І вона мала слушність; пишні слова баронові підказувало найщиріше почуття — палка любов, яка розгорялася в ньому з кожною годиною дужче й дужче. А для закоханого навіть найгучніших слів замало, щоб сказати про своє кохання.
Серафіна, чуючи мову Сігоньяка, мимоволі посміхалася — кожній молодій жінці видаються смішними отакі виявлення почуттів, якщо їх адресовано іншій, хоч ті слова були б найприроднішими в світі, коли б вони стосувалися її самої. їй раптом спало на думку випробувати силу своєї принадності й відбити барона у подруги, одначе цей намір одразу ж і зник. Серафіна не була надто корислива, а проте вважала, що врода — то діамант, якому потрібна золота оправа. Діамант вона мала, лишалося добути ще золоте, але барон був такий бідний, що його б не стало не тільки на золоту оправу, а навіть на простий футляр. І Серафіна, сказавши собі подумки, що романтичні любовні пригоди годяться тільки для наївних простушок, а не для перших героїнь, погасила свій звабливий погляд і знову стала безтурботно-байдужа.
В балагулі запала тиша, і сон уже почав сипати пісок мандрівцям під повіки, коли погонич сказав:
— Ось і замок де Брюйєра!
V. В замку маркіза
Освітлений лагідним ранковим сонцем, замок де Брюйс-ра був особливо гарний. Володіння маркіза розкинулися край ланд на добрій землі — останні білі хвилі піску доходили тільки до його парку. Дуже вирізняючись на тлі убогих околиць, тут усе тішило око достатком, і кожному, хтб приходив сюди, могло здатися, що то якийсь острів Макаре 1 в океані горя та спустошення.
Широка, гарно викладена камінням фоса з усіх боків оточувала замок. Поміж берегами поблискувала, відбиваючи довколишню зелень, прозора, чиста вода, в якій не було жодної водорості,— видно, рів той ретельно доглядали. Через фосу був перекинутий міст із цегли і каменю, з поручнями на стовпчиках, достатньо широкий, щоб по ньому проїхали рядом дві карети. Міст вів до кованої залізної решітки, яка була взірцем ковальського мистецтва, неначе створеним руками самого Вулкана 2. Стулки воріт кріпилися на двох чотирикутних, гарно зроблених металевих стовпах, з'єднаних угорі поперечною балкою, над якою виступав вигадливий орнамент — пишний кущ із симетрично розташованими гілками, мережаним листям та квітками. Посеред цього красивого плетива сяяв герб маркіза — продовгуватий щит із золотими кратками на червоному полі, яйий підтримували з боків дві постаті дикунів. Решітка буліа оздоблена плавними завитками, схожими на розчерки пера каліграфа на веленевому папері, а на тих завитках стирчали залізні артишоки з гострими листками, щоб який спритний злодій не перестрибнув, бува, її з мосту. Позолочені квіти й інші прикраси пом'якшували строгі форми цієї металевої споруди, призначеної, здавалося, для оборони, й підкреслювали її витончену пишноту. То був майже королівський в'їзд, і коли служник у розкішній лівреї розчинив браму, запряжені бики не наважувалися ступити далі, наче були засліплені тою пишнотою і соромилися своєї незграбності. Погоничеві довелося штрикнути їх гострою палицею, і тільки тоді вони зрушили з місця. Добрі, смирні тварини не знали, що дворяни теж живуть із хліборобства.
Далебі, через такі ворота мали б в'їжджати тільки роззолочені карети, оббиті всередині оксамитом, з дверцятами, заскленими венеційським 3 склом, або з фартухами кордов-ської шкіри; але театр має свої переваги — бал агул а Феспі-да може їхати де завгодно.
Посипана піском алея, така ж завширшки, як і міст, вела до замку, перетинаючи розкішний чи то сад, чи квітник, розпланований за останньою модою. Рівно підрізані кущики буксу обрамляли ділянки, на яких, мов на широкій квітчастій тканині, видніли симетрично розташовані мережки розмаїтої зелені. Ножиці садівника не давали жодному листочкові піднятися вище від усіх інших — природа, хоч як опиралася в своєму буянні, стала тут покірною служницею мистецтва. На кожній ділянці стояла в міфологічно граційній позі статуя богині або німфи, виконана у фламандському стилі на італійський манір. Пісок різних кольорів був тлом для рослинних візерунків, таких чітких та рівних, що й на папері не можна було б намалювати краще.
Посередині саду ця алея стрічалася з другою, такою ж завширшки, й вони перетиналися не під прямим кутом, а виходячи на круглий майданчик з фонтаном: у невеличкому басейні височіла кам'яна гірка, на ній юний Тритон 4, дуючи в мушлю, видував кришталевий струмінь води.
По краях квітника тяглися ряди густо посаджених підрі-запих грабів, уже трохи позолочених осінню. В тих рослинах трудно було впізнати дерева — вмілі руки майстерно перетворили їх на колони з перекриттям угорі, поміж якими відкривалися, тішачи око, далекі краєвиди й затишні куточки довколишньої природи.
Уздовж головної алеї темніли вічнозелені тиси, підрізані, як піраміди, кулі, вази,— вони стояли на певній відстані один від одного, немов челядинці, вишикувані в ряд для зустрічі гостей.
