На тротуарі стояв у поліцейській формі Фантер. Він ступив до "порше" й зажадав мої папери. Я дав. Він переглянув їх, чемно кивнув головою. Тоді підійшов до Куксгафена, що мусив зупинитися позад мене, й заходився ретельно перевіряти і його папери. Потім Фантер обійшов спортивний автомобіль — неквапно, статечно, раз у раз зазираючи до паперів. Куксгафен, як я помітив у дзеркало, вилаявся. Я ще встиг побачити, як йому довелося вийти з автомобіля, як Фантер довго видобував з кишені записника, але потім я поїхав по Клусштрассе в бік озера, через Геенвег до Біберлінштрассе й далі до Адлісберга, про всяк випадок зробив ще кілька об'їздів, а тоді помчав по Катценшванцштрассе до Лінгарда.
Машину я поставив біля хвіртки. В сусідньому будиночку жив, певно, Єммерлін. Я десь вичитав, що сьогодні йому саме сповнилося шістдесят років, через те на вулиці — загалом, мабуть, досить тихій — стояло так багато машин. Гостей Єммерлін приймав у саду. На наших очах під'їхав Штюссі-Лойпін. Моні-ка Штайєрман, лаючись, пошкандибала в своїй чорній піжамі вслід за мною крутими сходами нагору. Штюссі-Лойпін вийшов з машини й дивився в наш бік; йому вочевидь було весело. Над живоплотом вигулькнуло осудливе обличчя Єммерліна.
— Тримайте,— мовила дівчина й дала мені ключа.
Я відімкнув двері й пропустив її вперед. Переступивши поріг, ми відразу опинилися в просторій вітальні. Сучасне житло зі старомодними меблями. Крізь прочинені двері було видно спальню із зручним ліжком. Дівчина сіла на канапу й підвела очі на картину Пікассо над давньою скринею.
— Він малював мене.
— Я знаю,— сказав я.
Моніка насмішкувато оглянула мене.
— О, я вже пригадала, звідки знаю вас! — сказала вона. — Ми бачилися в Мокка. Я грала перед вами скульптуру.
— Можливо,— кинув я.
— Ви тоді страх як перелякалися! — пригадала ще вона, а тоді запитала: — Невже я тоді вам анітрішечки не сподобалася, що ви геть мене забули?
— Чого ж,— признався я. — Сподобались.
— Виходить, ви мене все-таки не забули?
— Не зовсім,— признався я.
Вона засміялася.
— Ну, коли не забули... — Дівчина підвелася, скинула з себе піжаму й стала переді мною гола-голісінька, зухвала й бентежна, і їй було відверто байдуже — це я добре бачив — до того, як жорстоко її розцяцькував Бенно. Потім вона підійшла до широкого вікна, з якого виднівся будиночок Єммерліна. Там уже зібралися гості, й усі дивилися в наш бік. Єммерлін навіть узяв бінокль, а поруч із ним стояв Штюссі-Лойпін і махав рукою. Моніка прибрала позу скульптури, що її виліпив з неї Мокк, Штюссі-Лойпін заплескав у долоні, а Єммерлін посварився кулаком.
— Щиро дякую, що визволили мене,— сказала Моніка, не обертаючись. Вона все ще стояла в тій самій позі й спостерігала тих, що спостерігали її.
— Випадково,— відповів я. — Мене послав Лінгард.
— Мене завжди б'ють,— замислено промовила дівчина. — Спершу Бруно, потім Куксгафен. Інші теж завжди били. — Вона знов повернулася до мене обличчям.
— Поб'єтесь — помиритесь,— відказав я. — О, тепер у вас напухло й праве око!
— То й що?
— Може, принести мокрого рушника? — спитав я.
— Дурниці! — кинула вона. — Краще візьміть у буфеті коньяк і чарки.
Я відчинив старий енгадинський7 буфет, знайшов усе, що вона хотіла,
й налив їй коньяку.
— Ви, певно, частенько тут буваєте? — поцікавивсь я.
— Іноді. Я, мабуть, і справді шльондра,— проказала вона якось гірко, знічено, проте щиро.
— З такими поводяться краще! — засміявся я.
Вона спорожнила чарку й сказала:
— А тепер я прийму гарячу ванну.
Тоді пошкандибала до спальні й зникла за дверима. Я чув, як текла вода, як Моніка лаялась. Згодом вона вийшла й зажадала ще коньяку.
Я налив.
