За ширмою.
— Лез? — нестямно крикнула Єва-Лотта. — Я їх з'їла… тобто викинула у вікно. І плюнула на помазок.
Петерс витріщив на неї очі.
— Шкода мені твоїх батьків, — тільки й мовив він і вийшов з кімнати.
Вони знов залишилися самі. Посідали всі троє на одну канапу й почали стиха розмовляти про те, що сталося. Расмус сидів перед ними на підлозі й уважно прислухався до розмови.
— Дуже великий вітер, — сказав Калле. — Ми нічого не зможемо зробити, поки він не вляжеться.
— А він часом не влягається й по дев'ять діб, — мовив Андерс, наче ці слова могли трохи підбадьорити Калле.
— Що ж ти робитимеш, поки чекатимеш погоди? — спитала Єва-Лотта.
— Лежатиму під фундаментом, як стонога, — відповів Калле. — А коли Ніке ввечері востаннє огляне все, приходитиму сюди їсти і спати.
Андерс пирхнув.
— От добре! Якби ми змогли так обдурити Червоних Троянд!
Вони довго сиділи й дослухалися до вигуків і крику в лісі, де Петерс, Ніке, Блюм і Сванберґ шукали Калле.
— Авжеж, шукайте, — похмуро сказав Калле. — Однаково нічого, крім чорниць, не знайдете.
Настав вечір, надворі стемніло. Калле не міг уже довше лежати під фундаментом. Йому треба було вилізти й порухатися, щоб остаточно не задерев'яніли руки й ноги. Ще було надто рано заходити до будиночка. Бо ж Ніке ще не оглянув усе перед сном. Калле тихо, обережно ходив навколо в темряві. Аж дивно, як гарно буває просто рухатися, та й годі!
Калле побачив, що у великій кімнаті в Петерса світилося. Вікно було відчинене, і до Калле звідти долинав невиразний гомін. Про що вони там говорять? Калле відчув, як у ньому прокидається жадоба пригод. А якби тихенько підкрастися до вікна? Може, пощастило б почути дещо корисне для них?
Він почав поволі підходити ближче. Ступав крок і злякано прислухався. І так скрадався, аж поки нарешті опинився під самим вікном.
— Я вже втомився від цього, — пробурмотів Ніке. — Так утомився, що більше не хочу мати діла з цим.
Тоді озвався Петерс, стримано, крижаним голосом.
— Он як, більше не хочеш мати діла з цим? А чому, дозволь запитати?
— Тому, що тут діється щось не те. Спершу мовилося тільки про справу, мені казали, що я можу діяти як завгодно, аби тільки це було на користь справі. І я, бідолашний, дурний моряк, повірив вашим теревеням. А тепер уже не вірю. Бо несправедливо так ставитися до дітей, навіть коли це на користь справі!
— Стережися, Ніке, — сказав Петерс. — Думаю, мені не треба нагадувати тобі, що стається з тими, хто пробує чкурнути в кущі?
На хвилю запала тиша, нарешті Ніке буркнув:
— Не треба, я сам знаю.
— Отож, — повів далі Петерс. — Я застерігаю тебе, щоб ти знов не наробив дурниць. Бо вже майже починаю підозрювати, що ти навмисне дав хлопцеві втекти, коли плетеш такі нісенітниці.
— Не заносьтеся надто високо, шефе, — сердито сказав Ніке.
— Ні, навряд, щоб ти був аж такий йолоп, — мовив Петерс. — Навіть ти, мабуть, розумієш, що для нас означає його втеча.
Ніке не відповів.
— Я зроду ще так не боявся, — сказав Петерс. — І якщо літак затримається, то все може пропасти, ти й сам знаєш.
Літак! Калле нашорошив вуха. Що це за літак може затриматися?
Його роздуми урвали. Хтось ішов у темряві з кишеньковим ліхтариком. Він вийшов із невеликого будиночка, що стояв унизу недалеко від кручі, на якій в іншому будиночку був ув'язнений професор. "Мабуть, це Блюм або Сванберґ", — подумав Калле і притулився до стіни.
