Українці добре справлялися з своїми обов'язками у технічній сотні, якою навіть впродовж довгого часу зразково керував сотник Леонід Мартинюк.
Бажання Фрайтаґа щодо німецького особового складу Дивізії здійснилися. Але він на цьому не зупинився; він хотів створити ще резерву німецьких старшин і підстаршин. Його дальші наміри викликали невдоволення серед українських старшин, які тепер мусіли свої пости віддавати зовсім недосвідченим німцям, а самі відходити до запасного полку або в розпорядження Військової Управи. Макарушка намагався якось рятувати ситуацію, але ні йому, ні кому іншому в Дивізії не вдалося в основному змінити політики Фрайтаґа щодо особового складу. Попри це, ще залишилися деякі українські старшини в штабі Дивізії, на начальних постах в куренях, на деяких постах командирів сотень і батерій; також майже всі пости чотових були заміщені українцями. Багато з них набули бойового досвіду й відзначилися у боях під Бродами. Усі вони пройшли добре інтенсивне навчання і виконували свої обов'язки дуже вміло. Авторові відомий лише один випадок, що треба було притягнути українського старшину до відповідальности за занедбання свого обов'язку. Щоправда, деяких українських старшин на самому початку треба було звільнити з Дивізії з причини непридатности, але це саме траплялося і з німецькими старшинами. За боягузтво перед ворогом нікого з німецьких ні українських старшин не покарано, що в не малій мірі було наслідком надзвичайно гострих дисциплінарних заходів Фрайтаґа.
Корисною для Дивізії була наявність бодай деяких інструкторів з бойовим досвідом. Для поповнення підстаршинського складу, в усіх підрозділах Дивізії, у польово-запасному курені, у вишкільно-запасному полку організувалися підстаршинські курси. Добрі результати виявив польово-запасний курінь, який диспонував досить численними й добрими інструкторами.
У цьому курені відбувалися також безперервні перевірні курси для колишніх українських старшин. Попередньо надавання ступенів [23] для колишніх українських старшин здійснювалося на пропозицію Дивізії вищими військовими інстанціями. Тепер змінено процедуру і надано Дивізії право надавати ступені, про що згодом лише повідомлювано вище командування. Після перевірки фізичних і духових якостей старшин та оцінки можливостей їхнього застосування, їм знову надавалося ступені, звичайно такі, які вони колись мали. Але колишні ступені не завжди можна було надати, особливо старшинам старшого віку і вищих ранґ. Їм треба було надати нижчі ранґи і взяти на службу в будь-якому відділі адміністрації або відставити з служби. Перевірку проводив командир польово-запасного куреня, Кляйнов, який справу вирішував з легкої руки, що призводило до голосних скарг з боку українців. Сотник Макарушка не один раз представляв цю справу генералові Фрайтаґові і мав можливість довести Фрайтаґові ці неполадки. Командир польово-запасного куреня майже не брав активної участи в перевірці, а свої оцінки видавав виключно на основі звітів підлеглих. Фрайтаґ особисто переконався, що Кляйнов навіть не знав, яких старшин призначено на перевірні курси, яких ні. Тому траплялося, що старших ранґом старшин відділювано і підготовлювано як рекрутів, а їхні скарги не доходили до командира. Одначе, Фрайтаґ залишив цю справу без змін, а тільки принагідно дав Кляйнові догану.
Бойове навчання старшин продовжувалося інтенсивно. Кандидатів на старшин висилано знову на курси поза Дивізію. Усі підрозділи Дивізії продовжували зайняття з своїми старшинами теоретично коло топографічних скриньок і практично — в терені. Нарешті тепер можна робити всі заходи для плянового і наполегливого навчання старшин і його удосконалення, до чого бракувало всіх передумов при першому формуванні Дивізії. Як спершу старші віком українські старшини (за малими винятками) відставали із своїми знаннями через довгу перерву у військовій службі в період між двома світовими війнами, так тепер німецькі старшини й підстаршини відставали через швидке підвищення, молодий вік і брак практичного досвіду.
У той час Українська Дивізія стала широко відома серед української громадськости в Німеччині. Усе більше і більше надходило зголошень з робітничих і військовополонених таборів у Німеччині. Але таких добровольців майже неможливо було звільнити з цих таборів, головне тих, які працювали у німецькій промисловості чи адміністрації.
Найкращих українських стрільців і підстаршин відкомандировувалося до таборів української молоді, так званих юнаків, які прийшли переважно з лав українських втікачів перед большевиками. Ця українська молодь, приміщена в військових таборах, проходила допризовне військове навчання, щоб після перейти до Дивізії як кандидати на підстаршин, але майже всю її забрали у своє розпорядження німецькі військово-повітряні сили і використовували її для допоміжної обслуги зенітної артилерії. [24]
Врешті сталася запропонована Дивізією зміна командира вишкільно-запасного полку. З приходом нового командира, полковника Маркса (Marx), співпраця між ним і Дивізією добре наладналася. Полк взявся до інтенсивної праці й незабаром виявив вже добрі успіхи. Вишкільно-запасний полк у чужонаціональній дивізії виконував дуже важливі завдання. Тут молоді українці, прийшовши з зовсім іншого світу, потрапили вперше у тверді рамки військової служби. Від першого прийому й від метод праці з ними залежатиме, чи вони вироблять у собі позитивний погляд на військовий фах і позитивне ставлення до своєї Української Дивізії. Тому Військова Управа та Український Центральний Комітет особливо цікавилися відносинами в цьому полку. Представники цих установ часто відвідували вишкільно-запасний полк, подавали штабові Дивізії скарги про неполадки та робили чимало пропозицій щодо проведення змін.
