— їдьте до готелю "Ройбен".
— Перепрошую, мадам, а на якій він вулиці? — запитав водій.
— Це там, де ви мене чекали.
— Добре, мадам.
— Вам не потрібно відвозити мене назад до готелю, — сказав я. — Я можу вийти і тут. Скрізь повно автобусів.
— Як хочете. Ви тут удома.
— Зупиніть, будь ласка! — попросив я водія, а потім вийшов. — Наташо, дуже вам дякую.
Вона не відповіла. Я стояв у Нью-Йорку на Вісімдесят шостій вулиці і дивився на кафе "Гінденбурґ", звідки лунала духова музика. На вітрині кафе "Гайґер" лежав домашній німецький крендель. У крамниці поруч висіла кров'янка. Навколо мене лунала німецька мова. За всі ці роки я часто уявляв, як добре було б повернутися, але саме про таке повернення не мислив ніколи.
9
Найперше, що я мав зробити у Сильверса, — це скласти каталог усього, що він коли-небудь продав, і на фотографіях кожної картини позначити її колишніх власників.
— Найскладніше — встановити автентичність старих картин, — пояснив Сильверс. — Ніколи точно не знаєш, звідки вони і чи справжні. Картини — як аристократи, потрібно простежити їхню генеалогію аж до художника, який їх створив. І цей родовід має бути безперервний, від церкви А до кардинала Б, від колекції князя X до каучукового магната Рабиновича чи до автомобільного короля Форда. Прогалини тут неприпустимі.
— Але ж ідеться про відомі картини?
— Картини, може, і відомі, але фотографія виникла лиш наприкінці дев'ятнадцятого століття. І далеко не кожну стару картину копіювали, щоб потім мати зразок для порівняння. Часто треба покладатися тільки на припущення. — Сильверс підступно всміхнувся. — Або на мистецтвознавців.
Я рівно склав чергову пачку фотографій. Згори лежали кольорові світлини Мане. То були невеликі картини з квітами — півонії у склянці води. Квіти й вода здавалися справжніми. Від них віяло дивовижним спокоєм і живою енергією — то були зразки чистого мистецтва: наче художник уперше створив ці квіти, а раніше їх навіть і не існувало.
— Подобаються? — запитав Сильверс.
— Вони прекрасні.
— Кращі, ніж троянди Ренуара там, на стіні?
— Інакші, — відповів я. — І як їх узагалі можна порівнювати?!
— Можна. Якщо ти антиквар.
— Картина Мане — це мить творіння, а Ренуар — сам цвіт життя.
Сильверс похитав головою.
— Непогано. Ви були письменником?
— Поганеньким журналістом.
— У вас талант описувати картини.
— Я занадто мало на цьому розуміюся.
На обличчі Сильверса знову з'явилася іронічна посмішка.
— Думаєте, люди, які пишуть про картини, розуміються на них? Розкрию вам таємницю: про картини взагалі не можна писати. Як і про мистецтво загалом. Пишуть лише задля однієї мети — просвітити невігласів. Про мистецтво не можна писати. Його можна тільки відчувати.
Я нічого не відповів.
— І продавати, — додав Сильверс. — Ви ж про це подумали?
— Ні, — відповів чесно. — Але чому ви тоді думаєте, що у мене талант описувати картини? Бо про них і так нема що писати?
— Можливо, це краще, ніж бути нікчемним журналістом.
— А може, й ні. Може, краще бути нікчемним, але чесним журналістом, ніж заливатися соловейком про витвори мистецтва.
Сильверс засміявся.
— Вам притаманна характерна риса більшості європейців — впадати в крайнощі. Чи це ознака молодості? Але ви не такий уже й молодий. Між цими двома крайнощами є тисячі варіантів і нюансів. Крім того, ваші гіпотези неправильні. От погляньте: я хотів стати художником. І став ним. Попри весь свій ентузіазмом, я все одно був нікчемним художником. Тепер я торгую картинами й антикваріатом. З усім цинізмом, властивим цьому ремеслу. Щось змінилося? Чи зрадив я мистецтво, переставши малювати погані картини, чи я його зрадив, бо продаю їх? Думки у літнє нью-йоркське надвечір'я, — мовив перегодя і запропонував мені сигару. — Скуштуйте. Це найлегша з усіх гаванських. Вам подобаються сигари?
— Я їх взагалі не розрізняю. Завжди курив те, що траплялося під руку.
— От щасливець!
Я здивовано глянув на нього:
— Це щось новеньке. Не знав, що такому можна заздрити.
— У вас усе ще попереду — вибір, насолода і втома. Наприкінці залишається тільки втома. Що нижчий рівень, з якого починаєш, то довший шлях до втоми.
— Отже, починати слід із варварства?
— Якщо є така можливість.
Раптом я розізлився. Варварства я бачив уже більш ніж досить. Ця естетична салонна концепція тільки дратувала мене — так можна міркувати в мирний час. А ці напарфумлені балачки я слухати не збирався — навіть за вісім доларів на день. Я показав на стопку фотографій.
— Мабуть, підтвердити автентичність цих картин легше, ніж творів епохи Ренесансу, — сказав я. — Між ними пролягло кілька століть. Деґа і Ренуар дожили до Першої світової війни, а Ренуар навіть пережив її.
— Одначе є вже багато підробних картин обох художників.
— Тобто єдина гарантія — це ретельна експертиза?
Сильверс усміхнувся.
— Або це, або чуття. Треба передивитися сотні картин. Знову і знову. Роками. Дивитися, вивчати, порівнювати. І знову передивлятися.
— Безумовно, — відповів я. — Але як так виходить, що багато директорів музеїв надають помилкові експертизи?
