То й мусив бути шедевр, бо як ні — молотарка.
Надвечір ми прибули до Шайена. Завірюха розходилась, далі нікуди, і хоч кожен з нас востаннє їв ще зранку, ніхто не схотів розкидати ногами по вечерю. Цілу ніч ми котилися крізь хурделицю, а наступного дня опинилися внизу на лагідній рівнині Небраски і все котили далі. Ми вихопилися з хурделиці й гір. Благословенне сонце сяяло над усміхненим краєм, а ми цілу добу не мали ані крихти в роті. Ми довідалися, що близько полудня поїзд має над'їхати до міста з назвою, коли не помиляюсь, Гранд-Айленд.
Ми скинулися хто по скільки і вдарили телеграму властям того міста. Зміст нашого послання зводився до того, що опівдні до міста прибуде вісімдесят п'ять здорових зголоднілих волоцюг, і було б до речі, аби їх чекав наготований обід. Власті Гранд Айленда мали дві можливості. Або нагодувати нас, або вкинути до в'язниці. В останньому випадку їм однаково довелося б нас годувати, і вони мудро зміркували, що нагодувати один раз обійдеться дешевше.
Коли наш поїзд опівдні пригромився до Гранд-Айленда, ми сиділи по дахах вагонів і гойдали на осонні ногами. До складу вітальної комісії увійшла вся міська поліція. Вони розвели нас групами по різних готелях та ресторанах, де нам наготовлено обід. Тридцять шість годин пробули ми не ївши, і нас не треба було вчити, що робити. Опісля нас так само відвели назад на залізничну станцію. Поліція завбачливо затримала той товарняк до нашого повороту. Він поволі взяв з місця, а ми, всі вісімдесят п'ятеро, виструнчились уподовж колії і подерлися на бічні драбини. Той поїзд ми "взяли штурмом".
Вечері того дня нам не перепало — принаймні братії. Бо саме в пору для вечері, коли товарняк від'їздив від якогось містечка, до вагона, де я з трьома іншими хлопцями різався в педро, заліз чоловік. У руці він тримав сплюснуту кварту, з якої парувало. Я зачув пахощі "Яви", передав свої карти одному з тугаїв, що споглядав гру, і перепросив товариство. По цьому в другому кінці вагона під заздрими поглядами хлопців підсів до прибульця і пригостився його "Явою" та дайками, що роздимали йому пазуху. То був Швед.
О десятій вечора ми прибули до Омахи.
— Чкурнім від братії,— сказав мені Швед.
— А чом би й ні,— погодивсь я.
Коли товарняк в'їхав у Омаху, ми наладнались так і вчинити. Та омахівські теж не дрімали. Ми зі Шведом позависали на бічних драбинах, готові стрибати. Але товарняк не спинявся. Окрім того, довгі шереги полісменів, поблискуючи спижовими гудзиками до електричного світла, вишикувались обабіч колії. Ми зі Шведом знали, що б нам було, якби потрапити їм до рук. Ми поприкипали до бічних драбин, а поїзд покотився через річку Міссурі до Каунсіл-Блафса.
Генерал Келлі з військом у дві тисячі гобо розташувався за кілька миль звідти біля Шетоква-Парку. Тилова братія, з якою ми їхали, становила ар'єргард генерала Келлі. Вивантажившись із вагонів, вона валом посунула до табору. Ніч зробилася холодна, і ми мокли й мерзли під дошкульним поривчастим дощем та вітром. Сила поліції стерегла нас і гнала, мов худобу, до табору. Але ми зі Шведом виждали слушну хвилю і щасливо драпонули.
Дощ перейшов у зливу, в пітьмі не видко було й долоні перед носом, і ми, як пара сліпців, мацали за леда-яким притулищем. Інстинкт не підвів нас, бо небавом наштовхнулись ми на якийсь бар — не відкритий для відвідувачів бар, і не просто бар, замкнутий на ніч, ані навіть бар з постійною адресою, але бар на покотах, кудись ізвідкись пересовуваний. Двері були замкнуті. Нас діймав шквальний вітер з дощем. Ми не вагалися. Рраз — двері виламано, і ми добулися всередину.
