— Я згоден,— сказав він.
Отже, Архілохос вирішив помститися світові. Фаркс із своїми супутниками відвезли його американською машиною на набережну Тассіньї, звідти було хвилин десять ходу до набережної Ета (де стояв президентський палац). Була глупа ніч, чверть на третю. Над безлюдною набережною з-за собору святого Луки зійшов молодий місяць, в його світлі заблищали крижини на річці та химерні носи й бороди на водограї святої Цецілії, що весь узявся кригою. Архілохос ішов у тіні палаців і готелів, проминув "Рітц", де біля входу чатував задубілий на морозі швейцар, прогулюючись туди й назад; більше Архілохосові ніхто не трапився, тільки Фарксова машина ніби випадково проїхала кілька разів вулицею,— то Фаркс стежив, чи виконує Архілохос завдання; біля міністерства економіки машина спинилась і шофер спитав у поліцейського навмисне якусь дрібницю, щоб Архілохос зміг непомітно шмигнути в подвір'я. Біля муру він справді знайшов драбину. Помацав гранату в кишені свого старенького залатаного пальта, яке він захопив з мансарди, виліз драбиною нагору і, сидячи на вузькому мурі, підтяг її, а тоді переставив на внутрішній бік і спустився нею додолу. Він стояв на померзлій траві під великою ялиною; все було саме так, як казав секретар.
На набережній горіли яскраві ліхтарі, десь просигналила автомашина, мабуть, Фарксова, тепер місяць світив з-за президентського палацу, незграбної, вельми пишної споруди в стилі барокко (той палац відтворено в усіх альбомах з мистецтва та оспівано всіма мистецтвознавцями). Неподалеку від місяця мерехтіла велика зірка, а десь у височині пропливали бортові вогні літака. На заасфальтованій дорозі, що огинала палац, почулася лунка хода. Архілохос притулився до стовбура ялини, її пахучі віти, що спускались аж до землі, його надійно сховали, тільки глиця трохи подряпала йому обличчя. До нього наближалися, карбуючи крок, двоє лейб-гвардійців, спершу Архілохос побачив тільки їхні темні обриси, потім при місячному світлі він розрізнив, що в руках вони тримають рушниці з блискучими багнетами, а на головах у них біліють плюмажі, розмаяні вітром. Біля великої ялини вони спинились. Один із гвардійців розсунув рушницею віття, але нічого не помітив, і вони пішли далі. Грек стояв, затамувавши віддих, певний, що його зараз викриють, і приготувався кинути гранату. Тепер місяць добре освітлював гвардійців, їхня старовинна форма — золоті шоломи й панцери — виблискувала в його сяйві. Коли гвардійці завернули за "ріг палацу, Архілохос виліз з-під ялини і побіг до тильної частини будинку. Тут усе було залляте яскравим місячним світлом — голі плакучі верби й високі ялини, вкритий кригою ставок і палац нунція папи римського. Двері він знайшов одразу ж. Ключ вочевидь пасував, він крутнув його, та двері не відчинилися. Напевне, вони були замкнені зсередини на засув.
Архілохос розгубився, кожної миті варта могла прийти знову. Він вийшов на заднє подвір'я й обдивився палацову стіну. Обабіч бокових дверей здіймалися два голі мармурові велетні, мабуть, Кастор і Поллукс, тримаючи раменами чималий балкон (за розрахунками грека саме за ним і була президентова спочивальня). Архілохос рішуче взявся лізти вгору, то був якийсь напад шаленства, намір будь-що вчинити замах. Він дряпався вгору, чіпляючись то за велетневе стегно, то за його живіт, то за груди, схопився за мармурову бороду, тоді за мармурове вухо, нарешті випростався на велетневій голові та виліз на балкон. Однак все було намарно. Двері виявилися замкнені, а вибити якусь шибку він не зважувався, бо знову почув, що надходить варта. Він кинувся на холодну балконну підлогу, солдати, як і першого разу, карбуючи крок, пройшли під ним далі.
Довкола балконних дверей юрмились яскраво освітлені місяцем оголені постаті чоловіків і жінок, куди вищих за людей, а поміж них виднілися кінські голови. Мармурові люди у вигадливих поставах билися навмируще, нещадно рубаючи одне одного. Ще лежачи на балконі, Архілохос збагнув, що то, мабуть, відтворено битву з амазонками; посередині бойовища, серед виру тих тіл, він помітив відчинений отвір — кругле віконце. Він зважився вилізти вгору, у мармуровий світ богів, прослизаючи поміж величезними грудьми і стегнами, весь час умліваючи зі страху, що граната в кишені його пальта може вибухнути; він дряпався по животах героїв, по їхніх неприродно вигнутих спинах; раптом він мало не зірвався, та встиг схопитися за видобутий із піхов меч якогось воїна, а тоді, настраханий, притулився до рук амазонки, що вже вмирала, та очі на її вродливому личку ніжно дивилися на нього. А внизу під ними варта втретє закінчила обходити палац і спинилася під балконом.
Архілохос побачив, що вартові, стоячи на яскраво освітленому подвір'ї, оглядають цей бік палацу.
— Хтось виліз нагору,— сказав один гвардієць, пильно дивлячись на стіну.
— Де він?— спитав другий.
— Он там.
— Дурниці, то просто тінь поміж богами.
— То не боги, то амазонки.
— А хто вони такі?
— Жінки з однією груддю.
— Але ж у них по дві.
— Видно, скульптори про це забули,— визначив перший.— А вгорі хтось таки сидить. Ось я його зніму.
Він підняв рушницю. Архілохос лежав ані руш. Другий гвардієць крикнув:
— Ти хочеш своєю стріляниною усіх тут збудити?