— Дехто робить це навмисно. Але їх швидко викривають. А дехто просто помиляється. Чому? Ось тут і видно різницю між директорам музею і торговцем. Директор музею купує вряди-годи — але за гроші музею. А торговець купує часто — і завжди за власні кошти. Відчуваєте різницю? Якщо помиляється торговець, він втрачає власні гроші. А якщо помиляється директор музею, з його зарплати не вираховують жодного цента. Його зацікавленість у картині — академічна, торговця — фінансова. Оскільки торговець ризикує більше, то й око в нього гостріше.
Я роздивлявся цього вишукано вбраного чоловіка. Взуття і костюм він мав англійські, сорочку — з шикарного паризького магазину.
Доглянутий, з запахом французького одеколону. Я дивився на нього, наче крізь скло; чув його, наче він десь далеко. Здавалося, наче він живе в якомусь темному світі, світі горлорізів та грабіжників, але я був упевнений, що це — світ елегантних і в міру небезпечних негідників. Усе, що він казав, було правда, і водночас правдивого там не було нічого. Усе — нереально викривлене. Сильверс здавався спокійним і цілком упевненим у своїх словах, але мене не покидало відчуття, що будь-якої миті він може перетворитися на безжалісного ділка, який завиграшки піде по трупах. Його світ здавався мені примарним. Він складався з мильних бульбашок милозвучних фраз, наближеності до мистецтва, хоча по-справжньому Сильверс знався тільки на цінах, бо щиро щось люблячи, ти цього не продаватимеш, міркував я.
Сильверс глянув на годинник.
— На сьогодні досить. Мені треба до клубу.
Мене це геть не здивувало. Це повністю збігалося з моїм уявленням про його нереальне існування за склом.
— Ми порозуміємося, — мовив він, розгладжуючи напрасовані стрілки на штанах.
Я глянув на його взуття. Увесь його одяг був аж занадто елегантний. Черевики — з гострішими, ніж зазвичай, носаками, проте ледь світлішого кольору. Візерунок на костюмі виділявся занадто різко, краватка — дуже пістрява і виклично шикарна. Він теж глянув на мене.
— А вам не жарко у цьому костюмі?
— Коли жарко, я скидаю піджак.
— Так не годиться. Купіть собі літній костюм. Американський готовий одяг дуже якісний. Навіть мільйонери майже не шиють на замовлення. Купіть щось у "Брукс Бразерс". Якщо хочете купити щось дешевше, йдіть у "Браунінг і Кінґ". За шістдесят доларів можна знайти щось цілком пристойне.
Сильверс витягнув з кишені брюк пачку купюр. Я вже зауважив, що гаманця у нього взагалі не було.
— Нате, — мовив він, простягнувши стодоларову купюру. — Сприймайте це як аванс.
Сто доларів пропікали мою кишеню, наче гарячий камінь. Я ще встигав зайти у "Браунінг і Кінґ". Ішов по П'ятій авеню, вихваляючи Сильверса в мовчазній молитві. Я б охоче залишив гроші собі і ходив би далі в старому костюмі, але це було неможливо. За кілька днів Сильверс почне цікавитися. Після всіх цих лекцій про картини як найкраще капіталовкладення я сьогодні подвоїв свій статок, навіть не купчивши Мане.
Я звернув на П'ятдесят четверту вулицю. Неподалік був маленький квітковий магазин, де продавали дуже дешеві орхідеї, можливо, вони були не найсвіжіші, але це не впадало в око. Напередодні Меліков дав мені адресу фірми, в якій працювала Наташа Петровна, — у моїх думках панував цілковитий хаос, і я ніяк не міг визначитися. Я то вважав Наташу дурною шовіністичною вітрогонкою, то себе — неотесаним грубіяном. А тепер здавалося, що втрутився сам Бог, і доказом цьому був стодоларовий папірець у мене в кишені. Я купив дві орхідеї й надіслав їх Наташі. Вони коштували лише п'ять доларів, хоч на вигляд здавалися дорожчими — це теж було цілком доречно.
У "Браунінг і Кінґ" я вибрав собі легкий сірий костюм, треба було тільки підігнати штани.
— Приходьте завтра ввечері, — сказав продавець.
— А чи не можна забрати його сьогодні?
— Уже пізно.
— Але він потрібен мені саме сьогодні ввечері, — я не здавався. — Терміново.
Мені не було аж так уже спішно, але раптом запраглося отримати його якнайшвидше. Я вже й забув, коли купував собі новий костюм, до того ж в голову стрельнула дурнувата ідея, що ця обновка символізує завершення моїх емігрантських поневірянь на чужині і відтепер я зможу почати тихе осіле життя звичайного обивателя.
— Спробуйте щось зробити, — попросив я.
— Піду в майстерню, запитаю.
Я стояв між довгих рядів розвішаних строїв і чекав. Здавалося, костюми зусібіч марширують на мене, як армія автоматів, що їм вдалося досягти вершини досконалості, цілком усунувши зі свого шляху людину. Між них прошмигнув продавець, який здався мені пережитком історії.
— Усе добре. Приходьте перед сьомою.
— Дуже вам дякую.
Я вийшов на розпечену сонцем запилюжену вулицю.
Увечері пішов на Третю авеню. Льові-старший саме прикрашав вітрину. Я зупинився перед ним у своєму розкішному костюмі. Він вирячив очі, наче пугач уночі, і махнув свічником, щоб я заходив.
— Прекрасно, — сказав він. — То це перші плоди у ролі фахового шахрая?
— Це лише аванс від людини, якій ви мене самі порекомендували, містере Льові.
Льові всміхнувся.
— Цілий костюм. Tiens.
— Ще й навіть гроші залишилися. Сильверс порекомендував мені "Брукс Бразерс". Я обрав дешевший варіант.
— У вас вигляд справжнього авантюриста.
— Щиро дякую.