Відпасся нівроку! А про господаря йому байдужісінько!
Але потім його мимоволі потягло на філософські роздуми, що вирізняло його з-поміж інших Форсайтів.
Власне, чому лакей повинен любити свого господаря? Не слід сподіватися від нього того, за що йому не платять. На цьому світі прихильності не чекай інакше як за плату. На тому, може, буде по-іншому — він того не знає і не хоче запевняти! І він знову заплющив очі.
А лакей безупинно робив тихцем своє діло, беручи посуд з різних полиць буфета. Увесь цей час він стояв до старого Джоліона спиною, щоб приховати непоштивість своїх дій, до яких не годилося вдаватися в присутності господаря; час від часу він потайки хукав на срібло і тер його клаптиком замші. Здавалось, лакей замислився, чи стане вина в графинах, які він обережно ніс до столу, прикриваючи їх для певності бородою. Упоравшись, він хвилину постояв, дивлячись на господаря, і в його зеленкуватих очах була зневага.
Зрештою, господар його — старе луб'я, вже на ладан дихає!
Тихенько, як кіт, він перейшов кімнату, щоб подзвонити. Йому звеліли: "Обід о сьомій". Що господар спить, то байдуже: він його зараз розбуркає; на те є ніч, щоб виспатися! Слід і про себе подбати: о пів на дев'яту йому конче треба бути в клубі!
На дзвінок з'явився молодий служник із срібною супницею в руках. Лакей узяв її з хлопцевих рук і поставив на стіл, тоді підійшов до відчинених дверей і, наче запрошуючи до їдальні цілий гурт, урочисто мовив:
— Обід на столі, сер!
Старий Джоліон повільно підвівся з крісла і рушив до обіднього столу.
VIII. ПРОЕКТ БУДИНКУ ГОТОВИЙ
Всі Форсайти, як то загальновідомо, мають черепашки, подібно до того надзвичайно корисного молюска, яким залюбки ласують люди; іншими словами, Форсайтів ніколи не побачиш без шкаралупи, а якщо й побачиш, то не впізнаєш. Шкаралупа ця складається з обставин їхнього життя, власності, знайомих і дружин, з усього того оточення, що супроводжує їх на шляху крізь світ, який у свою чергу складається з тисяч інших Форсайтів, що мають свою шкаралупу. Без шкаралупи Форсайта годі уявити собі — він би скидався на роман без сюжету, а це, як усі знають, річ неприродна.
На погляд Форсайтів, Босіні такої шкаралупи не мав, очевидно, він був з нечисленної категорії тих бідолах, що вікують свій вік, оточені обставинами чужого життя, чужою власністю, чужими знайомими й дружинами.
Його помешкання на горішньому поверсі будинку на Слоун-стріт з табличкою на дверях "Філіп Бейнз Босіні, архітектор" аж ніяк не скидалося на помешкання Форсайтів. Вітальні він не мав, за неї правила приймальня; в частині її, відгородженій ширмою, були такі необхідні для повсякденного життя речі, як канапа, крісло, люльки, книжки й капці. Робоча половина кімнати була вмебльована як звичайно: секретер з безліччю шухлядок, круглий дубовий стіл, складаний умивальник, стільці, широка конторка з планами й кресленнями. Джун була тут уже двічі — пила чай під опікою його тітки.
Гадалося, що в помешканні була й спальня.
Наскільки родині Форсайтів пощастило розвідати його прибуток складався з платні за консультацію в двох місцях — по двадцять фунтів на рік,— дещо перепадало за випадкові замовлення, а також — річ більш варта уваги — він мав щорічну ренту, сто п'ятдесят фунтів, які відписав йому батько.
Що ж до самого батька, відомості, які пощастило зібрати, були не такі втішні. Виявилося, що він був медик, родом з Корнуельсу, лікарював у Лінкольншірі, відзначався оригінальною зовнішністю й байронічними нахилами,— вельми примітна фігура у своєму графстві. Дядько Босіні по матері, Бейнз, із контори "Бейнз і Балдбой", Форсайт за інстинктами, хоч і не за іменем, міг розповісти про свого дівера небагато вартого уваги.