— Але ж там хтось ховається.
— Нікого немає. Ніхто туди не вилізе.
— Може, й справді.
— От бачиш? Ходімо!
І обидва пішли далі, карбуючи крок, із рушницями в руках. Арнольф знову поліз угору, досяг нарешті вікна й пропхався всередину. Він опинився на третьому поверсі, у високій порожній кімнаті, заллятій місячним світлом, що струміло з вікна. Архілохос страшенно втомився, дряпаючись по стіні, він викачався в куряві й пташиному посліді, а раптовий перехід з мармурового світу міфічних героїв у цей світ, де він опинився тепер, трохи його протверезив. Важко дихаючи, він прочинив двері й опинився в просторому холі, з обох його боків починалися зали, теж осяяні місяцем; поміж колонами тут стояли мармурові статуї. Він ледве роздивився широкі розлогі сходи, обережно спустився ними на поверх нижче, знайшов коридор, про який казав йому Пті-Пейзанів секретар. Із високого вікна він глянув на набережну і злякався, засліплений вогнями міста. Внизу на подвір'ї відбувалася зміна варти — справжня урочиста церемонія: гвардійці віддавали честь, клацали підборами, витягали носаки, ставали струнко і маршували прусським кроком. Архілохос мерщій сховався в темряві, прокрався на той край коридора до президентової спочивальні й тихесенько прочинив до неї двері, тримаючи в правій руці гранату. Крізь високі балконні двері падало мерехтливе місячне сяйво, то були ті самі двері, що перед ними він стояв іззовні. Архілохос увійшов до кімнати, роздивляючись, де ж те ліжко, куди він повинен кинути гранату, але кімната була порожня: ані душі, ані президента, ані ліжка, на підлозі стояв тільки чималий кошик із посудом. Нічого не співпадало з тим, що йому казали. Отже, і анархісти часом бувають неправильно поінформовані. Архілохос розгублено почався назад, але вперто вирішив одшукати свою жертву. Тримаючи гранату в руці, він піднявся на третій поверх, тоді на четвертий, пройшов розкішні зали й вітальні, конференц-зали, холи, невеличкі салони, службові кабінети із друкарськими машинками, проминув картинну галерею і великий зал із старовинною зброєю, з довгими стволами гармат і численними прапорами на стінах; тут, не помітивши в темряві алебарди, він розірвав собі рукав. Нарешті, коли він піднявся на п'ятий поверх, опинився в коридорі й почав обережно скрадатись уздовж мармурової стіни, попереду засяяло світло. Напевне, хтось ввімкнув лампу. Та Архілохос, насмілившись, пішов далі. Граната в руці додавала йому впевненості, відчуття сили. Втома де й ділася. Він ішов, уважно обстежуючи коридор, і в кінці його побачив напівпрочинені двері. В кімнаті горіло світло. Швидко ступаючи по м'якому килиму, він підняв догори руку з гранатою і рвонув двері... Перед ним стояв президент в шлафроці. Це було так несподівано, що Архілохос мерщій сховав гранату в кишеню пальта.
— Пробачте,— затинаючись, вимовив терорист.
— То, виявляється, ви вже тут, любий, шановний пане Архілохос! — радісно вигукнув президент і міцно потис руку приголомшеному грекові.— Я чекав на вас цілісінький вечір, та ось випадково глянув у вікно і побачив, як ви перелазите через мур. Чудова ідея! Моя особиста варта надто педантична. Ті хлопці вас нізащо б не впустили. Але тепер ви тут, і це мене надзвичайно тішить. А як ви потрапили в будинок? Я саме збирався послати вниз камердинера. Тиждень тому я переселився на п'ятий поверх, тут затишніше, ніж на другому, тільки, правду сказати, ліфт не завжди працює.
— Задні двері не були замкнені,— збрехав Архілохос, і досі затинаючись. Він проґавив слушну мить, а тепер його жертва стояла надто, близько.
— Все вийшло якнайкраще,— щиро радів президент.— Мій камердинер, старий Людвіг або Людовік, як я на нього кажу (він більше схожий на президента, ніж я), зімпровізував для нас легеньку вечерю.
— Перепрошую,— сказав Архілохос, спаленівши по самі вуха,— не буду вам заважати.
— Та ви зовсім не заважаєте,— люб'язно запевнив бородань.— У моєму віці люди сплять небагато; мерзнуть ноги, мучить ревматизм, клопоти, особисті і службові, як у президента, ще й при теперішній тенденції держав раптом розвалюватися. Ночі тягнуться так довго в моєму самотньому палаці, тож я часом люблю трохи попоїсти, коли не спиться. На щастя, торік тут провели центральне опалення.
— У вас справді дуже тепло,— підтвердив Архілохос.
— Одначе який у вас вигляд?— здивувався президент.— Ви десь забруднили ваш одяг. Людовіку, почисть добродія щіткою.
— Дозвольте,— сказав камердинер і взявся чистити терориста від куряви і пташиного посліду.
Архілохос не зважувався перечити, хоча боявся, що ручна граната в кишені його пальта може від тієї щітки нараз вибухнути. Тож він зрадів, коли камердинер допоміг йому скинути пальто.
— Ви схожі на мого дворецького на бульварі Сен-Пер,— сказав Архілохос.
— То мій зведений брат,— пояснив камердинер,— він на двадцять років молодший за мене.
— Мені здається,— мовив президент,— ми з вами маємо про що побалакати.— І повів свого вбивцю коридором, тепер уже яскраво освітленим.
Вони увійшли до невеличкої кімнати з вікнами на набережну.