– Тепер я знаю – це справді мій син! – І вона пригорнула Мауглі до себе.
Досі Мауглі був цілком спокійний, але зараз він затремтів усім тілом і сам здивувався з того.
– Нащо ці ремені? Навіщо вони тебе зв'язали? – спитав він, трохи помовчавши.
– У покару за те, що ми прийняли тебе як сина, а чого ж іще, по твоєму? – розлючено промовив чоловік. – Поглянь, я весь у крові!
Мессуа не сказала нічого, але Мауглі побачив її рани, і обоє почули, як він скреготнув зубами.
– Хто це зробив? – спитав він. – Вони про це пожалкують!
– Завинило все селище. Мене вважали багачем. У мене було багато худоби. А тепер нас називають чаклунами, бо ми дали тобі притулок.
– Я не розумію! Нехай Мессуа пояснить.
– Я годувала тебе молоком, Натху, ти пам'ятаєш? – боязко спитала Мессуа. – Адже ти мій син, якого вкрав тигр, і я тебе дуже люблю. Вони кажуть, що я твоя мати, мати вовкулаки, і за це повинна нести покару.
– А що таке вовкулака? – спитав Мауглі. – Смерть я вже бачив.
Чоловік похмуро зиркнув на нього спідлоба, але Мессуа засміялася.
– Ось бачиш? – мовила вона до чоловіка. – Я ж казала тобі, який він чаклун? Він мій син, мій любий синочок!
– Син чи чаклун – нам що до того? – відказав чоловік. – Нам з тобою вже однаково капець.
– Отам дорога крізь джунглі, – і Мауглі показав на вікно. – Руки й ноги у вас вільні. Біжіть!
– Ми не знаємо джунглів так, як їх знаєш ти, синку, – сказала Мессуа. – Нам далеко не втекти.
– А люди кинуться за нами слідом і знову приведуть сюди, – додав її чоловік.
– Хм! – сказав Мауглі, провівши лезом ножа по своїй долоні. – Досі я нікому в цім селі не бажав лиха. Та не думаю, що вас зупинять… Ще трохи – і їм буде досить клопотів. О! – він підвів голову і прислухався до галасу й тупоту за дверима. – Нарешті вони відпустили Балдео додому!
– Вранці його посилали вбити тебе, – сказала Мессуа. – Хіба ти його не зустрів?
– Так, ми… я його зустрів. Він може про це дещо розповісти. А поки він розказуватиме, ми можемо щось зробити. Та спершу треба довідатись, чого вони хочуть. Подумайте, куди вам краще піти, і скажіть мені, коли я повернуся.
Він вискочив у вікно і знову кинувся бігти, ховаючись під сільською огорожею, поки не почув гомін натовпу, що зібрався під шовковицею. Балдео кректав і стогнав, лежачи на землі, а селяни оточили його юрмою й розпитували. Волосся в нього було скуйовджене, він подряпав собі руки й ноги, коли дерся на дерево, а зараз ледь ворушив язиком, проте чудово розумів своє виняткове становище. Час від часу він белькотів щось про бісівські співи, вовкулак і чари – лише для того, щоб зацікавити людей і натякнути про щось таємне. Потім він попрохав води.
– Отак! – мовив Мауглі. – Слова та слова! Самі пусті балачки! Люди – рідні брати мавп. Спершу ковтне води, потім покурить, а тоді вже почне розповідати. Ох і дурні ці люди! Вони не лишать нікого стерегти Мессуа, поки Балдео буде морочити їх своїми побрехеньками. І я став такий само лінивий!
Він схопився з місця і побіг назад до хатини. Уже стоячи під вікном, він відчув, що хтось лизнув його ногу.
– Мати, – сказав він, упізнавши Вовчицю, – а ти що тут робиш?
– Я почула, як мої діти співають у лісі, і пішла за тим, кого люблю найдужче. Жабеня, я хочу бачити жінку, що годувала тебе молоком, – сказала мати Вовчиця, мокра від роси.
– Її зв'язали й хочуть убити. Я розрізав мотуззя, і вони з чоловіком мають утекти крізь джунглі.
