І, як потопаючий хапається за соломинку, вирішив бути щирим і, може, хоч цим урятувати своє життя.
І він розповів усе, що знав.
Гай Веррес почув у триклінії Катіліни, що існує Спілка гладіаторів, яка готує повстання проти існуючих законів і державної влади в Римі. Він не міг повірити в те, що ці хоробрі, байдужі до смерті люди надто легко зреклися своєї справи, в якій вони нічого не втрачали, а здобути могли все. Тому він не повірив словам Спартака, який того вечора в триклінії Катіліни ніби вирішив відкинути навіть думку про повстання. Гай Веррес був певен, що змова існуватиме таємно, ширитиметься, міцнітиме, і одного чудового дня гладіатори, без допомоги патриціїв, самі піднімуть прапор повстання.
Після довгих міркувань, як найкраще повестися в даному випадку, Гай Веррес, дуже жадібний до грошей, згодний на все заради наживи, вирішив стежити за гладіаторами, щоб оволодіти всіма нитками змови і потім донести Сенатові. Він сподівався одержати за це велику винагороду грішми або дістати в управління якусь провінцію і там забагатіти, відкрито і законно грабуючи населення. Так звичайно робили всі квестори, претори і проконсули, а продажний, звиклий до хабарництва Сенат ніколи не зважав на скарги визискуваних жителів провінцій.
Щоб досягти мети, Веррес з місяць тому доручив своєму відданому відпущеникові і вірному слузі Сільвію Корденію стежити за гладіаторами і довідуватися про всі таємниці їхніх зібрань.
Протягом місяця Корденій ретельно відвідував усі таверни, харчевні і вертепи в найбідніших околицях Рима, де звичайно бувало найбільше гладіаторів. Підслухування, підглядання дали йому деякі докази. І він, зрештою, дійшов висновку, що найбільш шановним і авторитетним серед цих людей був Крікс і що у відсутності Спартака саме він мав керувати змовою, якщо вона справді існувала. Отже, він і почав стежити за Кріксом. А оскільки галл учащав до таверни Венери Лібітіни, то Сільвій Корденій протягом тижня щодня бував тут, інколи навіть двічі на день. Нарешті, він здогадався, що цього вечора тут має бути нарада старших груп з Кріксом, і зважився на хитрість — сховатися під обіднім ложем саме в ту мить, коли Лутація Одноока буде зустрічати гладіаторів.
Поки Сільвій Корденій плутано й уривчасто розповідав про все це, Крікс уважно слухав і пильно стежив за ним, потім, трохи помовчавши, мовив повільно і стримано:
— А ти справді негідник, яких мало!
— Не цінуй мене вище того, чого я вартий, о благородний Крікс, і…
— Ні, ні, ти вартий більшого, ніж здається на перший погляд. Під твоєю придуркуватою і боязкою зовнішністю криється тонкий розум і рідкісна хитрість.
— Але ж я не заподіяв вам нічого злого… я виконував накази свого господаря… і мені здається, що за мою щирість та врочисту клятву перед усіма богами Олімпу й пекла нікому не говорити, навіть Верресові, про те, що я взнав і що між нами сталося… Мені здається, ви змогли б мене помилувати і відпустити.
— Не квапся, любий Сільвію, про це ми ще поговоримо, — насмішкувато відповів Крікс.
Підкликавши до себе кількох гладіаторів, він сказав їм:
— Вийдемо на хвилину.
А останнім наказав:
— Стережіть його! І не робіть йому нічого злого.
Разом з тими, кого покликав з собою, він вийшов через суміжну кімнату на вулицю.
— Що робити з цим негідником? — спитав Крікс у товаришів, коли в завулку всі зібралися біля нього.
— Та що тут питати? — відповів Брезовір. — Убити його, як скажену собаку, та й годі.
— Відпустити його — все одно, що донести самим на себе, — сказав другий гладіатор.
— Зберегти йому життя і тримати де-небудь бранцем було б небезпечно, — зауважив третій.
