— Прощайте, не можу всіх вас випити!
Нарешті герцог відчув, що тачка котиться повільніше і вже можна спинитися. До того ж він помітив збоку вузький прохід між барилами і в кінці його — невеличкі дверцята.
Барон зручно вмостився долі, простягав руки праворуч, ліворуч, хапав по дві пляшки зараз, затички витягав зубами. А зуби у нього від безупинного жування були мов залізні. І барон пив, пив і пив, вихиляв пляшку за пляшкою. Спинявся тільки для того, щоб відсапнути.
Герцог трохи подивився на нього, а потім тихцем ступив до маленьких дверей.
— Куди ж ви йдете, дорогий кузене? Чому не хочете пригоститися винцем? — запитав барон.
— Я шукаю для вас вина найкращої марки. Он, здається, уже знайшов.
— Спасибі вам за ваші турботи, — пробулькотів барон, захлинаючись вином. — Ви напоїли спраглого, то й самі ніколи не вмрете від спраги.
Дверцята, які знайшов герцог, були без замка.
— Дивно, — крізь зуби пробурмотів герцог. — Може, тут є якийсь потайний замок?
Сантиметр за сантиметром оглядав він дверцята, шукаючи потайного замка, але так нічого і не знайшов. Дверцята не відчинялися.
Тим часом барон уже спорожнив пляшки, які були в нього під руками, і теж посунув у той самий прохід, до дверцят. А герцог аж упрів коло тих дверцят.
— Що ви тут робите, любий кузене?
— Хочу відчинити оці двері. Гадаю, що саме за ними сховано найсмачніші вина. Я так хочу відчинити ці двері…
— Не варто так хвилюватися! Подайте мені краще он ту пляшку з жовтою етикеткою. Вам же це неважко, ви такий моторний. Мабуть, це якесь китайське вино, а я ніколи такого не куштував.
Герцог пошукав очима пляшку, яка сподобалася баронові. Побачив. То була така сама за розміром і формою пляшка, як і інші. Тільки кольором відрізнялася. На всіх пляшках були червоні етикетки, а на цій — жовта. Лаючи в думці пожадливість барона, герцог простяг руку, щоб взяти пляшку…
Дивно!.. Пляшка неначе приросла до полиці.
— Та вона немов свинцем налита! — здивувався герцог.
А коли смикнув дужче… таємничі дверцята поволі повернулися на завісах і відчинилися. Барон розгублено дивився на це все і раптом скрикнув:
— Мандарине! Мандарине! Це не пляшка. Це — ключ! Бачите, ви відчинили таємничі двері!
"Так от у чому тут річ", — подумав герцог. Але він не встиг додумати. Двері широко відчинилися, на порозі з'явилася якась невеличка постать.
Чемний поклін і дзвінкий, мов срібло, голосок скрикнув:
— Добридень, синьйори! Дуже вдячний вам за вашу ласку! Цілих три години намагався я відчинити ці двері і не міг. А як ви дізналися про те, що я з'явлюся саме тут?
— Вишенько! — в один голос крикнули барон і герцог.
— Любий мій Вишенько! Підійди до мене, я тебе поцілую! — додав барон. Від вина він став дуже добрий.
Герцог, навпаки, не дуже зрадів.
"Чого тиняється тут цей шибеник?" — роздратовано подумав герцог. Його вже душила злість. Та він не хотів цього показати і привітно промовив:
— Любий мій Вишенько, ми дуже раді, що стали тобі в пригоді.
Раптом Вишенька насупився і різко сказав:
— Але ж я не сповіщав вас про те, що прийду до замку цим таємним ходом. І, крім вас, нікого в замку зараз немає. То, виходить, ви пробралися до підземелля з якимось недобрим наміром! Ну, про це ми ще поговоримо, а тепер дозвольте познайомити вас із моїми друзями.
Вишенька відступив, і повз нього у двері увійшли один за одним усі його друзі: Цибуліно, Редисочка, майстер Виноградинка, кум Гарбуз, адвокат і всі інші.
