Цю шараду не взяли. Сказали:
"Слабенько, не підходить". Маху дав!
І старий, сівши за стіл, почав розробляти великий, ідеологічно витриманий ребус. Спочатку він накреслив олівцем контури гуски, яка тримає у дзьобі літеру "Г", велику, важку, як шибениця. Робота йшла успішно.
Зося почала готувати до обіду. Вона переходила від буфета з дзеркальними ілюмінаторами до столу й ставила посуд. З'явилася порцелянова супниця з одбитими ручками, тарілки з квітками й без квіток, пожовклі виделки і навіть компотниця, хоч в обідньому меню ніякого компоту сьогодні не було.
Взагалі справи Синицьких були кепські. Ребуси й шаради приносили в дім більше хвилювань, аніж грошей. З домашніми обідами, які старий ребусник давав знайомим громадянам, що було основною статтею сімейних прибутків, теж було не гаразд. Підвисоцький і Бомзе виїхали у відпустку, Стульян одружився з гречанкою і почав обідати вдома, а Побєрухіна вичистили з установи по другій категорії, від хвилювань він втратив апетит і відмовився від обідів. Тепер він ходив по місту, спиняв знайомих і вимовляв одні й ті ж сповнені таємничого сарказму слова: "Чули новину? Мене вичистили по другій категорії".
І деякі знайомі співчутливо відповідали: "Ну й наробили ділов ці Маркс і Енгельс"! А дехто не відповідав нічого, дивились на Побєрухіна зизом і обминали, потрушуючи портфелями. Зрештою, з усіх столовників лишився один, та й той не платив уже цілий тиждень, скаржачись на затримку зарплати. Невдоволено стенувши плечима, Зося пішла на кухню, а коли повернулася, за обіднім столом сидів останній столовник — Олександр Іванович Корейко.
Поза службою Олександр Іванович не був таким уже полохливим і приниженим. Проте настороженість ні на мить не сходила з його обличчя. Зараз він уважно розглядав новий ребус Синицького. Серед інших загадкових рисунків там було намальовано лантух, з якого сипалися літери "Т", ялинка, із-за якої сходило сонце, і горобець, що сидів на рядку нот. Ребус закінчувався комою догори низом.
— Цей ребус нелегко буде розгадати, — казав Синицький, тупцюючи навколо столовника. — Доведеться попосидіти над ним!
— Доведеться, доведеться, — відповів Корейко, посміхаючись, — ось тільки гуска мене збиває… Навіщо тут гуска? О-о-о… Є! Готово! "В боротьбі ти здобудеш право своє"?
— Так, — розчаровано промовив, розтягуючи слова, старий, — як це ви так швидко розгадали? Здібності у вас великі. Одразу видно рахівника першого розряду.
— Другого, — зробив поправку Корейко. — А нащо ви готували цей ребус? Для друку?
— Для друку.
— І зовсім даремно, — сказав Корейко, з зацікавленням поглядаючи на борщ, в якому плавали золоті медалі жиру. Було в цьому борщі щось заслужене, щось унтер-офіцерське. — В боротьбі ти здобудеш право своє — це есерівське гасло. Для друкування не годиться.
— Боже ти мій! — простогнав старий. — Царице небесна! Знову маху дав. Чуєш, Зосенько? Маху дав. Що ж тепер робити?
Старого заспокоювали. Сяк-так пообідавши, він одразу ж підвівся, зібрав вигадані за тиждень загадки, одяг кінський солом'яний бриль і сказав:
— Ну, Зосенько, піду в "Молодіжні відомості". Трохи непокоїть мене алгеброїд, але, гадаю, гроші я там дістану.
У комсомольському журналі "Молодіжні відомості" старого часто бракували, картали його за відсталість, та все ж таки не кривдили, і цей журнал був єдиним місцем, звідкіль до старого плив тонесенький грошовий струмочок. Синицький узяв з собою шараду, яка починалася словами: "Мій перший склад — на дні морському", — два колгоспних логогрифа, і один алгеброїд, в якому шляхом складного множення і ділення доводилася перевага_ Радянської влади перед усіма іншими владами.
Коли ребусник пішов, Олександр Іванович почав похмуро розглядати Зосю. Олександр Іванович столувався в Синицьких спочатку тому, що там були дешеві й смачні обіди. Та ще він не забував своє основне правило про те, що він — дрібний службовець. Він полюбляв поговорити про труднощі існування у великому місті на мізерну зарплату.
Але з деякого часу ціна й смак обідів втратили для нього те показове і абстрактне значення, яке він їм надавав. Якби з нього вимагали і він міг би це зробити, не ховаючись, то платив би за обід не шістдесят копійок, як це робить зараз, а три, навіть п'ять тисяч карбованців.
Олександр Іванович, подвижник, який свідомо виснажував себе фінансовими веригами, заборонивши собі навіть торкатися до всього, що дорожче за полтиник, і водночас роздратований тим, що він не може відверто витратити сто карбованців, аби не згубити мільйони, закохався з усією рішучістю, на яку здатна людина сильна, сувора й озлоблена безконечним чеканням.
Сьогодні, нарешті, він вирішив освідчитись Зосі у своїх почуттях і запропонувати свою руку, де бився пульс, маленький і злий, як ховрашок, і своє серце, сковане казковими обручами.
— Так, — сказав він. — Отакі-то діла, Зосю Вікторівно.
Зробивши це повідомлення, громадянин Корейко схопив зі столу попільницю, на якій було написано дореволюційний заклик: "Чоловік, не гніви свою дружину", і почав уважно в неї вдивлятись.
