Я завжди був свiдомий того, що в її характерi є деяка частка владностi, та аж нiяк не думав, що вона може виявитись так дико ревнивою до всього, що в моєму життi не стосувалось її. В неї розпалилась люта, зажерлива цiкавiсть до мого минулого. Вона вимагала, щоб я воскресив усiх жiнок, котрих кохав, аби змусити мене поглузувати з них, розчавити їх, та зректися їх, вiдступницьки й до кiнця, через що знищити моє минуле. Вона змусила мене дати звiт про мiй шлюб з Валерiєю, котра, звiсно, була надзвичайно кумедною; та до цього менi довелось вигадати, або безсоромно розцвiтити довгий ряд коханок, аби Шарлотта могла зловтiшно намилуватись. Їй на догоду менi довелось представити цiлий iлюстрований каталог, надавши цим дамам тонких вiдмiн, згiдно з традицiєю американських об'яв, якi, використовуючи для своїх цiлей групу школярiв, розподiляють їх за правилами витонченої расової пропорцiї, власне завжди вмiщують серед бiлолицьої дiтлашнi одного — й тiльки одного — ба проте цiлковитого любчика — круглоокого, шоколадного кольору малюка, майже, та не зовсiм точно посеред першого ряду парт. Представляючи їй моїх дам, я змушував їх усмiхатись i погойдуватись — й усi вони, млосна русявка, темпераментна мавринка, рудава розпусниця, були вишикуванi як на парадi в веселому домi. Чим очевиднiшими й вульгарнiшими вони менi вдавались, тим бiльше подобався панi Гумберт мiй водевiль.
Нiколи в життi я не робив i не вислуховував такої сили визнань.
Вiдвертiсть та немайстернiсть, з якими вона обговорювала те, що називала своїм "любовним життям", починаючи з перших затяжних поцiлункiв i закiнчуючи подружньою вiльною боротьбою, являли в моральному сенсi рiзкий контраст моїй безпардоннiй брехнi; та в технiчному сенсi, обидвi серiї були подiбнi, адже на кожну впливав той самий матерiал (радiомелодрами, психоаналiз, дешевi романчики), з якого я витягав свої дiючi особи, а вона — свою мову та стиль.
Я неабияк потiшився з декотрих незвичайних статевих причуд, властивих почтивому Гарольду Гейзу за словами Шарлотти, котра знайшла мiй регiт непристойним; кажучи ж узагалi, її розкриття душi виявилось таким же малоцiкавим, як було б розтинання її тiла. Нiколи не бачив я здоровiшої жiнки — попри дiєтичнi голодування.
Про мою Лолiту вона говорила рiдко — рiдше, наприклад, нiж про тую дитину чоловiчої статi, ясноволосу, зi змазаними рисами, фотографiя якої була єдиною прикрасою нашої спальнi. Вiддаючись безбарвному маренню, вона зволила передбачити, що душа умерлого маляти повернеться на землю в образi дитини, яку вона народить в теперiшньому своєму шлюбi. Й хоча я не вiдчував особливого поклику до того, щоб поповнити родовiд Гумберта злiпком з плоддя Гарольда (Лолiту, хоч i з солодким почуттям кровозмiсу, я звик вважати своєю дитиною), менi спало на думку, що тривалi пологи, з ґрунтовним цiсаревим розтином та рiзними iншими ускладненнями, в затишному пологовому притулку, отак майбутньою весною, уможливлять менi бути собi наодинцi з моєю Лолiтою кiлька тижнiв поспiль — i загодовувати знеможену нiмфетку снодiйними порошками.
Ах, як вона ненавидiла дочку! Особливо пiдступним менi вбачалось те, що вона цiлком намарно, але з величезною стараннiстю, вiдповiла на кепськi запитання в книжцi, що її вона мала, ("Знай свою дитину"), виданої в Чикаго.