— Та це ж ціла навала! — скрикнув спантеличений Мандарин.
Це справді було схоже на навалу, і затіяв її сам Вишенька. Після довгих блукань лісом всі наші друзі нарешті зібралися разом і зрозуміли, що всі їхні вороги теж у лісі. Тільки барон і герцог залишалися в замку. Вишенька знав таємний хід до підземелля і запропонував захопити замок, цю ворожу фортецю.
Як ви самі бачили, ця справа вдалася цілком. Герцога вони замкнули в його власній кімнаті і доручили стерегти ганчірникові Квасолі.
А барона покинули самого в льоху, бо ніхто не мав бажання тягти його вгору по сходах.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Як містер Морквоу став іноземним військовим радником
Коли настав вечір і графський замок оповила темрява, дехто з наших друзів почав тривожитися.
— Що ж ми будемо робити далі? — допитувалася кума Динька. — Не годиться нам довго тут баритися. Є в нас свої домівки, свої турботи…
— А ми і не збираємося лишатися тут назавжди, — відповідав Цибуліно. — Вступимо з ворогом у переговори і зажадаємо для всіх нас тільки одного: волі. І коли побачимо, що нікому з нас не загрожує ніяка небезпека, тоді ми самі підемо з замку.
— Так-то воно так, — згодився Горох, — але як ми будемо захищатися? Оборона такого великого замку — це складна воєнна операція. Для цього необхідно знати воєнні науки — стратегію, тактику, балістику…
— А що воно таке — балістика? — занепокоїлася кума Динька. — Ох, синьйоре адвокате, не лякайте мене такими незрозумілими словами!
Горох трохи позеленів від сорому і сказав:
— Я тільки хочу звернути вашу увагу на те, що в нас немає жодного генерала. А хіба ж можна воювати без генералів?
— Он у лісі зараз не менш сорока генералів, і вони не здатні були нас переловити, — відповів Цибуліно.
— А! Якось-то буде! — буркнув Горох. Від однієї думки про довготривалу облогу, про оборону без генерала — знавця стратегії, тактики, балістики — його кидало то в жар, то в холод.
— І гармат ми не маємо, — обережно вставив своє слово кум Гарбуз.
— І кулеметів не маємо, — додав кум Часник.
— І рушниць не маємо, — додав майстер Виноградинка.
— Матимемо, матимемо все, що потрібно, — заспокоював їх Цибуліно. — Тільки не треба марно хвилюватися. А тепер, по вечері, чому б нам не лягти спати?
Всі полягали спати. На широченному ліжку Апельсина вклалося аж семеро, ще й для восьмого стало б місця. А кум Гарбуз і кум Суниця пішли спати до своєї хатини. Тепер вона стояла у парку біля хвіртки.
Пес Гавкун, якого недавно знов поселили в хатині, зустрів їх непривітно. Але цей собака завжди поважав закони. Тому він визнав, що ця хатина йому не належить, і згодився перейти на ночівлю до своєї старої собачої буди.
Кум Гарбуз умостився біля віконечка, кум Суниця ліг у нього в ногах, і обом було дуже зручно.
— Яка чудова тиха ніч, — мовив кум Суниця. — А он, дивіться, мабуть, ракети пускають…
І справді, принц Лимон звелів пускати над лісом ракети, щоб розважити графинь. Де ж він узяв ракети? А просто звелів прив'язувати по двоє Лимончиків до жерла гармати і палити в небо. Йому дуже подобалося, як Лимончики літали в піднебессі.
Нарешті синьйор Помідор не стерпів, наблизився до принца і прошепотів йому на вухо:
— Ваша світлосте! Так ми скоро все військо у небо вистріляємо!
Тоді принц звелів припинити цю розвагу і тільки зітхнув:
— Шкода! А мені це так подобалося!
— Бачите, — сказав кум Гарбуз, виглядаючи у віконечко, — у лісі вже перестали пускати ракети.
