Я помилялася – він злий.
Я почав дратуватися.
– Так, моя шановна леді, – сказав я не зовсім чемно, – і що ж ви збираєтеся робити?
– Та звісно ж, припинити все це.
– Поліція робить усе можливе.
– Коли вчора вбили Агнес, то, значить, їхніх зусиль замало.
– А ви знаєте щось краще?
– Зовсім ні. Я нічого не знаю і тому хочу викликати експерта.
Я похитав головою:
– У вас нічого не вийде. Скотленд-ярд може задовольнити прохання лише констебля графства. Втім, зі Скотленд-ярду вже прислали Грейвза.
– Я не це маю на увазі, тобто не такого експерта. Потрібен хтось, хто знається на анонімних листах і вбивствах, а найбільше – на людях, на мотивах. Їхньої поведінки.
Це був незвичайний погляд, але я відчував, що ним не слід нехтувати.
Не встиг я розтулити рота, як місіс Дейн Калтроп кинула довірним тоном:
– Я негайно про це подбаю, – і так само несподівано зникла.
Наступний тиждень, гадаю, був найнезвичайніший у моєму житті. Все діялось як уві сні. Не було нічого певного.
Слідство у справі Агнес Водделл не лишило в Лімстоку нікого байдужим. Нічого нового не пощастило з'ясувати. Лишалося чинним попереднє формулювання: "Особи чи осіб, причетних до вбивства, де встановлено".
Бідолашну Агнес Водделл, що була опинилась у центрі уваги всього містечка, справно поховали у тихому дворі старої церкви, й життя в Лімстоку потяглося, як і раніше. А втім, ні. Останнє твердження, здається, не зовсім точне. Не так, як раніше… Тепер в очах кожного чаїлась недовіра, страх. Сусід підозрював сусіда. Слідством було встановлено, що Агнес Водделл убив мешканець Лімстока, бо в усій окрузі не бачили невідомих або волоцюг. Людина, що вдарила Агнес Водделл по голові, а потім устромила в мозок загострене рожно, прогулюється вулицями Лімстока, робить закупки тощо. Але ніхто її не знає. Тому й кажу, що дні минали, як у маренні. Я дивився на кожного, як на можливого злочинця. Це було жахливо!
А вечорами, запнувши штори, ми з Джоанною знов і знов перебирали всі, навіть найфантастичніші можливості, сперечалися. Джоанна твердо трималася думки, що це справа рук містера Пая, я ж, повагавшись трохи, схилився до попередньої версії про міс Гінч. Але наставав вечір, і ми неухильно поверталися до обговорення всіх можливих злочинців:
Містер Пай?
Міс Гінч?
Місіс Дейн Калтроп?
Еймі Гріффіт?
Партрідж?
І весь час, сповнені передчуттів, чекали нових подій. Та нічого не траплялося. Наскільки ми знали, ніхто більше не одержував анонімних листів. Неш зрідка наїжджав, але що він робив і що готувала поліція, я не відав. Грейвз не з'являвся.
До нас приходила на чай Емілі Бартон. Інколи Мейган. Оуен Гріффіт займався своєю практикою. Ми ходили пити херес до містера Пая і на чай до священика. Місіс Дейн Калтроп не виказувала більше тієї войовничої люті, яку мені випало бачити під час нашої останньої зустрічі. Я навіть подумував, що вона про все забула. Здавалося, її тепер більше непокоїли метелики-білани, що завелися на цвітній капусті.
Ми дуже гарно провели вечір у Калтропів. Їхній будинок старий, але приємний, з великою і затишною вітальнею. У Калтропів була гостя – лагідна літня леді. Вона весь час щось плела з білої ворсистої вовни. До чаю були теплі ячні коржики, що їх заніс і поставив на стіл сам вікарій. Він був радий нам і не приховував цього; вів лагідну ерудовану бесіду.