– Я теж їх проведу. Хоч я стара, та ще не зовсім беззуба. – Мати Вовчиця стала на задні лапи і зазирнула у вікно темної хатини. Потім вона безшумно опустилася на землю і сказала лише одне:
– Я теж годувала тебе молоком, але Багіра каже правду: врешті решт людина йде до людини.
– Може, й так, – похмуро відповів Мауглі, – та мені зараз не до цього. Зачекай тут, тільки не показуйся їм на очі.
– Ти ніколи мене не боявся, Жабеня, – сказала мати Вовчиця, відступивши назад, і зникла у високій траві – це вона вміла робити чудово.
– Слухайте, – весело сказав Мауглі, знову стрибнувши у вікно, – усі зібрались довкола Балдео, і він плете їм небилиці. А коли скінчить, вони знову прийдуть сюди… з червоним… з вогнем і спалять вас обох. То що будемо робити?
– Ми з чоловіком порадилися, – сказала Мессуа. – Канхівара за тридцять миль звідси, але там ми, певно, стрінемо англійців…
– А це що за зграя? – спитав Мауглі.
– Не знаю. У них біла шкіра, і кажуть, що вони панують над усім краєм та не дозволяють людям спалювати чи забивати одне одного без свідків. Якщо ми дійдемо туди сьогодні, лишимося живі. А як ні – помремо.
– Ви будете живі. Жодна людина не вийде сьогодні з воріт. А що це він робить?
Чоловік Мессуа, ставши навколішки, рив долівку в кутку хати.
– У нього там гроші, – сказала Мессуа. – Більше нам нема чого взяти з собою.
– Ага, знаю! Це такі кружальця, що переходять з рук у руки, але не нагріваються. Хіба вони можуть знадобитися ще десь? – спитав Мауглі.
Чоловік гнівно блимнув очима.
– Та він дурень, а не чаклун! – буркнув він. – За ці гроші я можу купити коня. Ми такі змучені, що далеко не втечемо, і нас доженуть.
– Кажу вам, ніхто вас не дожене, я цього не дозволю. Але кінь – то добре, бо Мессуа дуже втомилася.
Її чоловік підвівся, ховаючи в пояс останню рупію. Мауглі допоміг Мессуа вилізти у вікно, і на свіжому нічному повітрі вона трохи ожила. Проте ліс при ясних зорях здався їй надто темним і загрозливим.
– Ви знаєте дорогу до Канхівари? – спитав Мауглі.
Вони кивнули.
– Гаразд. Пам'ятайте, що боятись вам нема чого, і квапитись теж не треба. От хіба що… у джунглях ви, можливо, зусібіч почуєте співи.
– Невже ти гадаєш, що ми б наважилися піти у джунглі поночі, якби не боялися, що нас спалять? Краще хай нас розірвуть дикі звірі, аніж уб'ють люди, – сказав чоловік Мессуа.
Але сама Мессуа поглянула на Мауглі і всміхнулася.
– Кажу ж вам, – повторив Мауглі так, наче він був ведмедем Балу і всоте товкмачив неуважному вовченяті давній Закон Джунглів, – кажу вам, жодна пащека у джунглях не вищирить проти вас зуби, жодна лапа не замахнеться на вас. Ні людина, ні звір вас не спинить, поки ви не побачите Канхівару. Вас охоронятимуть. – І він швидко обернувся до Мессуа: – Твій чоловік мені не вірить, але ж ти віриш?
– Авжеж, синку. Людина ти, привид чи вовк із джунглів – я тобі вірю.
– Він злякається, коли почує співи мого народу. А ти все зрозумієш як слід. Тепер ідіть – і не бійтеся, бо ворота замкнені.
Мессуа зі слізьми кинулася до ніг Мауглі, але він підняв її, затремтівши усім тілом. Тоді вона пригорнула його до грудей, шепочучи на вухо всі пестливі імена, які лише могла згадати. Але її чоловік, нетерпляче позирнувши вдалину, мовив:
– Якщо тільки ми дійдемо до Канхівари, я розповім про все англійцям. І вони присудять браміна, старого Балдео та всіх інших до такої розплати, що все село лишиться голе! Мені заплатять подвійну ціну і за незібраний врожай, і за голодних буйволів. Я доб'юся справжнього правосуддя.