Принц Лимон велів перерахувати поліцаїв, що залишилися живими. Треба було з'ясувати, чи вистачить їх для дальшої погоні за втікачами. Залишилося їх ще чимало. Проте довелося відкласти розшуки до ранку.
Принц звелів нап'ясти для графинь розкішний намет, але від збудження Черешні ще довго не могли заснути.
Опівночі синьйор Помідор вийшов прогулятися, щоб хоч трохи заспокоїтися. (Я й забув вам сказати, що від цього безглуздого пускання ракет він вкрай розхвилювався.)
"Ах, яка то дурість — змарнувати на ракети таких молодцюватих Лимончиків!" — думав він.
Ось піднявся Помідор на високий косогір, бо хотів поглянути, чи не запалять втікачі на ніч вогнище. А замість вогнища побачив ясне світло у вікнах замку.
"Мабуть, барон і герцог розважаються, — сердито подумав синьйор Помідор. — Ну, начувайтеся! От тільки переловимо втікачів, розправимося з Цибуліно, треба буде якось викишкати цих дармоїдів".
Помідор дивився на освітлений замок, і з кожною хвилиною його лють все зростала і зростала.
"Ах ви ж ледацюги! — роздратовано думав він. — Грабіжники з великого шляху! От розорять цих пришелепуватих старих графинь, і мені від їхнього багатства не залишиться нічогісінько".
Поступово у всіх вікнах замку світло погасло, і тільки одне вікно все ще світилося.
— Чи бачите — герцог Мандарин не може заснути в темряві! — цідив крізь зуби Помідор. — Він, бачте, боїться темряви… А це що він робить? Зовсім уже здурів! Розважається тим, що гасить і світить електрику! Ще спалить вимикача, станеться коротке замикання, і може згоріти увесь замок. Ану, досить! Досить, кажу тобі!
Помідор і сам не помітив, як почав щосили гукати.
Здаля і справді могло здатися, що герцог розважається, — ніби пускає з вікна світляні зайчики. Помідор лютував усе дужче. І раптом замислився.
"А що, коли це якісь сигнали? — подумав він, бо світло миготіло без упину. — Так! Але які сигнали? Для чого? Кому подаються ці сигнали? Дорого заплатив би я, тільки б дізнатися, що це все означає!.. О… Три короткі сигнали… три довгі… знов три короткі… знов три довгі… Може, герцог слухає радіо і так підіграє музиці — вмикає і вимикає електрику? От який негідник!"
Помідор пішов назад до табору в лісі. Там він здибав одного придворного з оточення принца, який здавався освіченою людиною. Помідор і запитав його — чи розуміється він на сигналізації.
— Авжеж, розуміюся, — відповів той. — Я — професор сигналізації, я — доктор фігельмігельних наук.
— То скажіть, будь ласка, що означає ось такий сигнал?
І Помідор пояснив, які сигнали подавалися з кімнати герцога Мандарина.
— S… О… S… Та це ж сигнали про нещастя! Це означає: рятуйте!
"Рятуйте? — подумав Помідор. — Еге-е, то це — не жарти! То герцог хотів про щось дати знак. Треба дійсно попасти в небезпечне становище, щоб подавати такий сигнал…"
Тепер синьйор Помідор уже не барився, а хутко подався до замку.
Увійшов через хвіртку в парк і свиснув Гавкуна. Він сподівався, що пес вискочить із гарненької хатини, яку вони відняли в кума Гарбуза. І синьйор Помідор дуже здивувався, коли Гавкун, прищуливши вуха, виповз із своєї старої буди.
— Що тут скоїлося? — спитав синьйор Помідор.
— Бачите, синьйоре, я поважаю закони, — сердито пробуркотів пес. — А сюди прийшли законні власники хатини, показали мені свої документи на власність. Ну от я і був змушений відступитися.
— Які такі — законні власники?
— Та якийсь Гарбуз і Суниця.
— Де ж вони тепер?
— Сплять он там, у своїй хатині.