— Сьогодні ввечері ви відбудете своє покарання.
— А що нам треба буде робити, пані професорко? — стривожився Рон, намагаючись стримати гикавку.
— Ти будеш натирати срібло в кімнаті трофеїв разом із містером Філчем, — повідомила професорка Макґонеґел. — І жодної магії, Візлі, — тільки своїми руками.
Рон проковтнув слину. Сторожа Арґуса Філча ненавидів кожен учень.
— А ти, Поттере, допомагатимеш професорові Локарту відповідати на листи його шанувальників, — додала професорка Макґонеґел.
— Ой, ні! А чи не можна й мені попрацювати в кімнаті трофеїв? — з відчаєм запитав Гаррі.
— Звичайно, ні, — відповіла професорка Макґонеґел, здивовано вигнувши брови. — Професор Локарт просив саме тебе. Рівно о восьмій! Обидва!
Гаррі й Рон понуро попленталися до Великої зали, а Герміона йшла слідом за ними, немов докоряючи їм усім своїм виглядом: "Не треба було порушувати шкільних правил". Навіть пиріг із картоплею та м'ясом уже не смакував Гаррі так, як завжди. Вони з Роном мали відчуття, що їм дісталося найгірше з можливих покарань.
— Цілу ніч пробути з Філчем! — тяжко зітхнув Рон. — Без жодної магії! Та в тій кімнаті близько сотні різних кубків. А я зовсім не вмію нічого чистити по маґлівськи.
— Я б залюбки помінявся з тобою, — глухо обізвався Гаррі. — У Дурслів я тільки те й робив. Але відповідати на листи Локартових шанувальників — справжній кошмар!
Суботній день непомітно добіг кінця, і ось уже до восьмої вечора лишилося усього п'ять хвилин, а Гаррі, ледве пересуваючи ноги, прямував коридором третього поверху до Локартового кабінету. Скрегочучи зубами, постукав у двері.
Вони відразу відчинилися, і з кімнати, аж ся ючи, визирнув Локарт.
— А ось і наш пройдисвіт! — вигукнув він. — Заходь, Гаррі, заходь.
На стінах висіло безліч обрамлених фотографій Локарта, яскраво освітлених численними свічками. Деякі з них він навіть підписав. На столі також лежала величезна купа знімків.
— Можеш адресувати конверти! — сказав Локарт Гаррі таким тоном, ніби ця робота була величезною насолодою. — Цей перший — до Ґледіс Ґаджен, дай їй, Боже, здоров'я, то моя велика шанувальниця.
Поволі спливали хвилини. Гаррі старався пропускати повз вуха Локартове базікання, і лише іноді вставляв: "Гм", "Так" чи "Ага". Час від часу до нього долинали такі фрази, як "Слава — це непостійна приятелька, Гаррі", або: "Популярність треба підтримувати, пам'ятай про це".
Свічки поступово догоряли, тож мерехтливе світло витанцьовувало на численних рухливих обличчях Локарта, що стежили за ним.
Затерплою рукою Гаррі виводив, мабуть, уже на тисячному конверті адресу Вероніки Смезлі. "І коли це вже скінчиться?" — думав бідолашний Гаррі. І тут він щось почув — щось геть не схоже на шипіння гаснучих свічок і Локартові теревені про шанувальниць.
Це був голос, від якого хололо серце, крижаний голос, сповнений неймовірної ненависті.
— Іди… йди до мене… я тебе розірву… пошматую… уб'ю!
Гаррі аж підскочив, і на конверті з адресою Вероніки Смезлі розповзлася велика чорнильна пляма.
— Що?! — голосно вигукнув він.
— Ну, так! — зрадів Локарт. — Шість місяців поспіль на чолі списку бестселерів! Побила всі рекорди!
— Ні, — нестямно вимовив Гаррі. — Цей голос!
— Перепрошую? — здивувався Локарт. — Який голос?