Але йому не треба було боятися. Чоловік із ліхтариком простував до великого будинку, де зібралися кіднапери, і за мить Калле вже почув там його голос.
— Літак прибуде о сьомій ранку, — мовив він, і Калле впізнав, що то був Блюм.
— Це було б надто добре, — сказав Петерс. — Мені справді треба вшиватися звідси. Аби тільки погода дала йому сісти.
— Так, будемо сподіватися, що вітер стихне, — сказав Блюм. — Вони хочуть перед вильотом отримати нове зведення погоди.
— То передаси їм його, — сказав Петерс. — Принаймні тут, у затоці, не буде такого вітру, щоб не було змоги сісти. А ти, Ніке, подбай, щоб до сьомої години хлопець був готовий!
"Хлопець" — це, звісно, Расмус. Калле стиснув кулаки. Так, тепер буде всьому кінець! Расмуса відішлють за кордон. Його вже давно тут не буде, перше ніж Калле зможе покликати когось на допомогу.
Бідолашний Расмус, куди він полетить? І що вони з ним зроблять? Ох, яке свинство! Ніке немов почув думки Калле.
— Це свинство, щоб ви знали! — вигукнув він. — Бідолашний хлопчик нікому не вчинив ніякої кривди. Я не допомагатиму вам, шефе. Садовіть його в літак самі!
— Ніке! — мовив Петерс, і в голосі його задзвеніла криця. — Я вже попередив тебе і попереджаю востаннє. Подбай, щоб до сьомої години хлопець був готовий!
— Хай йому чорт! Ви ж не гірше за мене знаєте, що нещасний хлопець не вийде живий із цієї катавасії, і професор також.
— А от і не знаю, — відповів Петерс. — Якщо професор буде розважний, то… Зрештою, це справи не стосується.
— Хай йому чорт! — ще раз вилаявся Ніке.
У Калле клубок підступив до горла. Він зовсім занепав духом. Ніякої надії не лишилося. Вони намагалися, справді щосили намагалися допомогти Рас-мусові і професорові. Але з їхніх намагань нічого не вийшло. Принаймні ті лиходії мають перевагу в цій грі. Бідолашний, сердешний Расмус!
Охоплений відчаєм, Калле, спотикаючись, рушив у темряву. Йому конче треба зв'язатися з професором, треба підготувати його до того, що завтра рано-вранці прилетить літак, шугне з неба, немов великий хижий птах, і схопить у свої пазури Расмуса. Сяде на воду тут, у затоці, тільки-но Блюм пошле повідомлення, що вітер ущух…
Раптом Калле зупинився. Як Блюм посилатиме звідси повідомлення? У який спосіб? Калле тихо свиснув. Звичайно, десь тут має бути радіопередавач. Певне ж, він є тут, усі шпигуни та злочинці, яким потрібний зв'язок із закордоном, мають радіопередавачі.
У голові Калле зродилася ще не зовсім чітка думка. Радіопередавач — ось що саме тепер йому потрібне. Боже, де вони тримають той радіопередавач? Він мусить добратися до нього… може… може, є хоч маленька надія!
Ось перед ним будиночок… це ж із нього вийшов Блюм! Так, із нього. З вікна струменіло тьмяне світло. Тремтячи з хвилювання, Калле підкрався до вікна й зазирнув у нього. У кімнаті не було людей. Але… диво з див — радіопередавач там був, так, справді був!
Калле натиснув на дужку дверей. Незамкнені… дякую, любий Блюме! Одним скоком Калле опинився біля радіопередавача і схопив мікрофон. Чи знайдеться в цілому світі бодай одна людина, що почує його? Хтось, що зрозуміє його відчайдушний поклик?
— Поможіть, поможіть, — просив він притишеним голосом. — Поможіть, це говорить Калле Блюмквіст. Якщо хтось чує мене, то нехай потелефонує дядькові Б'єрку… тобто в поліцію Лільчепінґа, і скаже, щоб вона прибула на острів Кальвен і врятувала нас. Острів Кальвен лежить десь за п'ятдесят кілометрів на південний схід від Лільчепінґа. І нехай прибуде негайно, бо нас викрали кіднапери. Хай поквапиться, а то станеться лихо… Острів зветься Кальвен…
Чи знайшовся в цілому світі хтось, що почув саме цього передавача? Хтось, що саме тепер сидить і дивується, чому раптом він затих?