Цю дурню було розтягнено на кiлька рокiв: матуся повинна була робити щось на кшталт iнвентарю по виповненню кожного року з життя дитини. На день дванадцятої рiчницi народження дитини, 1-го сiчня 1947 року, Шарлотта Гейз, до замiжжя Беккер, пiдкреслила наступнi епiтети, десять з чотирнадцяти (в рубрицi "характер дитини"): агресивний, буйний, млявий, негативiстичний (пiдкреслено двiчi!), недовiрливий, нетерплячий, перебiрливий, пронозливий, дратiвливий, похмурий. Вона не звернула жодної уваги на решту з тридцяти прикметникiв, серед яких були такi як "веселий", "злагiдний", "енергiйний" та iнше. Це було просто нестерпно! З лютiстю, яку iншого разу я нiколи не примiчав у м'якiй натурi моєї люблячої дружини, вона атакувала й обертала на втечу всiлякi маленькi приналежностi Лолiти, якi забирались в рiзнi кути дому й там завмирали, як загiпнотизованi зайчата. Моїй благовiрнiй не могло й наснитись, що одного разу, недiльного ранку, коли шлунковий розлад (що стався внаслiдок моїх спроб покращити її соуси) зашкодив менi пiти з нею до церкви, я зрадив їй з однiєю з лолiтчиних бiлих шкарпеток. А що за безецне ставлення до листiв моєї квiтоньки, моєї ясочки!
"Любi Матiнко й Гумчику, Сподiюсь, ви здоровi. Дуже дякую за цукерки. Я (викреслено i написано знову) я загубила моє нове светро в лiсi. Останнiм часом погода була свiжою.
Менi дуже тут.
Любляча вас Доллi"
"Яка ж бо дурепа", сказала панi Гумберт, "пропустила слово пiсля "дуже". Це светро було з чистої вовни. Та я, знаєш, просила б тебе радитись зi мною, перш нiж посилати їй цукерки".
20.
За кiлька миль вiд Рамзделя було в лiсi озеро — так зване Очкове озеро (вже згадане мною); ми туди їздили щодня протягом одного надмiру спекотного тижня наприкiнцi липня. Я тепер змушений зображувати з доволi марудними подробицями останнє наше спiльне купання там, якось у вiвторок, тропiчним ранком.
Зоставивши воза в спецiально вiдведеному для цього мiсцi, неподалiк вiд шосе, ми просувались до озера стежкою, прокладеною крiзь сосновий лiс, коли Шарлотта сказала, що Джоана Фарло, в гоньбi за рiдкiсними свiтловими ефектами (Джоана належала до старої школи живопису) в недiлю бачила, як Леслi омсон купався "в чому мати народила" (як поглузував Джон), о п'ятiй годинi ранку.
"Вода", сказав я, "мабуть була холодною".
"Не в цьому суть справи", вiдказала логiчна, хоча й приречена горличка.
"Вiн, бачиш-бо, недоумкуватий. Та признаюсь", — продовжувала вона (з тiєю притаманною їй ретельнiстю фразування, яка вже починала дiяти на моє здоров'я), "я конче вiдчуваю, що наша Луїза закохана в цього кретина".
Вiдчувати. "Ми вiдчуваємо, що Доллi вчиться не так добре, як могла би..." та iнше (зi старого шкiльного вiдгуку).
Гумберти рушили далi, в сандалях i халатах.
"Знаєш, Гуме, в мене є одна завзята мрiя", проказала ледi Гум, схиляючи голову — нiби соромлячись цiєї мрiї або шукаючи ради в рудої землi. "Менi б так хотiлось дiстати справжню треновану служницю на зразок тiєї нiмкенi, про яку говорили Тальботи; й щоб жила в нас".
"Нема мiсця", вiдповiв я.
"Та що ти!", сказала вона зi своєю вдавано-загадковою усмiшкою, "cheri, на бога, ти недооцiнюєш спромог гумбертового дому. Ми б помiстили її в кiмнатi Ло. Я й так мала намiр зробити кiмнату для гостей з цiєї нори. Це найхолоднiша й найгидавiша конура в усьому домi".
"Про що власне ти говориш?" спитав я, причому шкiра моїх маслакiв пiдтяглась (якщо я спромiгся це вiдзначити, то лише тому, що шкiра моєї дочки робила те ж саме, коли вона те ж саме вiдчувала: здивування, вiдразу, роздратування).
