І вона мені сказала:
— Сама навіть не помітила, як це сталося: полюбили вони моїх дівчаток. А чого ж, діти можуть будь-кому серце пом'якшити.
Це вона правду сказала: я відчуваю, як Тимко теж мене пом'якшує.
Та не в цьому річ…
З Гайною Іллівною я вже наступного дня розмовляв. А одразу після того, як ми пішли від Єрьомкіних, сталися ще надзвичайно важливі події. Я про них у наступному листі розповім.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Я повинен розповісти тобі, що ще сталося, коли ми вийшли від Єрьомкіних.
На вулиці я глянув на Тимка, який від ніяковості не зронив у Єрьомкіних жодного слова (і добре, що не зронив), та й кажу йому;
— Що, переконався?
Він сумно кивнув головою.
І раптом нас ззаду наздогнав огидний, шепелявий голос Рудика Горлова:
— Ну як, Свистуне, нудьгуєш за Вороною? Адже ти птахів любиш! Пам'ятаю, як вона тут перед тобою на колінах стояла…
— Яка Ворона? — тихо запитав мене Тимко. Але Рудик почув його запитання.
— А ти, дитя нерозумне, не знав Ворону? Була у нас така, Оля Воронець… Завжди справедливу з себе удавала! А потім каркнула, крилами змахнула і полетіла…
Рудик намірявся іще щось сказати — певно, про наше з тобою листування. Та Тимко раптом стягнув з носа свої окуляри і тицьнув їх мені:
— Потримай, Колю, хвилиночку. Бо розіб'ються…
І я ще навіть нічого не встиг збагнути, як він, маленький і худенький, підійшов до довготелесого Рудика, підвівся навшпиньки і вліпив йому лункого ляпаса.
Рудик у бійку не поліз: чи то соромно було відповідати Тимкові, який ледве сягав його плеча, чи мене боявся. Він стояв на місці, безладно розмахував руками й кричав:
— Ану ще спробуй! Ще хоч разочок!..
Тимко знову діловито підвівся навшпиньки й ще раз лунко ляснув Рудика. Той продовжував репетувати:
— Ану ще спробуй!..
Та Тимко більше не пробував. Він, не озираючись, пішов з двору.
Я наздогнав його і пішов поруч.
Ми до самого Тимкового дому не розмовляли. Бо обидва були дуже розгублені. І я до самого дому так і тримав у руках його окуляри…
У Тимковому дворі ми почали прощатися. Тимко начепив на носа свої окуляри. І тут раптом щось камінцем упало з дерева.
Ми побачили в снігу маленьку скуйовджену грудочку сіруватого кольору.
— Горобчик, — сказав я. — Замерзне…
Тимко, мов "швидка допомога", кинувся до маленької пташки. Він обережно поклав її на долоню, ніби на ноші, обережно прикрив другою долонькою. Горобчик ледве дихав… Тоді Тимко опустив його у свою хутряну рукавицю. Горобчик там якраз і помістився.
Я дивився на доброго, ласкавого Тимка, і мені якось не вірилось, що це він п'ятнадцять хвилин тому зі злістю і рішуче двічі ударив Рудика Горлова. Якось навіть не вірилось…
Ось і знову почне працювати пташина лікарня! Але головним лікарем тепер буде Тимко, а я — так би мовити, "науковим консультантом".
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Просто не знаю, як його бути з отим двоколісним велосипедом! І навіщо я пообіцяв купити його? Якби ще триколісний, я б цілий місяць не ходив у кіно, не снідав би у школі й збирав гроші, а на двоколісний мені не назбирати. Дивно навіть: два колеса коштують чомусь дорожче, ніж три!
У батька я просити грошей на велосипед не хочу: адже він оце нещодавно купив мені два акваріуми, щоб я більше не займався птахами. І потім, він почав частіше задихатися ночами, і лікарі порадили йому поїхати до санаторію на цілих два місяці. Батько сказав, що на місяць йому дадуть безплатну путівку. А на другий? І ще дорога туди й назад… Я дуже хвилююся, Олю, і не хочу зараз нічого просити у батька…
Тимко клопочеться зі своєю лікарнею. А в день народження він одержить від твого імені подарунок, якого дуже й дуже чекає… Скоро ти довідаєшся, що це за подарунок.