Уся ця розкіш викликала несказанне захоплення у бідних акторів, яким не часто випадало бувати в таких осадах. Серафіна, поглядаючи краєм ока на цю пишноту, думала про те, що неодмінно випередить Субретку й доб'ється прихильності маркіза; вона вважала, що перша героїня має цілковите право на цього Алькандра5. Бо де ж то видано, щоб покоївка діставала якісь переваги перед господинею? Субретка, впевнена в силі своїх принад — жіноцтво, щоправда, заперечувало їх, але чоловіки визнавали беззастережно,— вже почувала себе мало не хазяйкою тут; і для цього були певні підстави: вона бачила, що маркіз звернув на неї увагу, й розуміла, що тільки її палкий погляд, влучивши прямо в серце вельможі, викликав у нього таке раптове захоплення театром. Ізабеллу не цікавили ніякі честолюбні розрахунки; повернувшись до Сігоньяка, який сором'язливо сидів позаду, вона ледь помітно ніжно всміхнулася, намагаючись розвіяти його мимовільний смуток. Дівчина відчувала, що контраст між багатим замком де Брюйєра й убогою оселею де Сігоньяка справив гнітюче враження на барона, якого лихо примусило пристати до комедіантів і ділити з ними всі злигодні їхнього кочового життя; і, скоряючись тонкому жіночому інстинкту, молода актриса своєю ніжністю заспокоювала вражене благородне серце, гідне далеко кращої долі.
Тиран подумки прикидав, скільки пістолів йому зажадати від маркіза, і з кожним обертом коліс збільшував число, додаючи до нього по нулю. Педант Блазіус, облизуючи сн-леновим 6 язиком губи, пересохлі від невтоленної спраги, ЛЇО-бострасно мріяв про бочки, барила та сулії прекрасних вил, які мали бути в пивницях замку. Леандр, поправляючи черепаховим гребінцем трошки пом'яті кучері перуки, з завмиранням серця намагався вгадати, чи є в цьому казковому замку господиня. Важливе питання! В думці він уже дозволяв собі всякі вольності, але бундючний і чванькуватий, хоча й веселий вигляд маркіза трохи стримував їх.
Перебудований за попереднього короля, замок де Брюйє-ра стояв у кінці саду, займаючи місце майже на всю ширину його. Зовні ця будівля нагадувала особняки на Королівській площі в Парижі. Чотириповерховий корпус і дві бокові прибудови, які під прямим кутом прилягали до нього, утворюючи парадний двір,— то був прекрасний, добре продуманий ансамбль, величний і водночас скромний. На тлі червоних цегляних стін з кам'яним муруванням на кожному розі гарно вирізнялися білі, теж кам'яні, лутки вікон. Смуги з такого ж каменю біліли й між поверхами. З клинчастих каменів над вікнами весело й привітно всміхалися повнощокі скульптурні ягіночі голівки з кокетливими зачісками. Пузаті точені стовпчики підтримували поруччя балконів. У чистих шибках вікон відбивалося проміння ранкового сонця, і крізь той відблиск неясно видніли розкішні, дорогі завіси.
Щоб порушити одноманітність головного корпусу, архітектор — здібний учень Андруе дю Серсо 7 — поставив посередині його прибудову з ґанком та вхідними дверима, прикрашену більше, ніж решта споруди. Чотири здвоєні кам'яні колони з круглими і квадратними підмурками — такі колони можна побачити на картинах добродія Пітера Пауля Рубен-са8, улюбленого художника королеви Марії Медічі,— підтримували увінчаний гербом карниз — основу великого балкона з кам'яною балюстрадою, на який виходили засклені двері просторої вітальні. Закруглений зверху кам'яний одвірок прикрашали тонкі мереясані візерунки, двостулкові дубові двері з химерним різьбленням були полаковані і оковані залізом, що блищало, мов сталь чи срібло.
Високі дахи з акуратно укладених, мов черепиця, сланцевих плиток вимальовувались на ясному небі приємними правильними обрисами, з яких симетрично виступали великі димарі, прикрашені з усіх боків різними скульптурними зображеннями. На кожному розі синювато-сизих дахів блищав у сонячному сяйві широкий, теж пишно оздоблений, розтруб водостічної ринви. Хоч було ще рано й погода стояла досить тепла, в замку топилося — з димарів ішов ріденький дим, а це було ознакою щасливого, заможного й діяльного життя. Справді, в цій Телемській обителі 9 на кухнях уже почалася робота. Наглядачі мисливських угідь верхи на дужих конях везли впольовану дичину; селяни несли провізію для столу маркіза. Лакеї снували сюди й туди ио двору, виконуючи всякі розпорядження.
Ніщо, здавалося, не могло так радувати око, як вигляд цього замку з його оновленими цегляно-кам'яними стінами, біло-рожевими, наче рум'янець на здоровому лиці. Все тут свідчило про міцний достаток, про життя в буйному розквіті, а не про ту скороминущу удачу, якою примхлива Фортуна, спокійно їдучи на золотому колесі, бува, наділяє короткочасних своїх улюбленців. Відчувалося, що під новою розкішною оболонкою тут криється старовинне багатство.
Трохи осторонь замку, за прибудовами, височіли здоровенні, вікові дерева, верховіття яких уже взялися рожево-жовтими барвами, хоча листя на нижніх гілках було зовсім зелене. Там починався парк — великий, тінявий, густий, він тягнувся ген удалину і свідчив про завбачливість та багатство предків. Бо навіть золото, силою якого швидко ростуть усякі споруди, не може прискорити росту дерев — нові гілкв на них появляються дуже помалу, мов на родовідному дереві тих домів, що їх вони прикривають і захищають своєю тінню.
Благородне серце Сігоньяка, певна річ, ніколи не відчувало укусів заздрості — страшної зеленої трутини, яка проникає в жили, швидко розноситься з кров'ю, просочує навіть найменші волоконця і зрештою нищить найкращі душі.