Я не хочу сказати, що ми обминули у своїх розмовах убивство, аж ніяк. Міс Марпл, гостя, була заінтригована подіями, тим більше, що, як вона вибачливо сказала: "У провінції зовсім немає про що поговорити!" Вона також висловила припущення, що вбита дівчина, напевне, була дуже схожа на її Едіт: "Така вона гарненька, невеличка, але вельми беручка служниця, щоправда, не дуже метикувата".
У міс Марпл була кузина, а в кузини – племінниця, так ось зовиця тієї племінниці теж мала багато клопоту з анонімками, тому-то стару леді й зацікавили події у Лімстоку.
– Скажіть-но мені, люба, що кажуть люди у містечку? Що вони думають про все це? – спитала вона.
– Гадаю, підозрюють міс Кліт, – відповіла Джоанна.
– О ні, – заперечила місіс Дейн Калтроп, – тепер ні.
Міс Марпл поцікавилася, хто така міс Кліт, і Джоанна пояснила, що міс Кліт була місцева відьмачка і, шукаючи підтримки своїм словам, спитала:
– Правда ж, місіс Дейн Калтроп?
Вікарій пробурмотів довгу цитату латиною, напевне, про злу силу відьом, цитату, яку ми всі вислухали у шанобливому порозумілому мовчанні.
– Вона трохи не при своєму розумі, – сказала дружина вікарія. – Дуже любить виставлятися. Коли місяць уповні, ходить збирати всякі трави, зілля і робить так, щоб усі це бачили.
– А дурненькі дівчатка, напевне, ходять до неї шукати ради, – сказала міс Марпл.
Я побачив, як вікарій зібрався виголосити нову цитату латиною, і негайно втрутився:
– Але чому саме тепер люди не повинні підозрювати її? Всі вважають, що це вона писала листи.
Врешті озвалася міс Марпл:
– О! Я чула, що дівчину вбито рожном. Це жахливо! Але водночас це знімає всяку підозру з міс Кліт. Бачте, вона могла просто наврочити дівчині, і та згасла б сама собою.
– Просто диво, які живучі старі повір'я і забобони, – пробурмотів вікарій.
– Це не забобони, а факти, – зауважила місіс Дейн Калтроп.
– І дуже неприємні, – додав я.
– Ви казали, містере Бертон, що чужий у цих краях, але побували у світах і знаєте різні сторони життя. Мені здається, ви могли б розібратися у цій огидній справі.
Я щиро всміхнувся і сказав:
– Найбільше, що мені вдалося, це побачити сон, де все сходилося і гарно вкладалося. Та коли я прокинувся, усе виявилося нісенітницею.
– Цікаво, цікаво. Розкажіть-но, як там воно було у тій вашій нісенітниці.
– О, почалося з ідіотської фрази "немає диму без вогню". Люди наче схибнулися на ній. А потім вона змішалася з військовими термінами: димова завіса, клаптик паперу, записка на телефоннику… Стривайте, це вже інший сон.
– А цей про що?
Стара леді не могла вгамуватися.
– У нім Елсі Холланд, Сіммінгтонова гувернантка, одружувалася з доктором Гріффітом, а вікарій читав обряд латиною. Потім з'явилася місіс Дейн Калтроп. Вона заборонила оголошувати імена заручених і вимагала негайно все припинити. Але ці останні слова були вже не уві сні, – сказав я з усмішкою. – Я прокинувся і побачив вас коло себе.
– І я мала слушність, – заявила місіс Дейн Калтроп, але цього разу досить м'яко, що я з приємністю відзначив.
– А звідки взялася записка на телефоннику? – спитала міс Марпл, звівши брови.
– Боюсь, я тут щось наплутав. Це було не уві сні, а перед ним. Я проходив повз телефон у передпокої і побачив на телефоннику записку. Джоанна залишила її мені або Партрідж, якщо їй подзвонять.
Міс Марпл подалася вперед. На обох щоках у неї палали рум'янці.
– Ви не образитесь на мене, коли я запитаю, що було у тій записці? – Вона кинула оком на Джоанну. – Я перепрошую, моя люба.