Може, він на радощах забуде про той велосипед? Як ти гадаєш? Може, відмінити цей велосипед?
Коля
телеграма
Колі Незлобіну (особисто).
Нічого не відміняй. Гроші висилаю.
Оля
Оля пише Колі
Дорогий Колю!
Сьогодні я вислала тобі поштою гроші. На двоколісний велосипед цілком вистачить. Забрала їх з "піонерської скарбнички". Та дарма, поїду до Ленінграда якось іншим разом… Адже це я втягнула тебе у всі свої "завдання". Значить, я й повинна прийти тобі зараз на допомогу.
У листах я дедалі більше пізнаю тебе, Колю! А досі я тебе зовсім не знала. І не цінувала. Ти завжди був такий мовчазний… Тепер мені здається, що ти зберігав слова для своїх листів. Я їх часто перечитую, і переді мною постає зовсім інший Коля, якого аж ніяк не назвеш Колею Свистуном, а якого мені хочеться назвати зовсім по-іншому: Колею-другом. Та годі про це.
Я впевнена, що коли розповім нашим піонерам, чому передумала їхати до Ленінграда, вони мене зрозуміють. А мій сусід Артамонов уже зрозумів (я йому показала твої останні листи). Він передає тобі привіт і каже, що, якби ти жив у нас у Заполяр'ї, він би з тобою дружив!
Розкажи, як Тимко вперше сяде на свій власний двоколісний велосипед. І який подарунок ви йому готуєте від мого імені?
Чекаю листів!
Оля
Коля пише Олі
Дорога Олю!
Я одержав усе, що ти мені надіслала! Спасибі!
З твоїм грошовим переказом спершу вийшла ціла історія. Листоноша не хотіла видавати мені гроші, бо у мене немає ніяких документів, що "засвідчують особу одержувача". Я приніс їй свого шкільного щоденника, а вона говорить:
— Це не документ. Тут немає фотографії і печатки!..
Я їй кажу:
— Хочете, всі сусіди підтвердять, що я і є Микола Незлобін?
А вона мені:
— Я їхнє підтвердження до бланка не приколю. Тут номер паспорта необхідно поставити і відділення міліції, де одержували!
Я їй кажу:
— Та я його взагалі не одержував… Немає у мене паспорта!
Тоді вона раптом запитує:
— А до кого ви вписані?
І виявилося, уяви собі, що кожен із нас уписаний до когось у паспорт: до батька чи до матері. Я цього досі не знав. Отже, зараз я вписаний до батька. А раніше, мабуть, був до мами…
Я покликав батька, і він довів, що я справді вписаний, Я навіть зазирнув до нього у паспорт, і виявилося, що я вміщаюся там, усередині, всього на одному рядку. Зате вже й батько, і Олена Станіславівна, і навіть Неля встигли зазирнути у твій переказ. І всі троє дуже здивувалися. Дорослі дивувалися мовчки, а Неля одразу ж уголос:
— Тобі гонорар за якесь оповідання прислали?
— Так, прислали… Уяви собі! — відповів я.
— Ближче, ніж у Заполяр'ї, його надрукувати не могли?
— Ти, Нелю, не те говориш, — перепинила її Олена Станіславівна. — Адже він поважає твоє творче покликання…
Я не сперечався: нехай думають, що поважаю. Але я відчував, що Олена Станіславівна не даремно раптом почала мене захищати, що вона хоче щось у мене випитати..
У кімнаті вона тихо, щоб Неля не чула, запитала:
— Від кого ці гроші, Колю?
— Там написано, — відповів я. — Від одного друга!
— Навіщо вони тобі? І на що ти збираєшся їх витратити?
— Це моя справа!
Тут утрутився батько:
— Як ти зміг переконатися сьогодні, Миколо, ти ще не цілком самостійний. Ти вписаний до мого паспорта, і, отже, я відповідаю за твої вчинки.
