Нараз до берега виходять три жінки. Вони йдуть неквапно і не відвертають очей, хоч ми купаємося без плавок.
Леєр гукає до них. Вони сміються і спиняються, щоб нас роздивитися. Ми вигукуємо ламаною французькою мовою, що кому спаде на думку, без найменшого зв'язку, поспішаючи, аби вони не пішли. Це не дуже пристойна мова, та звідки нам набратися тієї пристойності!
Одна з жінок тоненька, чорнява. Коли вона сміється, виблискують гарні зуби. Рухи в неї швидкі, квапливі, спідниця вільно облягає їй ноги. Дарма що вода в каналі холодна, ми збуджені, веселі й силуємося зацікавити жінок, щоб вони не пішли. Придумуємо всякі дотепи, і вони відповідають нам, ми їх не розуміємо, проте сміємось і махаємо їм руками. Тьяден виявився куди кмітливішим за нас. Він збігав додому, приніс цілу хлібину і високо підіймає її над головою.
Це справляє неабияке враження. Жінки кивають нам головами і показують на мигах, щоб ми перебралися до них. Але цього робити нам не вільно. На той берег ступати заборонено. Скрізь на мостах стоять вартові, і без перепустки пройти неможливо. Тож ми сяк-так тлумачимо жінкам, щоб вони прийшли до нас, але вони хитають заперечливо головами і показують на мости. Видно, їх теж не пропускають.
Жінки повертають назад і повільно йдуть понад берегом, проти течії каналу. Ми проводжаємо їх уплав. Через кількасот метрів вони звертають і показують нам на будинок, що стоїть трохи осторонь, майже схований за деревами й кущами. Леєр цікавиться, чи вони там живуть.
Вони сміються: справді, це їхній дім.
Ми голосно пояснюємо їм, що прийдемо до них, коли вартові не зможуть нас побачити. Вночі. Сьогодні вночі.
Жінки підіймають руки, складають долоні, туляться до них щоками і заплющують очі. Вони зрозуміли нас. Тоненька, чорнява ледь пританцьовує. А білява щебече:
— Хліб... добре...
Ми палко запевняємо їх, що хліба принесемо. I, крім того, ще всяких смачних речей, ми вирячуємо очі й на мигах показуємо, яких саме. Леєр замалим не тоне, намагаючись руками зобразити "шматок ковбаси". Якби було потрібно, ми пообіцяли б їм цілий продовольчий склад. Вони йдуть і ще раз у раз озираються. Ми вилазимо на берег з нашого боку і стежимо, чи вони справді зайдуть до того будинку, бо можуть і обдурити. Потім ми пливемо назад.
Без перепустки через міст пройти неможливо, тож ми вирішуємо просто перепливти вночі канал. Хвилювання проймає нас і міцно тримає у своїх лабетах. Нам не сидиться на одному місці, і ми йдемо до їдальні. Сьогодні там саме є пиво і щось схоже на пунш.
Ми п'ємо пунш і розповідаємо один одному всякі вигадані пригоди. Оповідачеві всі охоче вірять, і кожен нетерпляче жде черги, аби й собі розповісти щось іще неймовірніше. Руки в нас не можуть лежати спокійно, ми викурюємо безліч цигарок, аж поки Кроп, отямлюється:
— Власне, ми могли б принести їм трохи цигарок.
Тоді ми ховаємо цигарки в шапки, щоб зберегти до ночі.
Небо стало зелене, як недостигле яблуко. Нас четверо, а туди треба йти втрьох; найкраще було б якось позбутися Тьядена, тож з нашою допомогою він так надудлюється ромом і пуншем, що вже ледве стоїть на ногах. Коли стає вже зовсім темно, ми йдемо до нашого будинку всім гуртом і ведемо посередині Тьядена. З нетерплячки ми аж палаємо, радіючи майбутній веселій пригоді. Мені дістається та тоненька, чорнява, ми вже поділили їх поміж себе.