— А вам не завадить, Моніко?
— Дурниці! — відказала вона. — Я — коняка. — І знов пошкандибала в спальню.
Коли я ступив до ванної, дівчина лежала у воді й намилювалась.
— Пече, хай йому чорт! — кинула вона.
Я сів скраю на ванну. Обличчя в Моніки спохмурніло.
— А знаєте, що я зараз зроблю? — запитала вона й, не діставши відповіді, сказала: — Зараз я покладу всьому край.
Я не відреагував.
— Я — не Моніка Штайєрман,— байдуже заявила дівчина.
Я вражено втупився в неї.
— Я — не Моніка Штайєрман,— повторила вона і спокійно додала: — Я тільки живу життям Моніки Штайєрман. Мій батько був професор Вінтер.
Я мовчав. Я не знав, що й думати.
— А мати? — бовкнув я і відразу збагнув, що це запитання безглузде. Яке мені діло до її матері?
Та дівчині було байдуже.
— Вчителька,— відповіла вона. — 3 Емменталя. Вінтер її покинув. Він часто кидав учительок.
Моніка сказала про це незлостиво.
— Мене звати Дафна. Дафна Мюллер. —Потім засміялася: — Ім'я, власне, досить дивне.
— Коли ви — не Моніка Штайєрман, тоді хто ж Моніка Штайєрман? — спантеличено запитав я. — Вона існує взагалі?
— Спитайте Людевіца,— відповіла дівчина. Та раптом вона насторожилась: — Це що — допит?
— Ви хотіли адвоката. Я адвокат.
— Я вам скажу про це, коли ви будете мені потрібні,— мовила вона й несподівано задумалась, аж наїжачилась.
З'явився Лінгард. Я не почув, як він увійшов. Він просто постав раптом у ванній і стояв, натоптуючи одну зі своїх данхіллських люльок.
— Задоволені, Шпет? — спитав Лінгард.
— Не знаю,— відповів я.
— Задоволена, Дафно? — спитав він.
— Так собі,— відповіла вона.
— Я приніс тобі дещо з одежі,— сказав він.
— У мене ж є піжама Бенно,— промовила вона.
Знадвору долинуло завивання швидкої допомоги. Машина наближалась.
— Мабуть, у Єммерліна знов серцевий напад,— сухо сказав Лінгард. — Я подарував йому шістдесят троянд.
— А мене він побачив голу! — засміялася Дафна.
— Це в тебе не первина,— кинув Лінгард.
— Звідки ви, власне, знаєте Дафну, Лінгард? — поцікавивсь я.
— Та я оце сам хочу пригадати. Випадково натрапив,— відповів він і запалив люльку. — Куди ж мені відвезти тебе, фройляйн Мюллер?
— В Аскону.
— Відвезу в Аскону.
— Оце діло! — похвалила вона Лінгарда.
— Все впирається у витрати,— промовив Лінгард. — А їх оплачує оцей. — І показав на мене. — Він дістав деяку інформацію, якій немає ціни.
— Я теж маю для нього одне доручення,— сказала Дафна.
— Яке? — насторожився Лінгард.
Її ще не зовсім запухле праве око зблиснуло, ліву руку дівчина запустила в руді, аж червоні коси.
— Нехай перекаже справжній Моніці Штайєрман, отій карзі-лесбіянці, що я не хочу більше її бачити. Якщо цю заяву зробить адвокат, то вона буде офіційною.
Лінгард засміявся.
— Дівчинко, це викличе такий скандал, що тобі й не снилося!
— Начхати! — кинула вона.
Данхіллська люлька в заповненій парою ванній горіти не хотіла, і Лінгард запалив її знов.
— Шпет,— мовив він,— не вплутуйтеся в це діло. Моя вам порада.
— Ви самі вплутали мене,— відповів я.
— Теж правда. — Лінгард засміявся. Потім обернувся до Дафни: —Вилазь!
— А ви раптом стали промовцем! — кинув я Лінгардові й пішов.
Згодом я подзвонив із Цельтвег Людевіцу. Той шаленів. Але я знав надто
багато, і він притих. Так відбувся мій візит до справжньої Моніки Штайєрман.