Впродовж останніх кількох місяців українські медсестри закінчили навчання у німецьких і українських закладах та перейшли в розпорядження Дивізії. Їх призначено до дивізійного польового шпиталю, у якому пізніше близько 40 українських і кілька німецьких медсестер відмінно виконуватимуть свої обов'язки під керівництвом німецької старшої медсестри. Згідно з воєнним уставом, польові шпиталі не належали до дивізій, але з уваги на чужинецький характер Українська Дивізія внесла прохання про власний шпиталь і одержала на нього згоду вищого командування. Цей шпиталь мав основне завдання затримувати в Дивізії поранених і хворих українських вояків після їхнього видужання. В нормальних випадках, після видужання, німецького вояка посилалося з армійського шпиталю до запасного полку його частини в тилу. Згідно з цією процедурою, багато вояків Дивізії посилано до недивізійних запасних полків, а звідти до інших частин. Таким чином багато вояків пропадало назавжди для Дивізії. Тепер усі поранені й хворі вояки ішли до свого дивізійного шпиталю, який завжди приміщувався недалеко фронту, поза бойовою смугою Дивізії. Після видужання, вояків відкомандировувалося прямо до запасного полку Дивізії. Опіка над пораненими вояками у шпиталі була завжди дуже добра, а сам шпиталь був під особливим доглядом командира Дивізії. Для Дивізії було теж приділено дім для відпочинку у відомому курорті Закопаному, на північних узбіччях Високих Татр, куди на відпочинок виїжджали видужуючі й заслужені українські й німецькі вояки Дивізії на 3-4-тижневу відпустку. Цей дім утримувано з фондів Генеральної Губернії та українських установ. Чимало українців і німців провели тут приємно час на відпочинку.
Технічне спорядження Дивізії не могло бути таким добрим, як у першому формуванні, коли вона одержала багато зброї понад приписані норми. Але невтомні начальники відділів І(b), IV(а) і IV(c) з питомою їм послідовністю і впертістю роздобували для Дивізії все, що було можливо дістати.
Дивізію знову формувалося згідно з уставом як піхотну дивізію SS, з тією різницею, що замість змішаного дивізіону зенітної артилерії вона одержала одну 3.7-см батерію зеніток. [25] Пізніше, уже після закінчення формування, прийшов наказ, щоб Дивізію перетворити на піхотну дивізію SS. Такі новоутворювані дивізії, формовані на основі досвіду на Східньому фронті, а ще більше через брак особового складу й технічного устаткування, мали значно менше вояцтва, зброї та частин бойового постачання. На прохання Дивізії, її не перетворено на піхотну дивізію SS тому, що Дивізія мала досить добровольців і в ній не було можливо зменшити відділів бойового постачання, бо їй підлягав запасний полк, силою у 6 000 чоловік.
Стан коней в Дивізії був тепер значно гірший, ніж під час першого формування. Вона одержувала коней, часто хворих на інфекційні хвороби або в дуже нужденному стані, так що багато з них треба було усунути із служби. Як при першому формуванні, так і тепер доводилося висилати до Генеральної Губернії команди по реквізиції коней. Як тоді, так і тепер чимало українців не поверталося з рідних сторін. Деякі з них дезертирували, деякі переходили до лав УПА, деякі згинули у боротьбі з партизанами, а деякі попадали в руки наступаючого ворога. Значно важче було тепер придбати коней, але завдяки старанній праці начальника відділу IV(c), усі частини Дивізії дістали потрібне число коней. Важливе теж і те, що українські конюхи добре доглядали і напували коней.
Чоту польової жандармерії, до якої було відряджено німецьких і українських вояків з інших підрозділів Дивізії, перетворено на сотню силою понад 100 польових жандармів. Ця сотня дуже добре справлялася з своїми завданнями утримування дисципліни й порядку в Дивізії. Українські жандарми також не вагалися поборювати проступки проти дисципліни з належною суворістю. Очевидно, що в службі вони були зверхниками всіх українців і німців.
Інтенсивне навчання продовжувалося у всіх підрозділах з наміром зробити Дивізію боєздатною до кінця року. Воно було тепер настільки легше, що Дивізія мала вже основний особовий склад, головне командирів, які вже самі організовували і проводили бойове навчання у своїх підрозділах. Тепер вже не потрібно було, як на початку 1944 року, організовувати окремі курси для інструкторів. Допомагав також запасний полк, у якому рекрути проходили індивідуальну муштру, тісно пов'язану з бойовим навчанням.