Тьяден падає на свій солом'яний матрац і вже хропе. Через якийсь час він раптом прокидається і мружиться на нас із такою лукавою посмішкою, що ми лякаємось — чи не надумав він пошити нас у дурні і ми тільки даремно витратилися на пунш. Але він знову падає на матрац і спить собі далі.
Кожен із нас трьох бере по цілій хлібині й загортає її в газету. Цигарки ми теж пакуємо, а до цього додаємо ще три добрячі пайки ліверної ковбаси, що її нам давали сьогодні на вечерю. Вийшли досить пристойні гостинці.
Поки що ми ховаємо все це в чоботи, бо нам треба взяти їх із собою, аби на тому боці не порізати ноги дротом чи битим склом. А що нам доведеться через канал плисти, то ніякого іншого одягу взяти ми не можемо. Надворі вже темно, та і йти нам недалеко.
Ми вирушаємо, тримаючи в руках чоботи. Мерщій спускаємось у воду і пливемо горілиць, піднявши чоботи з пакунками над головою.
На тому боці ми обережно вилазимо нагору, витягаємо гостинці і взуваємо чоботи. Мокрі, голі, в самих тільки чоботях і з пакунками під пахвою ми біжимо до будинку. Його ми знаходимо відразу, він темніє серед кущів. Леєр перечіплюється через якесь коріння, падає і збиває собі лікті.
— Дарма! — весело вигукує він.
Вікна закриті віконницями. Скрадаючись, ми обходимо будинок і силуємося щось роздивитись у шпарки. Нам уже нетерпеливиться. Нараз Кроп застигає на місці.
— А раптом там у них сидить якийсь майор?
— Тоді ми дамо драла,— посміхається Леєр.— Хай прочитає номер нашого полку ось тут.— I він ляскає себе по голому заду.
Парадні двері не замкнені. Ми досить гучно човгаємо чоботами. Десь у будинку прочиняються двері, крізь них на нас падає світло; якась жінка злякано скрикує.
— Тсс, тсс,— шепочемо ми,— camarade, bon ami...2 — і підіймаємо благально наші пакунки.
Тепер ми вже бачимо й тих двох жінок, двері відчиняються навстіж, і ми опиняємося в яскравому світлі. Нас упізнають, і всі три жінки аж заходяться з реготу, дивлячись, як ми вбрані. Стоячи у дверях, вони аж згинаються й хапаються за боки, такий на них напав сміх. А які вони гнучкі, які гарні!
— Un moment!3
Вони щезають у кімнаті, звідти кидають нам якусь одежину, і ми сяк-так прикриваємося. Тепер нам дозволено увійти. У кімнаті горить невеличка лампа, тут тепло і трохи пахне парфумами. Ми розгортаємо наші гостинці й віддаємо їх жінкам. У них блищать очі, зразу видно, що вони голодні.
А далі ми всі трохи знічуємося. Леєр на мигах запрошує їх попоїсти. Тоді вони знову жвавішають, приносять тарілки, ножі, й жадібно беруться до їжі. Кожен шматочок ліверної ковбаси перш ніж його проковтнути, щоразу підносять на виделці вгору і милуються ним, а ми гордо дивимося на них.
Вони без упину торохтять щось своєю мовою, ми розуміємо дуже мало, але відчуваємо, що це приязні слова. Мабуть, ми здаємося їм іще зовсім молоденькими. Ота тонка чорнява гладить мене по голові й каже те, що завжди кажуть усі французькі жінки:
— La guerre... Grand malheur Pauvres garcons...4
Я міцно тримаю її за руку і торкаюся губами долоні. Її пальці стискають мені обличчя. Вона нахиляється зовсім близько, мене бентежать її очі, ніжна смаглява шкіра і червоні уста. Ці уста вимовляють незрозумілі слова. Очей я теж не зовсім розумію — вони обіцяють більше, ніж ми сподівалися, йдучи сюди.
