Вона сказала, що ми потонемо і що це їй покарання за те, що вона поїхала зі мною.
Мені видалося таке покарання надміру жорстоким, але моя кузина була іншої думки і висловила сподівання, що незабаром усе скінчиться.
Я спробував підняти її дух і сказав, щоб вона так не переймалася. Я сказав, що скоріш за все я гріб не так швидко, як того хотів би, і незабаром ми дістанемося до шлюзу. І я прогріб ще одну милю.
Тут я вже і сам почав хвилюватися. Я знову подивився на карту. На ній було чітко зазначено Воллінфордський шлюз за милю нижче від Бенсонського. Це була хороша, надійна карта. До того ж я сам добре пам'ятав той шлюз. Я двічі проходив через нього. Де ми є? Що з нами трапилось? Я почав думати, що все це — сон, що насправді я сплю у своєму ліжку і за мить прокинусь і мені скажуть, що вже по десятій.
Я запитав свою кузину, чи не видається їй все це за сон, на що вона мені відповіла, що хотіла запитати в мене те саме. Ми почали розмірковувати: чи справді це був сон, і якщо це так, то хто ж спав насправді, і хто був лише сном. Ставало досить цікаво.
Я, однак, продовжував гребти, а шлюз так і не з'являвся. Ніч дедалі більше оповивала річку тінями, і вона ставала дедалі похмурішою і таємничішою. Все довкола видавалося чимось надприродним і моторошним. Я почав думати про лісовиків, духів, блукаючі вогники, про порочних дівчат, що сидять уночі на скелях і заманюють людей у коловороти, і всяку всячину. Почав шкодувати, що я недостатньо хороший, що знаю мало псалмів… І раптом, посеред цих роздумів я почув блаженні протяжні звуки пісеньки "Я їх надягнув", що супроводжувались поганенькою грою на гармонії. Я зрозумів, що ми врятовані.
Зазвичай, я не надто зачудовуюсь звуками гармоніки, але зараз… Якими прекрасними видались вони для нас обох! Вони були кращими за голос Орфея, звуки лютні Аполлона чи за будь-що інше. У нашому становищі божественна мелодія тільки ще більше роз'ятрила б наші душі. Будь-яку жалісливу гарно виконану мелодію ми сприйняли б як якесь попередження для наших душ і остаточно втратили б усяку надію. А те протяжливе, поривчасте, з невимушеними імпровізаціями "Я їх надягнув" у супроводі старенького акордеона було таким людяним і таким підбадьорливим.
Солодкі звуки ставали все ближчими, і незабаром ми порівнялися з човном, з якого вони лунали.
Це була компанія провінційних "співаків", які вийшли прогулятися річкою під місячним сяйвом. (Ніякого місяця видно не було, але це не їхня провина). Більш привабливих і таких приємних мені людей я не зустрічав. Я гукнув до них і запитав, чи не можуть вони підказати мені шлях до Воллінгфордського шлюзу. Я пояснив їм, що намагаюсь знайти його вже протягом двох годин.
— Воллінгфордський шлюз?! — перепитали вони. — Бог із вами, сер. Уже більше року, як його забрали звідси. Тепер тут немає ніякого Воллінгфордського шлюзу, сер. Зараз ви біля самого Кліва. Білл, щоб мені луснути, якщо цей джентльмен не шукає Воллінгфордський шлюз!
Я і подумати не міг такого. Мені хотілось кинутися їм на шию і вознести їм хвалу. Але течія була надто сильною, щоб я зміг це зробити, тому довелось задовольнитися звичайними словами вдячності.
Ми не переставали їм дякувати і казати, що сьогодні чудова ніч. Ми бажали їм приємної подорожі, і, мені здається, я запросив їх на тиждень до себе, а моя кузина сказала, що її матуся буде надзвичайно рада бачити їх у себе вдома. Ми заспівали хор солдатів з "Фауста" і після всього дісталися додому саме перед вечерею.
РОЗДІЛ X
Наша перша ніч. Під парусиною. Заклик про допомогу. Впертість чайника — як її здолати. Вечеря. Як відчути себе доброчесним. Потрібен облаштований, добре осушений, безлюдний острів, бажано у південній частині Тихого океану. Смішна історія, що трапилася з Джорджевим батьком. Неспокійна ніч.
Ми з Гаррісом почали думати, що Белл-Уїрський шлюз прибрали так само. Джордж дотяг нас до Стейнса, і там уже ми взялися до човна. Нам здавалося, що ми тягнемо за собою п'ятдесят тонн, і вже пройшли цілих сорок миль. Коли ми перестали тягти, було пів на восьму. Ми всілися в човен і підгребли ближче до лівого берега, вишукуючи місце, де б зупинитися.
Спочатку ми думали дійти до острова Великої Хартії. В цьому чарівному місці річка звивається долиною, вкритою м'якою зеленою травою. Нам хотілося зупинитися в якій-небудь мальовничій заводі, яких безліч біля берегів того крихітного острівка. Але зараз наші прагнення до краси чомусь зовсім не скидалися на ті, які були вдень. Тієї ночі нас цілком задовольнило б якесь місце на воді посеред барж із вугіллям та поряд із газовим заводом. Нам не хотілося ніяких краєвидів. Нам хотілося лише якнайшвидше повечеряти і лягти спати. Та все ж таки ми догребли до того місця, його називають Мис Пікніків, і зупинилися в затишній затоці під величезним в'язом, до коріння якого ми і прив'язали свого човна.
Ми думали, що одразу ж візьмемось до вечері (щоб не гаяти часу, вирішили обійтися без чаю), але Джордж заперечив. Він сказав, що поки ще не зовсім стемніло і видно, що робиш, потрібно спочатку натягти парусину. Коли зробимо всю роботу, от тоді з легкою душею і сядемо вечеряти.