— Та і де ми могли б його заховати? — спитав четвертий.
— Отже, смерть? — запитав Крікс, обвівши всіх очима.
— Тепер ніч…
— На вулиці нікого немає…
— Ми його відведемо вулицею на той схил горба…
— Mors sua, vita nostra — як висновок виголосив Брезовір, вимовляючи з варварським акцентом ці чотири латинських слова.
— Так, це необхідно, — сказав Крікс, ступивши крок до таверни, але відразу спинився і запитав: — Хто ж уб'є його?
Ніхто не відповів одразу, а потім один з гладіаторів сказав:
— Убивати неозброєного, беззахисного…
— Якби він мав меч… — сказав інший.
— Коли б він міг і хотів захищатися, то я взяв би це на себе, — додав Брезовір.
— Але зарізати неозброєного… — зауважив самніт Торкват.
— Хоробрі й благородні ви люди, — схвально промовив Крікс, — ви справді гідні свободи!.. Але для загального добра хтось із нас повинен перебороти в собі огиду і виконати над цією людиною вирок, який моїми устами виголошує суд Спілки пригноблених.
Всі схилили голови на знак згоди.
— З другого боку, — вів далі Крікс, — хіба він прийшов, щоб битися з нами рівною зброєю? Хіба він не шпигун? Коли б ми не викрили його, він доніс би на нас через дві години. А завтра нас усіх кинули б до Мамертінської в'язниці, щоб через два дні розп'ясти на Сессорському полі.
— Правда, правда!
— Отже, іменем суду Спілки пригноблених я наказую Брезовіру і Торквату вбити цю людину.
Обидва названі гладіатори відповіли нахилом голови, і всі слідом за Кріксом повернулися до таверни.
1його смерть — наше життя.
Сільвій Корденій, чекаючи вирішення своєї долі, не переставав тремтіти. Хвилини здавалися йому вічністю. Очима, повними розпачу і жаху, глянув він на Крікса та його товаришів, коли ті повернулися до таверни, і зблід, бо їхні обличчя не віщували йому нічого доброго.
— Ну так що ж? — спитав він плаксиво. — Ви зглянетеся на мене?.. Залишите мене живим?.. Я… на колінах, життям ваших батьків і матерів, ваших близьких… смиренно вас заклинаю…,
— А чи є тепер у нас батьки й матері?! — глухо відповів Брезовір, обличчя якого потемніло від страшного гніву.
— Чи нам лишили щось для нас дороге? — додав другий гладіатор, очі якого заблищали ненавистю.
— Вставай, боягузе! — гримнув Торкват.
— Мовчати! — сказав Крікс і, звертаючись до відпущеника Гая Верреса, додав: — Ти підеш з нами. В кінці цього завулку ми порадимось і вирішимо твою долю.
Крікс дав знак вивести Сільвія Корденія. Він навмисно залишив йому останній проблиск надії, щоб той не зчинив галасу і не підняв на ноги всю вулицю. Крікс вийшов, а за ним — усі гладіатори, ведучи з собою ні живого ні мертвого відпущеника.
Один гладіатор лишився, щоб розплатитися з Лутацією Одноокою за їжу та вино. Вона й не помітила серед гладіаторів свого торговця зерном. Тим часом гладіатори звернули праворуч од таверни, пішли вгору брудною покрученою вуличкою аж до міського муру. Далі починалося відкрите поле.
Тут зупинилися. Сільвій Корденій знову впав навколішки, почав плакати, силкуючись пробудити у гладіаторів милосердя.
— Чи хочеш ти, підлий боягузе, рівною зброєю битися з одним із нас? — спитав Брезовір відпущеника, який уже зовсім занепав духом.
— Згляньтеся… згляньтеся… заради моїх синів благаю вас про милосердя…
— У нас немає синів! — крикнув один з гладіаторів.
— 1 нам судилося не мати їх ніколи!.. — додав другий.
— Та невже ти вмієш тільки ховатись і шпигувати? — презирливо запитав Брезовір. — А чесно битися ти вмієш?