— Дивний чолов'яга,— розказував Бейнз.— Про трьох своїх старших синів він говорив так: "Гарні хлопці, але нудні". Тепер вони в Індії, займають добрі посади! А Філіпа він любив. Частенько висловлював чудернацькі міркування; якось каже мені: "Друже мій, ніколи не звіряйте дружині своїх думок!" Але я поради його не послухав; нема дурних! Химерний чоловік. Повчав був Філа: "Жити, хлопче, можна абияк, але померти треба як джентльмен!" І його самого набальзамовано й поховано в сюртуку, шовковій краватці з діамантовою шпилькою. Оригінальна людина, нічого не скажеш!
До самого Босіні Бейнз ставився тепло й трохи жалісливо.
— Байронізм у нього від батька. Поміркуйте-но: раптом кинув мою контору, знехтувавши всіма добрими нагодами, подався за кордон із рюкзаком за плечима й мандрував цілих шість місяців, а ради чого? Щоб вивчити чужоземну архітектуру — чужоземну! Чого він сподівався? І ось, будь ласка,— талановитий хлопець не може навіть сотні за рік заробити! З цими заручинами йому пощастило, як ніколи,— він стане розважливіший; а то він з тих людей, котрі весь день сплять, а цілісіньку ніч працюють тільки тому, що звикли до безладдя; та лихого в ньому не знайдеш — ані крихти. Старий Форсайт чоловік багатий!
Містер Бейнз якнайприязніше ставився до Джун, котра саме тоді частенько бувала в його домі на Лаундз-сквер.
— Цей будинок містера Сомса які в нього визначні ділові здібності!— цей будинок якраз те, що потрібно Філіпові,— казав він Джун.— Навряд чи ви тепер будете з ним часто зустрічатися — і не сподівайтесь на це, моя люба панночко. Добра справа — то добра підстава! Він молодий, йому треба пробивати собі дорогу В його віці я працював з ранку до ночі. Дружина, бувало, мені каже: "Боббі, ти ж за роботою світу не бачиш, подумай про своє здоров'я". Але я ніколи себе не жалів!
Джун поскаржилась йому, що її нареченому ніколи навіть зайти на Стенгоуп-гейт
Коли він зрештою таки навідався, вони й чверті години не побули удвох, як випадково завітала місіс Септімус Смолл, їй неймовірно щастило на такі випадковості. Босіні негайно встав і, як то було умовлено, сховався в маленькому кабінеті, щоб пересидіти її візит.
— Який він худий, голубонько!—сказала тітонька Джулі.— Я часто помічала, що заручені худнуть, але ти подбай, щоб він не змарнів. У продажу є екстракт із телятини фірми Барлоу; твоєму дядькові Свізіну він дуже допоміг.
Джун випросталася перед каміном на весь свій невеличкий зріст, її личко сердито сіпалося: вона вважала несвоєчасний тітчин візит особистою образою і зневажливо відповіла
— Худий він тому, що багато працює; люди, зайняті справжнім ділом, ніколи не гладшають!
Тітонька Джулі надулася; сама вона завжди була худорлява, але з цієї незаперечної обставини мала одну-єдину втіху: могла вдосталь мріяти про те, як би стати огрядною.
— На мою думку,— мовила вона сумно,— ти не повинна дозволяти, щоб його називали Піратом; люди можуть подумати хтозна-що, а він же будуватиме Сомсові дім. Сподіваюся, він поставиться до своєї роботи серйозно: це для нього дуже важливо; адже Сомс має неабиякий смак!
— Смак!— вигукнула Джун, скипівши.— Його смак анічогісінько не вартий, у нашій родині ніхто не має смаку!
Місіс Смолл сторопіла.
— Твій дядько Свізін,— сказала вона,— завжди мав чудовий смак! Та й у Сомса чудовий будиночок, невже ти скажеш, що ні?
— Гм!— відповіла Джун.— Хіба тільки тому, що там живе Айріні!