Свого часу мені перепадали прикрі ночівлі, доводилось "носити прапора" в пекельних столицях імперій, слатися в калюжах, спати на снігу під двома коцами, коли спиртовий термометр показував 74 градуси нижче нуля (тобто не що інше як 106 градусів морозу); але кажу вам по щирості, зроду не перепадало мені прикрішої ночівлі, жодна ніч не долягала мені так, як та ніч зі Шведом у мандрованому барі в Каунсіл-Блафсі. Раз, що та споруда, начебто підвішена в повітрі, зяяла безліччю шкалубин у підлозі, крізь які аж гоготів вітер. Друге, що той бар був порожній: не було там і плящини з "вогнистою водою", аби нам зігрітись і забути своє лихо. Коців ми не мали і пробували заснути в мокрому до нитки одягу. Я закотився під прилавок, Швед — під стіл. За тими шпарами та щілинами в підлозі було нам невліжно, і через півгодини я перебрався на самий прилавок. Трохи перегодя Швед теж перебрався на верх свого столу.
І тут ми циконіли з холоду та молили бога, аби вже світало. Я принаймні дотремтівся до того, що далі вже не годен був і тремтіти, бо м'язи виснажились і тільки прикро нили. Швед раз по раз охав та кректав і бубонів собі під ніс, видзвонюючи в зуби: "Більш ніколи, більш ніколи". Він бубонів ці слова знов і знов, без угаву, тисячу разів; а коли задрімав, то бубонів їх далі крізь сон.
Щойно засіріло, ми покинули наш дім страждань і опинились надворі в густому пронизливо-холодному тумані. Шкопертаючи, дотюпали ми до залізниці. Я збирався податись назад до Омахи, розкинути ногами по сніданок; мій товариш наміривсь їхати до Чікаго. Настала хвилина прощання. Наші закоцюблі руки потяглися одна до одної. Обоє ми дрижали. Сікнулися заговорити — тільки зуби лунко зацокотали в довколишній тиші. Ми стояли самотні, відірвані від цілого світу; короткий відтинок залізничної колії, обидва кінці якого губились у туманній потопі,— ось і все, що нам було видно. Німо дивились ми один на одного і щиро трясли один одному руки. Шведове лице посиніло з холоду, і моє, мабуть, теж.
— Більш ніколи — що? — ледь подужав я вимовити.
Слова застрягли Шведові в горлянці; потім, наче десь
іздалеку, аж із глибин його замороженої душі кволим, ледь чутним шепотом здобулися слова:
— Більш ніколи волоцюгою.
Йому заціпило, а коли він знов прийшов до мови, стверджуючи свою волю, голос його набрав сили й певності.
Більш ніколи не буду волоцюгою. Стану до праці. Ти б і собі зробив те саме. Від таких, як ця, ночей дістають ревматизм.
Він міцно стиснув мені руку.
— Бувай, хло',— сказав він.
— Бувай, хло',— сказав я.
По тому нас нарізно поглинула мряка. Більш ми так ніколи й не бачились. А ось, містере Шведе, слово до вас, де б ви не були. Маю надію, що ви таки стали до праці.
"ДОРОЖНІ ХЛОПАКИ І КОТОЛУПИ"
В газетах, журналах та біографічних довідниках не раз мені трапляються нариси про моє життя, звідки я, делікатно мовлячи, дізнаюся, що то заради соціологічних студій став я волоцюгою. Це дуже мило та любо з боку біографів, однак неточно. Я став волоцюгою — ну, та через ту свою життєву снагу, через той потяг до мандрів, що буяв мені в крові. Соціологія — то вже між іншим, вона прийшла тільки згодом, як мокра шкіра по стрибкові в воду. Я побрався на Дорогу, бо несила було втриматись; бо в штанях моїх бракувало грошей на залізничні квитки; бо така моя натура, що я не годен працювати все своє життя "в одну й ту саму зміну"; бо — ну, та-бо легше було вчинити так, ніж інак.