Мауглі засміявся.
– Я не знаю, що таке правосуддя, та приходь сюди у час наступних дощів – і сам побачиш, що тут лишиться!
Вони подалися до лісу, і мати Вовчиця вискочила зі свого сховку.
– Проведи їх! – сказав Мауглі. – І дивись, щоб усі джунглі знали – їх не можна чіпати. Передай цього наказа, а я покличу Багіру.
Довге, похмуре виття пролунало й вщухло, і Мауглі побачив, як чоловік Мессуа шарпнувся, наміряючись бігти назад до хатини.
– Іди, іди! – крикнув йому Мауглі. – Я ж казав – ви чутимете пісню. Вона супроводитиме вас аж до Канхівари. Це Милість Джунглів.
Мессуа підштовхнула чоловіка вперед, і їх з Вовчицею поглинула пітьма, аж раптом Багіра вискочила наче з під землі біля ніг Мауглі.
– Мені соромно за твоїх братів! – пробурчала вона.
– Чого? Хіба вони погано співали для Балдео? – спитав Мауглі.
– Добре! Аж надто добре! Так, що я й сама забула усякий сором, і, клянуся зламаним замком, що мене звільнив, бігала джунглями і співала, як навесні! Хіба ти нас не чув?
– Я був зайнятий іншим. Ти краще спитай Балдео, чи сподобалися йому співи. А де ж усі четверо? Я хочу, щоб ніхто з людської зграї сьогодні не вийшов за ворота.
– А нащо тобі ті четверо? – спитала Багіра. Втупивши в нього палахкі очі, вона тупцяла на місці й муркотіла все голосніше. – Я можу їх затримати, Мауглі. Ця пісня і люди, що полізли на дерева, мене роздражнили. Хто такий Мауглі, щоб нам зважати на нього? Гола коричнева землерийка, безволосий, беззубий земляний нишпорка! Я бігла за ним весь день – опівдні, ясного дня! Я пильнувала його, як вовки пильнують оленів. Я Багіра, Багіра, Багіра! Я танцювала з ними, як танцюю зі своєю тінню. Дивися! – І велика пантера підстрибнула, мов кошеня, і кинулася ловити опалий листок; вона махала лапами на всі боки, зі свистом розтинаючи повітря, потім безгучно опустилася на чотири лапи, а тоді знову почала стрибати, і її мурчання все наростало, мов пісня пари в киплячому казані. – Я Багіра – у джунглях темної ночі! І вся моя сила зі мною! Хто встоїть проти мене? Дитино, я б одним ударом могла розтрощити тобі голову, і вона б стала пласкою, мов дохла жаба влітку!
– То вдар! – сказав Мауглі мовою селища, а не мовою джунглів.
І людські слова вмить зупинили Багіру. Вона відсахнулася назад і, затремтівши, присіла на задні лапи, і її голова знов опинилася нарівні з головою Мауглі. І тоді Мауглі почав дивитись, як дивився на неслухняних вовченят, дивитись у її зелені, мов берили, очі, поки в зеленій глибині не згас червоний вогник – так за двадцять миль видно, як гасне вогонь на маяку, – поки очі не заплющилися й велика голова пантери не почала опускатися все нижче й нижче, поки червоний жорсткий язик не лизнув ногу Мауглі.
– Багіро, Багіро, Багіро! – шепотів хлопець і швидко та легко пестив рукою її шию і тремтливу спину – Заспокойся, чуєш? Це ніч винна, а не ти!
– Це нічні запахи, – сказала Багіра, отямившись. – Повітря немовби кличе мене. А ти звідки це знаєш?
Повітря навколо індійського селища сповнене усіляких пахощів, а для звіра, що звик думати і відчувати носом, запахи – те саме, що музика чи вино для людини. Мауглі ще кілька хвилин заспокоював пантеру, і нарешті вона лягла, наче кішка біля вогню, склавши лапи перед грудьми і примруживши очі.
– Ти наш і не наш, із джунглів і не з джунглів, – сказала вона.