— О, рятуйте мене!.. Жити, благаю вас, жити!
— Так іди ж до пекла, нікчемо! — вигукнув Брезовір і всадив свого короткого меча у груди відпущеника.
— А з тобою і всі нікчемні, безчесні раби! — додав самніт Торкват, двічі вдаривши Сільвія, коли той уже впав.
Гладіатори, зімкнувшись навколо вмираючого, мовчки і похмуро стежили за останніми судорогами відпущеника Гая Верреса.
Брезовір і Торкват по кілька разів устромили свої мечі в землю, щоб зітерти з них сліди крові, перш ніж вона скипиться, і вложили їх у піхви.
А потім усі двадцять гладіаторів, задумані й мовчазні, вийшли пустельним провулком на людніші вулиці Рима.
* * *
Через тиждень після описаних подій, о годині першого смолоскипа, з боку Аппієвого шляху через Капенську браму в'їхав до Рима вершник, загорнутий у плащ, щоб хоч трохи захиститися від зливи, що вже протягом кількох годин заливала вулиці міста. І вершник і кінь, спітнілі й захекані від тривалої їзди, були з ніг до голови забризкані грязюкою.
Незабаром вершник виїхав на Священну вулицю, зупинився перед будинком, де жила Евтібіда, спішився і кілька разів сильно ударив бронзовим молотком у двері. У відповідь одразу ж почувся гавкіт неодмінного при кожній римській господі сторожового пса.
Чекаючи, поки відчинять, вершник нашвидкуруч струсив бризки з мокрого як хлющ плаща. Нарешті почулися кроки воротаря, який наближався, заспокоюючи собаку.
— Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене! Я — Метробій, приїхав із Кум…
— Хай щасливим буде твоє повернення!
— Я мокрий, як риба… Юпітер, володар дощів, зволив побавитися, показавши мені, як добре працюють його шлюзи… Поклич-но когось із слуг Евтібіди, хай відведе цю бідолашну тварину до стайні сусідньої харчевні, щоб там їй дали притулок і вівса.
Воротар клацнув пальцями — то був знак, яким викликали рабів — і, взявши коня за вудила, сказав:
— Заходь же, Метробію! Ти знаєш будинок: у галереї знайдеш Аспазію, покоївку господині. Вона доповість про твій приїзд. Про коня подбаю я, і все, що ти наказав, буде виконано.
Метробій переступив поріг вхідних дверей, намагаючись не посковзнутися, бо то вважалося найгіршою прикметою. Ввійшовдо передпокою і поглянув на звичайний напис: salve що виднівся на мозаїчній підлозі під світлом бронзової лампи. При появі гостя це слово починав повторювати папуга в клітці на стіні (таким був звичай того часу).
Минаючи передпокій і атрій, Метробій пройшов до коридора галереї і звелів служниці доповісти Евтібіді про свій прихід. У цей час гречанка напівлежала на м'якій софі у своїй теплій запашній зимовій приймальні, обставленій гарними меблями. Вона розважалася тим, що слухала любовне освідчення юнака, який сидів біля її ніг. Евтібіда грайливо тріпала рукою його чорні, як воронове крило, кучері, а він дивився на неї пристрасними палаючими очима і виливав свої почуття в образних, поетичних, сповнених ніжності словах. То був Тіт Лукрецій Кар.
Вихований з дитинства на вченні Епікура, він керувався в житті настановами свого вчителя і не шукав глибокого серйозного кохання, від якого доводиться
… страждати марно, мучитись, каратись, —
Бо рани серця від жалів пекучих
Чимдалі дужче ниють і ятряться…
Він шукав кохання легкого, короткочасного, щоб
… стрілу Амура з серця виганяти
Новими стрілами…
Як клин з колоди вибивають клином…
Але це не завадило йому кінчити своє життя самогубством у сорок чотири роки саме через безнадійне, нерозділене кохання.
Лукрецій — юнак незвичайного розуму, видатний, люб'язний і привабливий — був заможним і не скупився на витрати для своїх розваг.