"Тебе, можливо, зупиняють якi-небудь романтичнi асоцiацiї?", поцiкавилась моя дружина — натякаючи на наш перший поцiлунок.
"Та ну їх", вiдповiв я, "я просто хочу збагнути, де ти помiстиш дочку, коли дiстанеш свого гостя чи покоївку".
"О!" сказала панi Гумберт, замрiяно всмiхаючись, дляючи це "О!", й у той же час здiймаючи одну брiв i нiжно вдихаючи повiтря. "Боюсь, що маленька Ло тут цiлковито, цiлковито нi до чого. Маленька Ло вiдправляється пiсля табору прямо в пансiонат — добрий пансiонат iз суворою дисциплiною й потужною програмою релiгiйної освiти. А за тим — Бердслей-Коледж. Усе це я маю дуже точно розроблене, можеш не турбуватись".
Вона додала, що вона, Гумбертша, має подолати свої звичнi лiнощi й написати сестрицi старої Фален, яка викладала в пансiонатi Св. Алгебри.
З'явилось мiж соснами слiпуче озеро. Я сказав, що забув у возi темнi окуляри й одразу дожену її.
Я завжди думав, що ламання рук — жест вигаданий або ж, можливо, смутний вiдгук якогось середньовiчного ритуалу; та коли я тепер заглибився в лiс, щоб впасти у вiдчай i страшнi роздуми, саме цей жест ("Поглянь, боже, на цi кайдани!") краще за все мiг би виразити без слiв мiй настрiй.
Будь Шарлотта Валерiєю, я би знав як в даному разi дiяти — так, "дiяти" як раз прийнятне слово; в добрий старий час менi досить було почати викручувати товстiй Валечцi крихку п'ясть (ту, яку вона ушкодила при падiннi з велосипеда) для того, щоб вона миттєво змiнила свою думку; та в вiдношеннi Шарлотти все це було немислимо. Зимнокрова американська Шарлотта на мене наводила страх. Менi не поталанило оволодiти її волею через її кохання. Я не смiв нiчого зробити, що могло б порушити мiй образ, який вона створила, щоб йому вклонятись. Я пiдлещувався до неї, поки вона була грiзною дуеньєю моєї ясочки, й дещо вiд цього плазування збереглося й тепер у моєму ставленнi до неї. Я мав тiльки один козир — те, що вона нiчого не знала про моє потворне захоплення її дiвчинкою. Її злостило, що я подобався дiвчинцi; та моїх власних почуттiв вона вгадати не могла. Валерiї я би сказав: "Послухай-но, товста дурепо, c'est moi qui d cide, що є добре для Долорес Гумберт".
Шарлоттi ж я навiть не смiв сказати (з догiдливим спокоєм): "Вибач мене, горлинко, та я не згодний з тобою. Даймо дiвчинцi ще один шанс. Я готовий вчити її вдома рiк або два. Ти сама колись мовила". Рiч у тiм, що я не мiг нiчого сказати Шарлоттi про дiвчинку без того, щоб не викрити себе. Ах, ви не можете собi уявити (як i я нiколи не уявляв собi), якi вони, цi жiнки з принципами! Шарлотта, котра не помiчала фальшу буденних умовностей, правил поведiнки, патентованої їжi, книжок, i людей, на яких вона молилась, негайно вирiзнила б неправильну iнтонацiю, якi б слова я не промовив з метою втримати Лолiту бiля себе. Вона була як музикант, котрий може бути в життi геть непутящим, позбавленим iнтуїцiї та смаку, проте диявольськи-точний слух якого прочує найменшу ноту в оркестрi. Щоб розбити силу її волi, менi було б потрiбно розбити їй серце. Якби я розбив їй серце, мiй образ у ньому розбився б також. Якщо б я їй сказав: "Або я роблю з Лолiтою, що хочу — й ти помагатимеш менi тримати справу таємно, — або ж ми в цю мить розлучаємось", вона б сполотнiла, немов перетворившись на матове скло, й неспiшно вiдповiла б: "Гаразд: чого б ти тепер не додав, чого б не взяв назад — це кiнець".