Це сталось у моєму рідному місті, Окленді, як було мені шістнадцять років. На той час у добірному колі друзяк-пригодників я зажив гучної слави й голосного титулу принца устричних піратів. Щоправда, поза тим вузьким колом, наприклад, серед чесних матросів, портовиків, власників яхт і законних господарів устричних ділянок, взивано мене "драбом", "гайдабурою", "харцизякою", "злодюгою", "грабіжником" та всілякими іншими негречними прізвиськами, — але все це мене тільки тішило і підносило на ще запаморочливішу височінь. На той час я не читав іще "Втраченого раю", і згодом, коли мені трапилось Мільтонове "Краще бути царем у пеклі, ніж рабом на небі"[16], я цілком упевнився, що великі уми снуються у тих самих річищах.
Якраз у ту пору збіг обставин завів мене в першу пригоду на Дорозі. Сталося так, що саме тоді з устрицями справа захиріла; що за сорок миль, в Бенішії, мені треба було забрати якісь укривала; що в Порт-Кості, за кілька миль від Бенішії, стояла на якорі під охороною констебля крадена шаланда. Ну, а ця шаланда належала моєму приятелеві, Діні Маккреєві на ймення. Вкрав її і залишив у Порт-Кості Боб Віскі, теж мій приятель. (Бідолаха Боб Віскі! Оце останньої зими на пляжі підібрали його труп, геть подірявлений бозна-чиїми кулями). Я невдовзі перед тим спустився з "верхоріччя" і доповів Діні Маккреєві про місце перебування його шаланди, і Діні Маккрей тут-таки запропонував мені десять доларів, якщо я прижену йому шаланду в Окленд.
Нічев'я мене заїдало. Я сидів на причалі і гомонів про це з Нікі Греком, ще одним безробітним устричним піратом. "То берімося", — сказав я, і Нікі пристав. Він був голий, як бубон. Я мав п'ятдесят центів та невеликого човна. Ці кошти я реалізував і навантажив на човна у вигляді сухарів, консервованої солонини і десятицентової пляшки французької гірчиці. (В ті дні ми страх як упадали за французькою гірчицею). Потім, уже надвечір, ми нап'яли вітрило й відчалили. Пливли цілу ніч, а на ранок з першою веселою хвилею припливу під супутнім вітром хвацько піднялися Каркінезькою протокою до Порт-Кости. Там стояла крадена шаланда, не далі, як двадцять п'ять футів від причалу. Ми підпливли до неї впритул і хутко стягли своє вітрильце. Нікі я послав наперед піднімати якір, а сам заходився розсупонювати зав'язки на вітрилі шаланди.
На причал вихопився якийсь чоловік і загукав на нас. То був констебль. Тут мені сяйнуло, що я ж не додумався взяти в Діні Маккрея вірчого листа на шаланду. Та й констебль зажадає щонайменше двадцять п'ять доларів за те, Що відібрав шаланду в Боба Віскі, а тоді ще стеріг її. Мої ж останні п'ятдесят центів похурчали на солонину і французьку гірчицю, а винагорода, в кожному разі, становила тільки десять доларів. Я зиркнув на Нікі. Вій мордувався коло якора, смикаючи щосили за линву.
— Виваж якір, — тихо кинув я йому, обернувся до констебля і закричав. Вийшло, що ми з ним кричали разом, і наші вимовлені думки, зіткнувшися напівдороги, змішались у нерозбірливий гергіт.
Констебль ставав щодалі настирливіший, і хоч-не-хоч, мені довелося прислухатись. Нікі тяг якоря, аж йому жили мало не тріскали.