Тут конче потрібно пояснити, що на світі немає такої дівчини, яка б не знала принаймні за тиждень про вилив почуттів, що назрівають. Саме через те Зося Вікторівна стурбовано зітхнула, спинившись перед дзеркалом. Вона мала той спортивний вигляд, який за останні роки набули собі всі гарні дівчата. Перевіривши цю свою якість, вона сіла навпроти Олександра Івановича й приготувалася його слухати.
Але Олександр Іванович нічого не сказав. Він знав лише дві ролі: службовця й підпільного мільйонера. Третьої він не знав.
— Ви чули новину? — запитала Зося. — Побєрухіна вичистили.
— У нас теж почалася чистка, — відповів Корейко, — багато полетить. Наприклад, Лапідус-молодший. Та й Лапідус-старший теж добрий…
Тут Корейко помітив, що він іде стежкою злиденного службовця. Свинцева замріяність знову опанувала ним.
— Так, так, — сказав він, — живеш самотнім, не знаючи насолод.
— Що, що не знаючи? — пожвавилася Зося.
— Не знаючи жіночої ласки, — зауважив Корейко здушеним голосом.
Не бачачи з боку Зосі ніякої підтримки, він почав розвивати свою думку.
Він уже старий. Тобто не те, щоб і старий, але й не молодий. І навіть не те, щоб не молодий, а просто час іде, роки минають. І саме цей плин часу й навіває на нього різні думки. Наприклад, про шлюб. Хай не думають, що він якийсь собі ось такий… Він, взагалі, славний. Зовсім сумирна людина. Його треба жаліти. І йому здається, що його можна й любити. Він не хвалько, як інші, і не любить кидати слова на вітер. Чому б одній дівчині не вийти за нього заміж?
Висловивши свої почуття ось в такій несміливій формі, Олександр Іванович сердито глянув на Зосю.
— А Лапідуса-молодшого справді можуть вичистити? — запитала ребусникова онука.
І, не чекаючи відповіді, заговорила по суті справи. Вона прекрасно розуміє. Час справді лине страшенно швидко. Ще недавно їй було дев'ятнадцять, а зараз уже двадцять. А ще через рік буде двадцять один. Вона ніколи не думала, що Олександр Іванович якийсь там такий. Навпаки, вона завжди була певна, що він славний. Кращий від багатьох. І, звичайно, вартий усього — Але в неї саме зараз якісь пошуки чогось, чого— вона ще й сама не знає. Взагалі вона зараз вийти заміж не може. Та й яке у них може скластися життя? У неї—пошуки. А в нього, якщо казати чесно й одверто, всього-на-всього сорок шість карбованців на місяць. І потім вона його ще не любить, що, взагалі кажучи, теж дуже важливо.
— Які там сорок шість карбованців! — страшним голосом сказав раптом Олександр Іванович, підводячись на весь зріст. — У мене… У мене…
Більше він не сказав нічого. Він злякався. Починалась роль мільйонера, і це могло закінчитися фатально. Його пойняв такий страх, що він навіть почав мурмотіти про те, що не в грошах щастя. Але в цю мить за дверима почулося чиєсь сопіння. Зося вибігла в коридор.
Там стояв дід у своєму білому брилі, що виблискував солом'яними кристалами. Він не зважався ввійти. Від горя його борода висіла віником.
— Чому так швидко? — вигукнула Зося. — Що сталося?
Старий звів на неї очі, у сльозах.
Злякана Зося підхопила старого за гострі плечі й швидко потягла до кімнати.
Після довгих прохань дід нарешті почав розповідати.
Все йшло чудово. До редакції "Молодіжних відомостей" він добрів без будь-яких пригод. Завідуючий відділом "Розумові вправи" зустрів ребусника напрочуд ввічливо.
— Руку подав, Зосенько, — зітхнув старий. — Сідайте, каже, товаришу Синицький. І тут мене й приголомшив. — А наш відділ, каже, закривають. Прибув новий редактор і заявив, що наші читачі не потребують розумових вправ, що їм, Зосенько, потрібен спеціальний відділ шашкової гри. Що ж буде? — запитую. — Та нічого, каже завідуючий, не піде лише ваш матеріал — і тільки. А шараду мою дуже хвалив. Ну, чисто тобі пушкінські рядки, особливо це місце: "Мій перший склад на дні морському, на дні морському другий мій склад".
Старий ребусник ще довго совгався на дивані й скаржився на засилля радянської ідеології.
— Знову драма! — вигукнула Зося. Вона одягла капелюшок і пішла до дверей. Олександр Іванович рушив і собі за нею, хоч розумів, що йти не слід було б. На вулиці Зося взяла Корейка попід руку.
— Все ж таки ми будемо дружити, правда?
— Було б краще, коли б ви вийшли за мене заміж, — одверто буркнув Корейко.
У розчинених навстіж буфетах штучних мінеральних вод юрмилися молоді люди без капелюхів, в білих сорочках з засуканими вище ліктя рукавами. Сині сифони з металевими кранами стояли на полицях. Довгі скляні циліндри з сиропом на вертушці мерехтіли аптекарським світлом. Іранці з сумними обличчями підсмажували на жаровнях горіхи і чадний дим закликав сюди гуляючих.
— В кіно хочеться, — примхливо сказала Зося. — Горіхів хочеться, зельтерської з сиропом.
Корейко був готовий для Зосі на все. Він вирішив навіть трохи порушити свою конспірацію, витратити карбованців п'ять на гульню. Зараз в його кишені у плоскій бляшаній коробці від цигарок "Кавказ" лежало десять тисяч карбованців кредитками по двадцять п'ять червінців кожна. Але коли б він навіть втратив розум і вирішив вийняти хоч одну таку купюру, її все одно не розміняли б у жодному кінематографі.
— Зарплату затримують, — сказав він у цілковитому відчаї.