наближається. Не бачив її, не чув. Але відчував. Досі не забув цього відчуття. А тепер почував достоту те саме.
— Твоя здогадливість, — вів далі чародій, — заощадить нам чимало часу, який забрали б дальші спроби висловлюватись натяками. А так — справа ясна.
Геральт не коментував.
— Моє близьке знайомство з Єнніфер, — продовжував Істредд, — є доволі давнім, відьми́не. Довгий час це було знайомство без зобов'язань, яке зводилося до більш чи менш тривалих, більш чи менш регулярних періодів спільного життя. Такого типу незобов'язуюче партнерство широко практикується серед людей нашої професії. Але раптом це перестало мене задовольняти. Я зважився зробити їй пропозицію залишатися зі мною постійно.
— І що вона відповіла?
— Що подумає. Я дав їй час на роздуми. Знаю, що це для неї нелегке рішення.
— Нащо ти це мені кажеш, Істредде? Що керує тобою, окрім гідної поваги, але дивовижної щирості, такої рідкісної серед людей твоєї професії? Яку мету має твоя щирість?
— Прозаїчну, — зітхнув чародій. — Бачиш, саме ти утруднюєш Єнніфер прийняття рішення. Отож я прошу тебе, щоб ти зволив піти. Щоб зник із її життя, перестав заважати. Коротко: щоб забрався до дідька. Найкраще тихцем і не прощаючись, що, як вона мені зізналася, ти зазвичай і робиш.
— Справді, — Геральт вимушено посміхнувся. — Твоя прямолінійна щирість вводить мене у все більше остовпіння. Я всього міг сподіватися, але не такого прохання. Чи не вважаєш, що, замість прохати, слід було радше гримнути мене з-за рогу кульовою блискавкою? Не було б перешкоди, була б дещиця сажі, яку довелося б зчистити зі стіни. Спосіб і легший, і певніший. Бо, бачиш, прохання можна відхилити, а кульову блискавку — ні.
— Я не беру до уваги можливості відмови.
— Чому? Бо це дивне прохання є нічим іншим, як пересторогою, що випереджає блискавку або інше веселе заклинання? Чи, може, вона має бути підпертою дзвінкими аргументами? Сумою, що приголомшить жадібного відьми́на? І скільки ж ти заміряєш мені заплатити, щоб я забрався з дороги, яка веде до твого щастя?
Чародій перестав стукати по черепу, поклав на нього долоню, затис пальці. Геральт помітив, що кісточки на цих пальцях побіліли.
— Я не мав заміру образити тебе подібною пропозицією, — сказав. — Я був далеким від цього. Але… якщо… Геральте, я чародій і несогірший. Не збираюся хвалитися всемогутністю, але багато з твоїх бажань, якби ти захотів їх висловити, я міг би здійснити. Деякі ось так само легко.
Махнув рукою, недбало, наче проганяючи комара. В повітрі над столом раптом зароїлося від казково барвистих метеликів-аполлонів.
— Моє бажання, Істредде, — процідив відьми́н, відганяючи комах, що тріпотіли біля обличчя, — це щоб ти перестав пхатися між мною та Єнніфер. Мене мало обходять пропозиції, які ти їй робиш. Ти міг їй освідчитись, коли вона була з тобою. Раніше. Бо раніше було раніше, а тепер є тепер. Тепер вона зі мною. Я мушу відійти, полегшити тобі справу? Відмовляюся. Не тільки не допоможу тобі, а, в міру моїх скромних можливостей, заважатиму. Як бачиш, я не поступаюся тобі щодо щирості.
— Ти не вправі мені відмовляти. Не ти.
— За кого ти мене маєш, Істредде?
Чародій глянув йому просто в очі, перехиляючись через стіл.
— За її швидкоплинний романчик. За миттєве захоплення, у кращому разі — за примху, пригоду, яких у Єнни були сотні, бо Єнна любить гратися емоціями, вона імпульсивна, а її капризи непередбачувані. Ось чим я тебе вважаю, бо, замінивши з тобою кілька слів, відкидаю можливість, щоб вона трактувала тебе виключно інструментально. А повір мені, — це з нею трапляється доволі часто.
— Ти не зрозумів питання.
— Помиляєшся, зрозумів. Але я навмисне кажу лише про емоції Єнни. Бо ти відьми́н і не можеш відчувати жодних емоцій. Не хочеш виконати мого прохання, бо тобі здається, що вона для тебе важлива, думаєш, що… Геральте, ти з нею лише тому, що вона цього хоче, і будеш з нею стільки, скільки вона захоче. А те, що ти відчуваєш, — це проекція її емоцій, зацікавлення, яке вона проявляє щодо тебе. На всіх демонів Глибин, Геральте, ти не дитина, знаєш, хто ти такий. Ти мутант. Не зрозумій мене хибно, я не кажу це, щоб тебе образити чи зневажити. Констатую факт. Ти мутант, а однією з фундаментальних рис твоєї мутації є повна невразливість щодо емоцій. Таким тебе створили, щоб ти міг виконувати своє ремесло. Розумієш? Ти не можеш нічого відчувати. Те, що ти вважаєш почуттями, — це клітинна пам'ять, соматична, якщо ти розумієш значення цього слова.
