Але вранці, видавши їй двадцять п'ять карбованців із власного гаманця (він був людиною чесною і казенні гроші на особисті потреби не тратив), попередив: "Розкажеш Люсьці, пропадеш, і мамка не взнає, де могилка твоя". Після чого прийняв холодний душ, закутався в шовковий халат і сів снідати.
Сніданок його був скромний, складався з апельсинового соку, рисової кашки з медальйончиками з найніжнішого м'яса. Подавала йому їжу його домоуправша, щось на кшталт дворецького у спідниці. Перш ніж потрапити на цю посаду, Капуля, так називав її Лаврентій Павлович, піддалася дуже жорсткій і детальній перевірці. Спеціальні служби виясняли, хто були її мама з татком, бабусі й дідусі, чи не була вона під судом, у полоні, на окупованій території, чи не стояла на психіатричному обліку, чи не має родичів за кордоном. На все вона дала вичерпні відповіді, надала необхідні довідки, доказала свій довоєнний стаж в системі Тих Кому Слід і врешті-решт стала найдовіренішою особою в обслузі Лаврентія Павловича. Вона у нього була і секретар, і домуправша, і офіціантка, а час від часу виконувала особисті завдання хазяїна агентурного характеру. І, мабуть, з живих людей ніхто на світі, крім глави американської розвідки містера Алена Даллеса і, звісно, автора цих рядків, до пори до часу не знав, що під іменем Капітоліни Горячевої ховалася закореніла шпигунка, колись німецька (Курт), а тепер американська, Каталіна фон Хайс.
За сніданком Лаврентій Павлович прочитав свіжий номер газети "Правда", далі проглянув декілька протоколів допитів, це чтиво приносило йому величезне задоволення. Особливо захоплювали його зізнання крупних партійних і державних діячів, осіб колись тлустих, самовдоволених і зверхніх, а тепер нікчемних і жалюгідних, які квапливо зізнавалися в тому, що вони шкодили державі, готували замах на товариша Сталіна та інших членів радянського керівництва, виводили з ладу різні механізми, отруювали криниці і ховали в дуплах дерев чи сміттєвих баках мікроплівки зі шпигунськими донесеннями своїм заокеанським хазяям. Читаючи подібні протоколи, Лаврентій Павлович легко уявляв собі, як добувались такі зізнання, і від цього уявлення йому ставало тепло на душі. У таких випадках він часто і безгучно сміявся, а Каталіна фон Хайс зазирала через його плече в читаний текст і також тихо сміялася, радіючи тому, що комуністи ловко знищують самих себе.
Споживання їжі і читання переривалось телефонними дзвінками. Крім інших, йому телефонував глава держави Михайло Іванович Калінін. Формально і згідно з Конституцією держави Михайло Іванович був у цій державі найвищою посадовою особою і міг кого завгодно поставити на високу посаду, змістити з неї, нагородити, стратити чи помилувати. Формально він міг зняти з поста навіть самого Сталіна чи позбавити його звання генералісимуса. Насправді ж Михайло Іванович був найбезправнішою людиною і навіть власну дружину не міг захистити від арешту. Але дозволяв собі просити за неї і зараз звертався з уклінним проханням:
– Лавруша, дорогий, будь-ласка, звільни її. Ти ж знаєш, вона ні в чому не винна.
– Міша, – відповідав йому Лаврентій Павлович, – ти ж глава держави, а не якийсь маленький темний чоловік. Ти ж знаєш, що в нас нікого ні за що не саджають. Ти розумієш, що ради тебе я б пішов на багато що. Я, Міша, дуже добра людина, у мене, можеш запитати в моєї дружини, м'яке серце. Але коли, Міша, мова заходить про ворогів народу, воно у мене стає дуже твердим. І тобі, Міша, раджу не прохати за ворогів народу, який довірив тобі найвищу посаду в нашій державі.
Доки він розмовляв з главою держави, йменованим у народі всесоюзним старостою, а серед своїх соратників просто Цапом за відповідний фасон бороди, Капуля сповістила йому на вушко, що викликаний ним чоловік очікує за дверима. Повісивши слухавку, Лаврентій Павлович звелів запросити цього чоловіка і при появі того інстинктивно зірвався на ноги, тому що увійшов Йосип Віссаріонович Сталін, щоправда, дуже незвично одягнутий. Не в напіввійськовому френчі, не в маршальському кітелі, а в дорогому двобортному костюмі з галстуком, якого Йосип Віссаріонович зроду не носив.
Тут треба б нам зробити відбивку і згідно з правилами контрапункту перемкнутися на щось інше. Відволікти увагу читача, дати йому помучитися у здогадках, для чого саме явився Йосип Віссаріонович до Лаврентія Павловича рано-вранці, хоча, як відомо, так рано він ніколи не вставав. Усі знали, що він не покладаючи рук працював іншого разу до перших півнів, зате і вставав ніяк не раніше полудня. Так чому ж він ні світ ні зоря сам явився до Лаврентія Павловича, а не викликав його до себе? Але ми довго читача мучити не станемо і одразу відкриємо йому нашу інтригу: явився до Лаврентія Павловича особисто не Йосип Віссаріонович Сталін, а Гога, народний артист СРСР Георгій Михайлович Меловані. Цей Меловані був так схожий на товариша Сталіна, що, траплялося, при його появі сам товариш Сталін зривався на ноги, лякаючись, що, можливо, це і є справжній товариш Сталін, а він, справжній товариш Сталін, можливо, і не зовсім справжній товариш Сталін.