З парусиною довелось вовтузитися значно довше, ніж будь-хто з нас міг уявити. Здавалося б, нічого складного немає. Ви берете п'ять металевих дуг, схожих на велетенські ворота для крокету, і закріплюєте їх по всьому човну. Після цього розтягуєте на них парусину і прив'язуєте її. Ми думали, все це може забрати хвилин десять.
Ми недооцінювали.
Ми взяли дуги і почали вставляти їх у спеціально призначені для цього отвори. Ви навіть не можете собі уявити, яка це небезпечна робота. Оглядаючись назад, я дивуюсь, як ми залишилися живими і маємо змогу тепер про це розповідати. Це були не дуги — це були демони. Спочатку вони взагалі не хотіли триматися в тих отворах. Нам доводилось накидатись на них, товкти їх і грюкати по них багром. А коли їх уже було вставлено, виявилося, що ми їх переплутали, і нам довелося виймати їх знову.
Але тепер вони не хотіли вийматися. Двом із нас доводилось боротися з кожною з них хвилин зо п'ять, а після того вони раптово вискакували, намагаючись скинути нас у воду і втопити. Посередині кожної з них були гачки, і варто було нам відвернутися, як вони щипали нас тими гачками за найбільш тендітні місця. Поки ми боролися з одним кінцем дуги, прагнучи змусити його виконати свій обов'язок, інший підступно підкрадався до нас і бив нас по голові.
Врешті-решт нам вдалося встановити їх усі, і лишалося натягти на них парусину. Джордж розгорнув її і прив'язав один кінець до носа човна, Гарріс стояв посередині, щоб прийняти його від Джорджа і розгорнути в мій бік. Я стояв на кормі і був готовий прийняти парусину. Поки вона дійшла до мене, минуло багато часу. Свою частину роботи Джордж зробив бездоганно. А от Гарріс — він ніколи раніше цього не робив — все і зіпсував.
Як йому це вдалося, я не знаю. Та він і сам не міг цього пояснити. Але якимось дивним чином після десяти хвилин надлюдських зусиль він спромігся повністю загорнутися в парусину. Він так щільно обкутався нею, так міцно підібрав її, що ми не могли його звідти витягти. За свою свободу, яка належала йому по праву від народження, як і кожному англійцеві, він, звичайно, боровся, не шкодуючи сил. У цій боротьбі (про це я дізнався пізніше) він добряче вдарив Джорджа. Тоді Джордж, обдаючи Гарріса лайками, також вступив у боротьбу, зрештою сам заплутався і також загорнувся в парусину.
На той час я нічого про це не знав. Я взагалі не розумів, що відбувається. Мені було наказано стояти там, де я стояв, і чекати, доки парусина не дійде до мене. Тож ми з Монморенсі стояли там і спокійно собі чекали.
Ми бачили, що парусина чомусь різко смикається і сильно підстрибує, але вважали, що все так і повинно бути, тому і не втручалися.
Ми також чули їхні приглушені голоси, які долинали десь із-під парусини, але подумали, що робота завдає їм багато клопоту, і вирішили, що приєднаємось, коли все вже буде трохи простіше.
Деякий час ми чекали. Але все вказувало на те, що справа дедалі більше ускладнюється. Нарешті над бортом човна, викручуючись, з'явилася Джорджева голова і заговорила.
Вона сказала:
— Ти що, не можеш допомогти, роззяво? Стоїш, як набальзамована мумія, і не бачиш, що ми тут задихаємось. Бовдур!
Я завжди готовий прийти на допомогу, коли мене про це просять. Тож я підійшов і звільнив їх. І досить вчасно, тому що лице у Гарріса вже майже почорніло.
Після того нам довелося ще з півгодини добряче попрацювати, щоб зробити все як належить. Потім ми прибрали в човні і взялися до приготування вечері. Ми поставили кип'ятити воду в чайнику на носі човна, і, вдаючи, що не звертаємо на нього уваги, самі пішли на корму діставати все інше.
Це єдиний спосіб на річці змусити чайник закипіти. Якщо він побачить, що ви чекаєте на нього і намагаєтеся стежити за ним, він ніколи навіть не зашумить. Потрібно йти і братися до їжі, так, ніби ви не збираєтесь пити ніякого чаю. Тоді ви досить скоро почуєте, як він булькотить, благаючи вас якнайшвидше зробити чай.
Якщо ви дуже квапитесь, можна також (добряче допомагає) голосно розмовляти між собою про те, як ви не хочете чаю і не збираєтесь нічого запарювати. Ви підходите якомога ближче до чайника, щоб він міг вас чути, і вигукуєте: "Я не хочу ніякого чаю, а ти, Джордже?" А Джордж вам гукає у відповідь: "Та ні. Я взагалі не люблю чай. Замість чаю попиймо лимонаду. Чай так погано перетравлюється". Після цих слів вода з чайника починає аж виплескуватися і гасить спиртівку.
Ми застосували цю невинну хитрість, і, як наслідок, поки ми все приготували, чай був готовий. Ми засвітили ліхтар і, всівшись навпочіпки, взялися до вечері.
Ми не могли дочекатися тієї вечері.
Впродовж тридцяти п'яти хвилин у всьому човні не пролунало жодного звуку. Чути було лише як побрязкують ножі з тарілками і розмірено працюють чотири пари щелеп. По закінченні тридцять п'ятої хвилини Гарріс видихнув: "У-ух!", витягнув з-під себе ліву ногу і простягнув її перед собою, помінявши місцями з правою.
П'ять хвилин потому Джордж також сказав "У-ух!" і жбурнув на берег свою тарілку. Ще через три хвилини Монморенсі виявив перший, відтоді, як ми вирушили, знак задоволення.