Поруч є ще кімнати. Коли ми проходимо повз них, я бачу Леєра, він упевнено й галасливо розважається з білявкою. Адже він уже знається на цьому. А я, я весь поринаю в якесь дивне почуття — незбагненне, тихе й водночас бентежне, і цілком віддаюся йому. В мені дивовижно поєднуються жага й бажання забутися. Голова в мене вже йде обертом, а тут немає нічого, за що можна було б ухопитись. Чоботи ми залишили під дверима, замість них нам дали капці, отож на мені немає нічого, що повернуло б притаманну солдатові впевненість і зухвальство: ні зброї, ні ременя, ні мундира, ні кашкета. Я поринаю в невідоме, хай буде, що буде, та все ж мені жаско.
Коли тоненька, чорнява замислюється, в неї рухаються брови, та як вона заговорить, вони стають непорушні. Часом вона не вимовляє слова до кінця, воно завмирає в неї на устах або так, недомовлене, простягається наді мною, немов веселка, чи нескінченна дорога, чи блискуча комета.
Що я знав про це? А що знаю тепер? Слова цієї чужинської мови, з яких я ледве щось можу збагнути, присипляють мене, брунатні стіни напівосвітленої кімнати розпливаються переді мною в сонній тиші, і тільки жіноче обличчя живе і сяє наді мною.
Яке дивовижне мінливе буває лице: ще годину тому воно було чуже, а тепер це сама ніжність, породжена темрявою ночі, життям і буянням крові, і все це променіє в тому обличчі. На всі навколишні речі падає відблиск цього проміння, вони невпізнанно змінюються, стають якісь незвичайні; я майже побожно дивлюся на свою білу шкіру, коли на неї падає світло лампи і прохолодна смаглява рука її лагідно пестить.
Як тут усе не схоже на ті борделі для рядових, що їх нам дозволяють відвідувати і де доводиться ставати в довгу чергу. Мені не хочеться їх згадувати, але вони мимохіть спадають на думку, і стає аж страшно, що я ніколи не позбудуся тих спогадів.
Нараз я відчуваю губи тоненької, чорнявої і жадібно тягнуся їм назустріч, заплющую очі, наче прагну згасити в пам'яті війну, її жах і мерзоту, щоб прокинутися молодим і щасливим; переді мною спливає яскравий образ дівчини з афіші, й на якусь хвилину мені здається, що моє життя залежатиме від того, чи я здобуду її... I я ще дужче тулюся до рук, що обіймають мене... Може, зараз станеться диво.
Трохи перегодя усі три пари вже знов укупі. Леєр аж пашить бадьорістю. Ми сердечно прощаємось і взуваємо чоботи. Нічне повітря холодить наші розпаленілі тіла. У темряві височать тополі й тихо шелестять. Місяць сяє на небі й у воді каналу. Ми не біжимо, а йдемо поряд, широко ступаючи.
Леєр каже:
— За це справді не жалко хлібини.
Я не зважуюсь говорити, мені навіть трохи сумно.
Раптом ми чуємо, що хтось іде, і мерщій ховаємося за кущами.
Чоловік наближається, проходить просто поруч. Ми бачимо, що це голий солдат, у чоботях, точнісінько як ми, він тримає під рукою пакунок і страшенно поспішає. Це чимдуж мчить Тьяден. Уже його й не видно.
Ми регочемо. Ото лаятиметься завтра!
Ніхто і не помічає, як ми добираємося до наших матраців.
Мене викликають до канцелярії. Командир роти видає мені відпускне свідоцтво, проїзні папери і зичить щасливої дороги. Я розглядаю папери, цікавий знати, на який час дали мені відпустку. Сімнадцять днів, з них чотирнадцять — відпустка, а три — на дорогу. Це замало, і я питаю, чи не можна дати мені на дорогу п'ять днів. Бертінк показує на свідоцтво, і тільки тепер я бачу, що мені не доведеться відразу повертатися на фронт. Коли відпустка закінчиться, я маю з'явитися на курси в один із тилових таборів.
Інших беруть завидки. А Кач дає мені добрі поради, як там, у тилу, поводитись:
— Коли не ловитимеш гав, то зможеш там довго валандатись.
Правду кажучи, мені було б краще поїхати звідси днів через вісім, бо стільки ми ще пробудемо тут, а тут зовсім не погано...
Звісна річ, сьогодні я пригощаю в солдатському буфеті.