— Голос, який сказав… Хіба ви його не чули? Локарт спантеличено глянув на Гаррі:
— Гаррі, про що ти? Може, ти вже задрімав? Боже мій, — подивися на годинник! Ми тут просиділи майже чотири години! Ніколи б не повірив: як пролетів час, правда?
Гаррі не відповів. Він напружено прислухався, чи не пролунає знову той голос, але не чулося нічого, окрім Локартового торохкотіння, мовляв, Гаррі нема чого сподіватися, що, відбуваючи якесь наступне покарання, він отримає таку ж насолоду, як тепер. Гаррі приголомшено вийшов.
Було вже так пізно, що ґрифіндорська вітальня майже спорожніла. Гаррі відразу попрямував до спальні. Рон ще не повернувся. Гаррі натягнув піжаму, забрався в ліжко й чекав. Десь за півгодини у напівтемряві з'явився Рон, розтираючи праву руку й пахнучи пастою для натирання.
— Мені позводило всі м'язи, — простогнав він і впав на ліжко. — Філч заспокоївся, аж коли змусив мене чотирнадцять разів відполірувати кубок із квідичу! А тоді з мене знову посипалися слимаки просто на спеціальний приз за заслуги перед школою. Я так довго збирав ту слизоту… А як там у Локарта?
Тихенько, щоб не розбудити Невіла, Діна й Шеймуса, Гаррі розповів Ронові усе, що почув.
— І Локарт казав, що нічого не чує? — перепитав Рон. Навіть у місячному світлі Гаррі міг бачити, як Рон спохмурнів. — Думаєш, він збрехав? Але я не розумію: навіть хтось невидимий мав би якось відчинити двері…
— Знаю, — погодився Гаррі, лежачи на ліжку й розглядаючи завісу над головою. — Я теж нічого не збагну.
— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —
Смертенини
Почався жовтень, насичуючи замок і навколишні луки вологістю й прохолодою. Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, насилу давала раду епідемії застуд, яка охопила як учителів, так і учнів, її перцева настійка діяла відразу, але тому, хто її пив, ще кілька годин опісля курилося з вух.
Персі мало не силою змусив зовсім змарнілу Джіні Візлі випити трохи настійки. З під її рудих кіс заструменів дим, і здавалося, ніби в неї на голові палає вогонь.
Величезні, мов кулі, дощові краплини з ранку до ночі розстрілювали замкові вікна; озеро мало не вийшло з берегів, квіткові клумби перетворилися в баюри з багнюкою, а Геґрідові гарбузи стали завбільшки як чималенький курінь. Але попри це все Олівер Вуд і далі завзято провадив регулярні тренування, і саме тому одного дощового суботнього надвечір'я, за кілька днів до Гелловіну, Гаррі повертався до ґрифіндорської вежі змоклий до нитки і забрьоханий грязюкою.
Навіть якщо забути про дощ і вітер, це тренування аж ніяк його не втішило. Фред і Джордж, які шпигували за слизеринською командою, пересвідчилися на власні очі у швидкості нових "Німбусів 2001". Вони розповідали, що під час тренувань слизеринців можна розрізнити хіба сім зеленкуватих плям, які гасають у повітрі, наче реактивні літаки.
Чалапаючи спорожнілим коридором, Гаррі натрапив на когось, хто був стурбований не менше за нього. Майже Безголовий Нік, привид вежі Ґрифіндор, понуро визирав з вікна, ледь чутно бурмочучи:
— …Не відповідаю їхнім вимогам! Півдюйма, якщо це…
— Привіт, Нік! — сказав йому Гаррі.
— Привіт, привіт! — здригнувся, озираючись, Майже Безголовий Нік. Він мав на своєму довгому кучерявому волоссі хвацького, оздобленого пір'їнами капелюха і був одягнений у каптан із круглим стоячим коміром, який приховував те, що його голова була майже відрізана. Нік був прозорий, наче дим, і Гаррі міг бачити крізь нього темне небо і рясну зливу за вікном.
— Юний Поттере, ти, здається, засмучений, — сказав Нік, складаючи прозорого листа й запихаючи його до внутрішньої кишені.