— Тобі не доведеться за них відповідати. Я нічого поганого робити не збираюся.
— Чому ж ти не можеш нам прямо сказати?
Батько хвилювався. І, як завжди в таких випадках, у нього почався кашель. І став він одразу якийсь безпомічний: поліз шукати у кишенях хустинку, не знайшов її і прикрив рота рукою, ніби вибачаючись за свій кашель.
Мені здалося, що це я винен у тому, що бронхіальна астма почала душити батька. І я, щоб він більше не хвилювався, сказав усе, як є насправді:
— Я повинен купити подарунок одному маленькому хлопчикові. Слово честі! Можете перевірити.
— Ми не збираємося тебе перевіряти! Ми тобі віримо… — раптом сказала Олена Станіславівна.
Можливо, вона сказала це для того, щоб заспокоїти батька. Чи й справді повірила…
Вибач, Олю, що через мене не зможеш поїхати до Ленінграда.
Передай привіт Артамонову, оскільки він хотів би зі мною дружити, якби я жив у Заполяр'ї. Спасибі, Олю.
Коля пише Олі
Дорога Олю!
Сьогодні день народження Тимка.
У газетах часто трапляються такі фрази: "У день шістдесятиліття… У день вісімдесятиліття…" Але ж про хлопчиків так ніколи не пишуть і не говорять. А я своє звернення до Тимка просто так і почав:
— У день твого дев'ятиріччя ти, Тимофію, цілком заслужив два сюрпризи, які, власне, не можна назвати сюрпризами, бо ти їх дуже давно чекав!..
Ще за тиждень до цього я запитав у Тимка:
— Ти до кого вписаний: до мами чи тата?
— Як це — вписаний? — не зрозумів Тимко.
Ну, я йому пояснив, що кожен із нас обов'язково до когось вписаний. І зажадав, щоб він у неділю, коли приїдуть батьки, з'ясував це. А ще попросив на тиждень залишити той паспорт, у який при народженні його вписали.
— Вони не залишать, — сказав Тимко.
— Тоді треба щось вигадати. В цьому не буде нічого страшного, бо потім ти розповіси батькам і Феліксові всю правду.
— Яку правду? Я й сам нічого не знаю.
— Не квапся. У день свого дев'ятиріччя про все довідаєшся!
— Мені паспорт не залишать, — уперто твердив того дня Тимко.
— А ти скажи, що в школі хочуть улаштувати перевірку: хто до кого вписаний. Зрозуміло? Для цього й потрібен паспорт. А ми потім усе пояснимо.
Коли Тимко почав у неділю все це розтовкмачувати своїм батькам, до кімнати несподівано увійшов Фелікс А він чудово знав, що у школах нічого подібного не перевіряють. Але промовчав. І лише наступного дня, коли батьки поїхали до себе на рудник, сказав Тимкові:
— Ану розкажи мені, що ти затіяв? Навіщо тобі потрібен мамин паспорт?
— А я тобі в день народження розкажу, — пообіцяв Тимко. — Мені хочуть якісь подарунки зробити…
— Хіба подарунки вже почали по паспортах видавати? Гаразд, домовилися. Зачекаю до двадцять дев'ятого. Тільки гляди, не загуби!
— А куди ми понесемо мамин паспорт? — запитав мене Тимко того ранку, коли я привітав його з дев'ятиріччям.
— Туди, куди злітаються вісті з усіх кінців світу… Пам'ятаєш, що сказала Олина "посланка"?
— А куди вони злітаються?
— Це я зараз повинен угадати на відстані! Коли вже несподівана знахідка чекає на тебе, дай мені руку!.. Це буде найважче відгадування за все моє життя. Зваж на це і не дихай!
Тимко затамував подих, а я закотив очі так, як ще ніколи не закочував, і кажу:
— Так! Усе ясно… Швидше на Головпоштамт! Саме туди злітаються вісті з усіх кінців світу: листи, газети, телеграми!
Тимко оглядав вулиці, ніби хотів запам'ятати дорогу, якою ми бігли.
— А що там буде? Який подарунок? — запитував він мене біжачи.
— Не знаю.