— Уяви собі, що розумію.
— Тим краще. Отож послухай. Я попрошу в тебе таке, що можу попросити у відьми́на, а в людини ні. З відьми́ном я щирий, із людиною не міг би собі цього дозволити. Геральте, я хочу дати Єнні розуміння та стабілізацію, почуття і щастя. Чи ти можеш, поклавши руку на серце, заявити те саме? Ні, не можеш. Для тебе ці слова нічого не означають. Ти волочишся за Єнною, тішачись, мов дитина, тимчасовою симпатією, яку вона тобі виявляє. Як здичавілий кіт, що в нього всі кидають камінням, задоволено муркаєш, бо от, знайшовся хтось, хто не боїться тебе погладити. Розумієш, що я маю на увазі? Ох, знаю, що розумієш, ти не дурень, це ясно. Отож сам бачиш, що не маєш права мені відмовляти, коли я ґречно прошу.
— Я маю таке саме право відмовляти, — процідив Геральт, — як ти просити, і тим наші права одне одного анулюють, повертаємось до вихідної точки, а ця точка така: Єн, мабуть, не вельми переймаючись моєю мутацією та її наслідками, нині зі мною. Ти їй освідчився, твоє право. Вона сказала, що подумає? Її право. Тобі здається, що я заважаю їй прийняти рішення? Що вона вагається? Що я є причиною її вагання? А це вже моє право. Якщо вагається, то, либонь, усе-таки має для цього причини. Мабуть, я все-таки щось їй даю, хоча, можливо, бракне для цього слів у відьми́нському словнику.
— Послухай…
— Ні. Це ти мене послухай. Ти кажеш, що колись вона була з тобою? Хтозна, може, це не я, а ти був для неї швидкоплинним романчиком, капризом, нестримною емоцією, такою типовою для неї? Істредде, я не можу навіть виключити, чи вона не трактувала тебе тоді виключно інструментально. Це, пане чародію, неможливо виключити тільки на підставі розмови. При таких обставинах, як мені здається, інструмент буває важливішим від декламацій.
Істредд навіть не здригнувся, навіть не стиснув щелеп. Геральт був вражений його витримкою. Все-таки мовчання, яке затягнулося, здається, підказувало, що постріл виявився влучним.
— Ти граєшся словами, — врешті сказав чародій. — Упиваєшся ними. Хочеш замінити словами нормальні людські почуття, яких у тебе немає. Твої слова не виражають почуттів, це лише звуки, які видає отой череп, коли по ньому стукнути. Бо ти так само порожній, як той череп. Ти не маєш права…
— Припини, — різко перебив Геральт, можливо, надто різко. — Припини так вперто обмежувати мене у правах, мені це обридло, чуєш? Я тобі сказав, що наші права рівні. Ні, до ясної холери, мої більші.
— Справді? — чародій ледь зблід, що справило Геральтові невимовну приємність. — А чого б це?
Відьми́н на мить замислився і вирішив добити його.
— Того, — відпалив, — що вчора вночі вона кохалася зі мною, а не з тобою.
Істредд притягнув черепа до себе, погладив його. На подив Геральта, його рука навіть не затремтіла.
— На твою думку, це дає якісь права?
— Лише одне. Право робити висновки.
— Ага, — повільно сказав чародій. — Гаразд. Як бажаєш. Зі мною вона кохалася сьогодні перед полуднем. Роби висновки, маєш право. Я вже зробив.
Мовчання тривало довго. Геральт відчайдушно шукав слова. Не знайшов. Ніяких.
— Шкода мови, — сказав урешті, встаючи, лютий на себе, бо це прозвучало грубо й по-дурному. — Я йду.
— Йди к бісу, — відповів Істредд так само грубо, не дивлячись на нього.
V
Коли вона увійшла, він лежав на ліжку, вдягнений, з руками, підкладеними під карк. Вдавав, наче дивиться в стелю. Дивився на неї.
Єнніфер повільно зачинила за собою двері. Була гарною. Яка ж вона гарна, подумав. Усе в ній гарне. І грізне. Ці її барви, контраст чорного й білого. Краса і погроза. Її гайворонськи чорні природні кучері. Чіткі вилиці, зазначені зморшкою, яку посмішка, — коли вона вважатиме доцільним посміхнутися, — творить біля губ, чудово вузьких і блідих під помадою. Її брови, чудово неправильні, коли змиває вуглик, яким підкреслює їх удень. Її ніс, чудово задовгий. Її дрібні долоні, чудово нервові, неспокійні й талановиті. Талія, тонка і гнучка, підкреслена надміру стягнутим пояском. Стрункі ноги, які під час руху надають округлих форм чорній спідниці.