Сам Калле також здивувався. Звідки раптом узявся паротяг, що переїхав його, і чому в нього так заболіла голова? Потім запав у темний морок і вже не мав потреби дивуватися. Але, втрачаючи свідомість, він ще почув сповнений ненависті голос Петерса:
— Я тебе вб'ю, виродку! Ніке, ходи сюди та віднеси його до тих халамидників!
17
— Тепер нам треба подумати, — сказав Калле й обережно помацав ґулю на потилиці. — Тобто треба подумати вам, бо мені, здається, вибили з голови мозок.
Єва-Лотта підійшла до нього з мокрою хусточкою й приклала її йому до голови.
— Ну от, — сказала вона, — тепер лежи й не ворушися.
Калле й сам був радий полежати. Після тяжких пригод останніх чотирьох-п'яти днів і ночей м'яка постіль була для його тіла великою втіхою. І було приємно, хоч і трохи смішно, отак лежати й дивитися, як Єва-Лотта упадає біля нього.
— Я оце сиджу і думаю, — сказав Андерс. — Сиджу і думаю, чи я ще когось так ненавиджу, як Петерса, і не можу згадати. Як добре поміркувати, то проти нього навіть той нікчемний учитель праці, що був у нас торік, здається гарною людиною.
— Бідолашний Расмус, — мовила Єва-Лотта.
Вона взяла свічник, підійшла до Расмусової постелі й освітила її. Він спав так спокійно й тихомирно, наче на світі не існувало нічого поганого. Єві-Лотті здалося, що при миготливій свічці він більше, ніж будь-коли, скидається на янгола. Личко в нього змарніло, щоки, затінені довгими темними віями, запали, а ніжні дитячі уста, що набазікали стільки дурниць, тепер, коли він спав, були невимовно зворушливі. Він здавався таким маленьким і беззахисним, що на згадку про літак, який мав прилетіти рано-вранці, в Єви-Лотти серце защеміло з жалю.
— Невже ми справді не можемо нічого зробити? — розпачливо мовила вона.
— Я б хотів замкнути десь Петерса разом із вибуховим пристроєм — кровожерно мовив Андерс і міцно стиснув губи. — 3 маленьким вибуховим пристроєм, що цокнув би, Петерса б не стало!
Калле стиха засміявся сам до себе. Йому сяйнула одна думка.
— До речі, щодо того, аби його замкнути, — сказав він. — Ми ж, власне, не замкнені. Адже я маю ключа. Ми коли завгодно можемо втекти.
— Так, дякувати Богу! — спантеличено вигукнув Андерс. — Ти ж маєш ключа! То чого ми чекаємо? Тікаймо!
— Ні, Калле повинен спокійно полежати, — заперечила Єва-Лотта. — Після такого струсу мозку йому не можна навіть підіймати голови з подушки.
— Почекаймо кілька годин, — сказав Калле. — Коли ми спробуємо забрати Расмуса в ліс, він так зареве, що буде чути на цілий острів. І нам тут спати краще, ніж десь у лісі під кущем.
— Ти говориш так мудро, що аж хочеться повірити, ніби твоя голова знов почала працювати, — погодився Андерс. — Я знаю, що ми зробимо, — поспимо кілька годин, а тоді, десь о п'ятій годині, втечемо. І помолимося Богу, щоб вітер ущух, аби котрийсь із нас зміг переплисти затоку і привести допомогу.
— Так. А то ми пропадемо, — мовила Єва-Лотта. — Ми не зможемо довго ховатися на острові. Я ж бо знаю, як бути в лісі з Расмусом, та ще й без їжі.
Андерс заліз у свій спальний мішок, якого Ніке чемно дозволив йому залишити в себе.
— Подасте мені каву в ліжко о п'ятій. — сказав він. — А тепер я спатиму.
— На добраніч, — мовив Калле, — я передчуваю, що завтра в нас буде нелегкий день.
Єва-Лотта також лягла на свою канапу.