Так ось, при появі в їдальні наче б товариша Сталіна Лаврентій Павлович також інстинктивно зірвався на ноги, але, втім, тут же опам'ятався і знову, сполучивши свої в'ялі сідниці зі стільцем, зробив гостеві запрошувальний жест рукою, проказавши при цьому:
– Здраствуй, Гога, гамарджоба, дорогий генацвале, проходь і сідай навпроти мене. Капуля, поклади йому пару котлеток. Пригощайся, дорогий кунак, смакуй. Це гарне м'яско. З молодого, розумієш, ссавця. Вина йому, Капуля, налий, ні, не вина, а зроби йому "Криваву Мері". Це хороший напій, "Кривава Мері" особисто у мене викликає, розумієш, збудження.
Вони випили суміш горілки з томатним соком і закусили ніжними котлетками, що буквально танули в роті. І під час їжі відбулась у них розмова на ламаній грузинській мові, щоб Капа (своя людина, а все ж таки) не зрозуміла, про що річ. Але Капа, звісно, і грузинську мову, і вірменську, а азербайджанську й поготів, знала як свою рідну. Усе, що говорилось, вона, не маючи під рукою кишенькового диктофона (ще не винайшли), запам'ятала дослівно і того ж вечора винесла разом зі сміттям шифровку своєму шефу Алену Даллесу про пропозицію, зроблену Лаврентієм Павловичем Михайлові Георгійовичу.
Пропозиція полягала ось у чому. Товариш Сталін, досягши певного віку, став стомлюватися від покладених на нього численних обов'язків, і йому вже важко бути присутнім скрізь, де його присутність необхідна іноді в один і той самий час. У політбюро ЦК ВКП(б), у Раді міністрів, у Генеральному штабі, у Раді миру, у Комітеті зі Сталінських премій, на всіляких засіданнях, нарадах, планерках і летучках. Так ось, прохання до народного артиста Меловані чи, точніше, цілком секретне партійне доручення: скориставшись виключною подібністю, підміняти іноді товариша Сталіна і виконувати за нього деякі другорядні обов'язки, як, наприклад, сидіти в президіях, стояти на трибуні Мавзолею і бути присутнім при врученні послами вірчих грамот.
Як і очікувалось, Меловані від пропозиції спершу занімів і заойкав:
– Ой! Ой! Лаврентію Павловичу! Та як же я? Я ж, Лаврентію Павловичу, тільки артист. Я можу лицедіяти тільки в театрі чи в кіно. А реально підміняти генія людства на державних заходах як же, як же, Лаврентію Павловичу, я ж, Лаврентію Павловичу, проста людина.
– А товариш Сталін також простий. І Ленін був простий. А ти мало того що артист, ти ще й комуніст і повинен зрозуміти, що пропозиція партії – це наказ. Ти це зрозумів, генацвале?
І генацвале, звичайно, одразу ж зрозумів, але і зі свого боку не упустив моменту висунути прохання. Оскільки йому тепер треба іще краще вжитися в образ товариша Сталіна, він хотів би, щоб йому створили приблизно такі ж побутові умови, як у товариша Сталіна.
При цих словах Лаврентій Павлович злегка поморщився і пробурмотів: "Ах, який ти меркантильний!" Однак пообіцяв, що прохання буде розглянуто.
– Але гляди мені, – попередив Лаврентій Павлович. – Якщо хтось нашу тайну розкриє, я тебе живим у землю зарию.
12
Відпустивши народного артиста, Лаврентій Павлович зібрався після сніданку трохи погойдатися в плетеному кріслі і прочитати ще пару протоколів, а можливо, навіть і подрімати, але тут з'явився посильний з деякими паперами, зазирнувши в які Лаврентій Павлович спочатку здивовано присвиснув, потім сказав по-грузинськи вай-вай, а потім плеснув у долоні. Варто попутно зауважити, що в начальників була така звичка – плескати у долоні. Плеснув у долоні, і одразу чарівним чином перед очима негайно виникає хтось, готовий чого зволите. Тільки-но Лаврентій Павлович плеснув у долоні, як перед ним знову виникла його незамінна домоуправша, несучи в одній руці на дерев'яних плечиках білий чесучевий костюм і кремову сорочку. Швидко одягнувшись, Лаврентій Павлович із товстим портфелем викотився на залитий сонцем ґанок і, затисши портфель між коліньми, знову плеснув у долоні. Тут же до ґанку, шарудячи шинами, підкотив довгий, чорний, блискучий від лаку, як нова калоша, лімузин "ЗІС-101" з червоним прапорцем на капоті. Офіцер охорони ще на ходу вивісився з передніх дверцят і відкрив задні, вихопив портфель із рук Лаврентія Павловича і всунув його до кабіни услід за Лаврентієм Павловичем. Лаврентій Павлович прошмигнув досередини, втягнув за собою портфель, потонув у м'якому сидінні і тихо сказав:
– У Кунцево!
І через півгодини опинився біля металевих зелених воріт з ажурним плетивом згори. Ворота відчинилися, пропустили машину, зачинилися знову, і машина виявилася заблокованою між двома ворітьми – першими і другими – стояла, як баржа в шлюзовій камері. Одразу ж із бокового приміщення з'явилися два офіцери і попросили пасажира вийти з машини, показати документи і пред'явити для огляду портфель. Доки один із них на капоті перебирав уміст портфеля, другий попросив Лаврентія Павловича повернутися обличчям до машини, покласти руки на її верх й якомога ширше розставити ноги, що маршал Берія виконав, не виражаючи найменшого невдоволення, бо це була звична, рутинна процедура. Маршала, як, можливо, ще пам'ятає читач, і раніше так перевіряли, і зараз такій же процедурі піддали.