— Ти теж, — озвався Гаррі.
— Ет! — елегантно махнув рукою Майже Безголовий Нік, — Пусте! Я не дуже й хотів брати в цьому участь, просто подав заяву, але, бачте, "не відповідаю вимогам"!
Попри безжурний тон, на його обличчі проступила гіркота.
— Але ж хіба не очевидно, — прорвало його раптом, і він знову витягнув з кишені листа, — що особа, якій завдали сорок п'ять ударів по шиї тупою сокирою, має повне право вступити у Товариство мисливців без голови?
— Ну… так, — відповів Гаррі, від якого, вочевидь, сподівалися згоди.
— Тобто, ніхто дужче за мене не бажав би, щоб усе сталося швидко і гладко, щоб мою голову відтяли так як слід — я б тоді уникнув би зайвого болю і глузувань. Але ж… — Майже Безголовий Нік рвучко розгорнув листа й почав сердито читати: "Ми приймаємо тільки тих мисливців, чиї голови від'єдналися від тіла. Просимо взяти до уваги, що в іншому разі члени Товариства не зможуть брати участі в таких мисливських іграх, як жонглювання головами на конях або головобол. Ось чому, на превеликий жаль, повідомляємо, що ви не відповідаєте нашим вимогам. З найкращими побажаннями, сер Патрик Делані Подмор".
Майже Безголовий Нік розгнівано заховав листа.
— Гаррі, мою голову підтримує лише півдюйма шкіри і сухожилків! Більшість людей вважали б, що її відтято як слід, але ж ні, цього не досить для сера Справді Дорізаного Подмора!
Майже Безголовий Нік кілька разів глибоко зітхнув, а тоді запитав значно спокійнішим голосом:
— Ну, а що тебе непокоїть? Може, я допоможу?
— Та ні, — відповів Гаррі. — Хіба що ти знаєш, де можна роздобути сім безкоштовних "Німбусів 2001" для гри зі Сли…
Решту його слів заглушило пронизливе нявчання десь у нього в ногах. Він глянув униз і зустрівся очима з парою жовтих очиць, які світилися, мов ліхтарі. То була Місіс Норіс, кістлява сіра кицька, яку сторож Арґус Філч використовував як свого помічника у безкінечній війні зі школярами.
— Краще тікай звідси, Гаррі, — швидко порадив Нік. — Філч у кепському настрої. У нього грип, а окрім того, якісь третьокласники випадково розмазали по стелі п'ятого підвалу жаб'ячі мізки; він там цілий ранок чистив, і коли побачить, як ти скрізь розносиш грязюку…
— Справді, — погодився Гаррі, задкуючи під осудливим поглядом Місіс Норіс, але зробив це заповільно. Немовби притягнений сюди загадковою силою, що єднала його з цією бридкою кицькою, Арґус Філч, важко дихаючи й очманіло вишукуючи правопорушників, несподівано вискочив із за гобелену, що висів праворуч від Гаррі. Його голову обвивав картатий вовняний шарф, а ніс був напрочуд буряковий.
— Бруд! — закричав він, аж трусячись, і показав, страшно вирячивши очі, на каламутну калюжу на тому місці, де стояв Гаррі у мокрій квідичній формі. — Скрізь безладдя і нечистоти! Я вже ситий по горло! Ану, Поттере, йди за мною!
Гаррі понуро помахав на прощання рукою Майже Безголовому Нікові й почав спускатися сходами за Філчем, лишаючи нові брудні сліди.
Гаррі ще ніколи не бував у Філчевому кабінеті, і більшість учнів намагалися уникати того місця. Кімната була тьмяна й не мала жодного віконця, її освітлювала одна єдина гасова лампа, що звисала з низької стелі. Скрізь трохи тхнуло смаженою рибою. Попід стінами стояли шафи для документів; судячи з написів, Гаррі зрозумів, що там зберігається інформація про кожного учня, якого коли небудь карав Філч.