Тітонька Джулі спробувала сказати щось приємне:
— А наша голубонька Айріні задоволена, що переїде за місто?
Джун поглянула на неї так гостро, наче її очима прозирнуло сумління; потім вираз цей зник, а погляд став іще гостріший, наче їй вдалося погамувати сумління. Вона відповіла гордовито:
— Авжеж, задоволена, а чому ні?
Місіс Смолл збентежилась.
— Не знаю,— сказала вона.— Я гадала, може, їй не схочеться розлучатися з друзями. Твій дядько Джеймс каже, що вона мало цікавиться життям. Ми вважаємо — тобто Тімоті вважає — їй слід частіше бувати на людях. Ти ж, мабуть, за нею скучатимеш!
Джун закинула руки за голову.
— Як би я хотіла,— вигукнула вона,— щоб дядечко Тімоті не говорив про те, що його не стосується!
Тітонька Джулі встала і випросталася на весь свій чималий зріст.
— Він ніколи не говорить про те, що його не стосується,— мовила вона.
Джун одразу відчула докори сумління; вона підбігла до тітки й поцілувала її.
— Пробачте мені, тітонько, але краще хай би Айріні дали спокій.
Тітонька Джулі не змогла сказати нічого доречного на цю тему й тому промовчала; вона зібралася йти, застебнула на грудях свою чорну шовкову пелерину й узяла свій зелений ридикюль.
— А як поживає дідусь?— спитала вона, вийшовши в хол.— Нудно, мабуть, йому самому тепер, адже ти весь час із містером Босіні.— Вона нахилилася, жадібно поцілувала онуку і подріботіла до дверей.
Очі Джун налилися слізьми; вона вбігла в маленький кабінет, де Босіні сидів біля столу й малював пташок на звороті конверта, впала на стілець і вигукнула:
— Ой Філе, це просто жах!
Серце її палахкотіло таким самим яскравим вогнем, як і червонясто-золоті коси.
Зранку наступної неділі, коли Сомс голився, йому доповіли, що внизу чекає містер Босіні — бажає з ним поговорити. Прочинивши двері в дружинину кімнату, Сомс сказав:
— Босіні внизу. Піди посидь із ним, а я доголюся. Я вийду за хвилину. Мабуть, він хоче поговорити про будівництво.
Айріні мовчки поглянула на чоловіка, не відповівши, докінчила одягатись і пішла вниз.
Сомс і досі не міг збагнути, яка її думка щодо нового будинку. Вона не висловила ніяких заперечень, а до Босіні ставилася наче по-дружньому.
Поглядаючи у вікно, він бачив, як вони розмовляли внизу у дворику.
Він заквапився і двічі порізав підборіддя. Почувши їхній сміх, відзначив подумки: "В кожному разі, вони подружилися!"
Як він і гадав, Босіні зайшов, щоб забрати його до себе й показати плани.
Він узяв капелюха, й вони пішли.
Плани лежали розгорнені на дубовому столі в архітекторовій кімнаті; блідий, але незворушний Сомс допитливо схилився над ними і довгий час розглядав їх, не кажучи ані слова.
Нарешті він озвався спантеличено:
— Дивний будинок.
Усередині двоповерхового прямокутного будинку був квадратний дворик. Круг дворика на горішньому поверсі йшла галерея, а над ним височів скляний дах на восьми колонах.
На погляд Форсайта, то був справді дивний будинок.
— Багато місця пропаде марно,— додав Сомс.
Босіні почав ходити по кімнаті, і Сомсові не сподобався вираз його обличчя.
— Плануючи цей будинок,— сказав архітектор,— я ставив за мету, щоб ви почували себе в ньому вільно, як справжній джентльмен!
Сомс розставив великий і вказівний пальці, наче вимірюючи, наскільки він виросте в очах усього світу, спорудивши такий будинок, і відповів:
— Атож! Так, я розумію.
Обличчя Босіні засвітилося особливим виразом, який з'являвся завжди, коли він був чимось захоплений.
— Я прагнув спроектувати будинок, що відзначався б почуттям власної гідності.