Друге звернення до прокурора. Що більше я пишу, то неймо-вірнішою виходить моя розповідь. Я докладаю величезних зусиль, щоб вона звучала художньо, вдаюся навіть до поезії, змальовую погоду, намагаюся додержувати точності з погляду географії, заглядаю до плану міста, і все це тільки через те, пане прокуроре Йоахім Фойзер (даруйте, покійник знову звертається особисто до вас із трупарні), що ви знаєтесь на літературі, поезії і взагалі вважаєте себе людиною з тонким смаком, як ви самі любите згадувати про це за будь-якої слушної і неслушної нагоди (навіть перед судом присяжних), і тому, чого доброго, ще спалите десь у закутку мій рукопис, якщо я не присмачу його літературними красотами. І все ж моя розповідь залишається штампом. Незважаючи на її поетичність. А шкода. Я здаюся собі автором бульварного роману, в якому дію сам — фанатичний борець за справедливість,— а також Лінгард, цей місцевий Шерлок Холмс, і Дафна Мюллер, мессаліна "Золотого Берега", як називають наш правий берег озера. Скульптура з тугими персами і непристойною позою, яку я не помітив у Мокка, бо захоплено розглядав живу Дафну, гадаючи, що вона з розмальованого гіпсу, той сласний жіночий образ (про оригінал уже й не кажу), вкарбувався потім у мою пам'ять живішим і яскравішим, ніж сама ця дівчина в моїй розповіді. Звичайно, чи спала вона з Лінгардом, а коли й так, то як часто,— все це байдуже (з ким вона, зрештою, не спала!), проте внутрішні мотиви й процеси для моєї розповіді все ж таки мають значення, а саме: як і чому в цьому складнющому світі відбувається те чи те? Якщо зовнішні вияви відповідають дійсності, тоді внутрішні мотиви можна вгадати коли не з певністю, то бодай приблизно; якщо ж зовнішні факти не відповідають дійсності — скажімо, ті двоє зустрілися тільки один раз і це ніде не запротокольовано, або пішла чутка про таке, чого насправді між ними не було,— тоді починаєш блукати в порожнечі, вагатися. Отак і тут. Як Лінгард розгадав таємницю "фальшивої" Моніки Штайєрман? Завдяки тому, що він із нею спав? Тоді про це знало б багато чоловіків. Може, дівчина його кохала? Тоді вона взагалі б не виказала йому своєї таємниці. Може, вона боялася? Може. А щодо Бенно, то чи не мав Лінгард наміру запідозрити його з самого початку? Де тут причина — у Дафні? Я ставлю ці запитання, бо мене звинувачують у смерті Дафни. Не треба було мені йти до справжньої Моніки Штайєрман. Але про це мене попросила Дафна. Я мав дослідити один із можливих варіантів. Я прийняв цю пропозицію — як і п'ятнадцять тисяч франків завдатку,— хоча вважав і досі вважаю цей варіант неможливим. Бо почесний доктор Ісаак Колер убив Вінтера, і сумніву в цьому нема. Те, що на його місці міг би бути хтось інший,— тільки можливість, яка нічого не доводить; а те, що під час пошуків цієї можливості на поверхню випливуть доти не помічені факти, становить суть фікції (нібито
Колер — не вбивця), яку я мав створити з метою цих пошуків. Щодо решти, то я повинен додержуватись істини. А втім, що таке істина в істині? Я наштовхнувся на підозри й тепер тупцюю довкола них. Що тут правильно? Що перебільшено? Що підтасовано? Що замовчується? У чому я маю сумніватися? У що вірити? Чи стоїть узагалі хоч щось справжнє, певне, безперечне за всіма цими подіями, за цими Колерами, Штайєрманами, Штюссі-Лойпінами, Елен, Бенно, Лінгардами й іншими, що переступили мені дорогу? Чи стоїть щось справжнє, певне, безперечне, реальне за нашим містом, за нашою країною? Хіба все це не опинилось за глухою стіною, безнадійно відгороджене від законів і мотивів, що тримають у напрузі решту світу? Хіба все, що тут живе, любить, споживає, росте, вершить великі справи й длубається у дрібницях, продовжує свій рід і влаштовує своє життя,— хіба все це не ознаки чогось дрімучого, середньоєвропейського, а зрештою, провінційного, нереального? Що ми являємо собою ще? Що ми ще репрезентуємо? Чи лишилася ще хоч крихта глузду, хоч крапля сенсу в речах, про які я пишу? Але відповідь на ці запитання криється, мабуть, у загальному й конкретному, вона вихоплюється, мабуть, із кожної ймовірної людської ситуації і з кожного збігу обставин — зненацька, немов із схованки.