– О, тут немає нічого образливого. Сама я не пригадаю, що там було. Може, Джеррі пам'ятає. Напевне, щось страшенно тривіальне.
Щосили напружуючи пам'ять, я урочисто переказав зміст записки, неабияк потішений пильною увагою літньої леді. Правду кажучи, я боявся, що вона розчарується, бо їй, напевне, хотілося почути щось сентиментально-романтичне. Але ні, вона кивнула головою, всміхнулася і, здавалось, лишилася задоволена.
– Я так і думала, що в ній мало бути саме таке.
– Яке це – таке, Джейн? – гостро запитала місіс Дейн Калтроп.
– Буденне, – відповіла міс Марпл коротко, потім задумливо подивилася на мене і несподівано сказала: – Я бачу, ви дуже розумний чоловік, хоч і молодий. На жаль, у вас мало певності в собі. Слід бути впевненішим, містере Бертон!
– Ради бога, не заохочуйте його, – засміялася Джоанна. – Він і так високої думки про себе.
– Заспокойся, Джоанно, міс Марпл розуміє мене, – сказав я.
Міс Марпл відклала своє плетіння.
– Бачте, – почала вона якось сумно, – гарно обставлене вбивство – це як вдалий фокус.
– Спритність рук обманює зір?
– Не лише це. Треба примусити всіх дивитися не туди і не на те, що слід. Відвертання – так, здається, це називається.
– Виходить, усі шукали божевільного не там де треба, – здогадливо мовив я.
– Я схильна думати, що слід шукати когось при повному розумі і здоровому глузді, – виправила міс Марпл.
– Дійсно, про це і Неш казав, – задумливо підхопив я. – Пам'ятаю, він був певен, що треба шукати респектабельну людину.
– І це дуже важливо, – погодилася міс Марпл.
Здавалося, ми всі погоджувалися з цим.
– Неш вважає, що анонімні листи надходитимуть іще. Як на вашу думку? – звернувся я до місіс Дейн Калтроп.
– Цілком може бути, – погодилася вона.
– Якщо поліція каже, то так воно і має бути, – заявила раптом міс Марпл.
Я намагався дійняти місіс Калтроп і вів далі:
– Скажіть, вам ще й досі шкода анонімниці?
– А чом би й ні? – спалахнула вона.
– У даному разі я з вами не згодна, люба моя, – зауважила міс Марпл, а я напосідав ще дужче:
– Ці листи довели людину до самогубства і накоїли стільки лиха!
– А ви теж одержували, міс Бертон? – спитала раптом міс Марпл.
Джоанна хихикнула і відповіла:
– О! Аякже! Там таке було написано!
– Схоже, першими на перо до чорнописців потрапляють люди молоді і гарненькі з себе, – сказала міс Марпл.
– Тому й дивно, що Елсі Холланд досі не одержала жодного листа, – нагадав я міс Марпл.
– Стривайте, це та гувернантка у Сімміигтонів, що вам снилася, містере Бертон? – пожвавішала міс Марпл.
– Вона і є, – підтвердив я.
– По-моєму, вона одержувала листи, але не хоче в цьому зізнатися, – мовила Джоанна.
– Ні, я їй вірю. І Неш вірить, – відкинув я Джоаннині припущення.
– О господи! – вигукнула міс Марпл. – Та це ж найцікавіше з усього почутого сьогодні.
Вже коли ми йшли додому, Джоанна сказала, що мені не слід було говорити про думку Неша стосовно анонімних листів.
– Чому? – здивувався я.
– Та тому, що, може, місіс Дейн Калтроп і є анонімниця.
– Ти й справді в це віриш?
– Я не зовсім певна, але, погодься, вона дивна жінка.
Ми знову почали перебирати всіх можливих злочинців. Два дні перегодом, коли я поночі повертався машиною з Ексхемптона, щось сталося з фарами вже при в'їзді в Лімсток. Довелося зупинитись і покопатися у проводці, перш ніж фари знову засвітилися.
На дорозі нікого не було.