У Ботаї 26 відсотків обстежених зубів мали грані зносу такого розміру. На іншій стоянці того ж часу 12 відсотків зразків також мали грані зносу. Отже, є підстави зробити висновок, що на деяких конях у Ботаї та сусідніх місцях їздили верхи.
Ще одне спостереження на користь верхової їзди випливає зі складу популяції коней, чиї кістки були знайдені в Ботаї. Аналіз свідчить, що співвідношення самців і самиць становить приблизно 1:1, і що присутні коні всіх вікових груп. Тому можна припустити, що жеребців з гаремними табунами й жеребців-холостяків зганяли разом для вбивства. Це могли зробити тільки мисливці верхи на конях.
3.3 Посеред великого нагромадження кінських кісток в Ботаї у північно-центральному Казахстані, датованому 3700-3000 рр. до н.е., тривають археологічні розкопки. Купи сміття, що залишили скотарі й мисливці на коней у Ботаї, містять кількість кісток, достатню для детального статистичного аналізу походження верхової їзди.
Отже, разом узяті, археологічні матеріали з Ботая свідчать про громаду мисливців-збирачів, чий спосіб життя, мабуть, залежав насамперед від полювання на диких коней, але які також мали невеликий табун свійських тварин для їзди верхи та доїння. Де саме вперше виникла верхова їзда, сказати поки що важко. Можливо, цьому вмінню спочатку навчилися десь на заході від Ботая, у Понтійсько-каспійському степу, де люди звикли утримувати свійських овець і велику рогату худобу. Як тільки кінь був одомашнений, потреба керувати стадом, ймовірно, швидко призвела до верхової їзди; дійсно, одомашнення коня і їзда верхи могли розвиватися разом. Саме з цього регіону кінні мисливці Ботая на півночі казахського лісостепу могли здобути своїх одомашнених коней, а разом з ними й навички верхової їзди.
3.4 Премолярні кінські зуби з Ботая, на передніх краях яких видно скоси від 3 до 6 мм внаслідок зносу від вудил. Експериментальні дослідження сучасних коней показали, що скоси такого розміру можуть виникати через використання мотузкових або шкіряних вудил.
Якщо погодитися, що одомашнення коня та верхова їзда виникли в Понтійсько-каспійському степу десь наприкінці 5-го тисячоліття, то його поширення на периферійні регіони було стрімким. На момент середини 4-го тисячоліття вміння їздити верхи сягнуло за Урал, де вплинуло на спосіб життя мисливців-збирачів Ботайського регіону, а через століття чи два чималу кількість коней уже можна було побачити в передгір'ях Закавказзя, східній Європі й далі на захід аж до Баварії. Тут великі табуни коней, ймовірно, степового походження, тримали поруч з табунами менших за розмірами місцевих коней. Вишколений верховий кінь мав неабияку цінність, і, як предмет обміну, напевно, користувався великим попитом. До цієї теми ми ще повернемося.
Між степом і Європою, 4300–3500 рр. до н.е.
Осілі землеробські селища на території сучасних Молдови та України, відомі в археологічній літературі як культура Кукутені-Трипілля, виникли в 5-му тисячолітті в передгір'ї Карпат, і станом на 3500 р. до н.е. поширилися через лісову та лісостепову зону до Дніпра, причому на цей момент деякі з цих "сіл" досягли гігантських розмірів, де на площі до 400 га мешкало кілька тисяч населення. Успіх забезпечувала добре налагоджена система сільськогосподарського виробництва. Тут вирощували таке збіжжя як двозерну (полбу), однозерну й звичайну пшеницю, ячмінь, а також бобові та, у менших кількостях, просо та гречку. Важливе місце у господарстві займали вівці, кози, велика рогата худоба та свині, причому на більшості території головну роль відігравала велика рогата худоба. Тяглову силу забезпечували запряжені воли – глиняна іграшка на світлині показує, як вони тягнуть сани. І саме волів, мабуть, використовували для тяги важкого рала під час обробки широких полів, необхідних для утримання такого великого населення. Одне слово, ці землеробські громади надійно вкоренилися у звичному для них тепер середовищі й навчилися максимізувати продуктивність господарства, щоб підтримувати свою постійно зростаючу чисельність. Обмінні мережі пов'язували землеробів Кукутені-Трипілля зі скотарями степу. Землеробські громади могли запропонувати кам'яні знаряддя, вироби з міді, що надходили з Балкан, і прикрашену кераміку, більшість якої потрапляла в поховання скотарів як похоронні дари. Натомість селяни отримували, скоріш за все, вовну та одомашнених коней.
3.5 План "мегасайту" біля Тальянки (Україна) на південному заході від річки Дніпро. Поселення належить до трипільської культури. Сотні будинків, деякі з яких розташовані концентричними колами для забезпечення оборони, займають площу понад 400 га.
Очевидна стабільність кукутені-трипільських поселень упродовж кінця 5-го та початку 4-го тисячоліть контрастувала з долею сусідніх землеробських громад, що оселилися на нижньому Дунаї та північних Балканах і створили осілі поселення, які завдяки багаторазовим перебудовам на тому самому місці протягом тривалого періоду постійного проживання перетворилися на високі пагорби-телі[20]. Десь між 4200 і 3900 рр. до н.е. ці громади зазнали кризи, яка призвела до раптового зникнення тривалої традиції стабільного землеробства та розвинутої бронзової промисловості. 600 таких селищ-телів були покинуті, багато з них були знищені вогнем, а вцілілі мешканці розійшлися по розрізнених, недовговічних поселеннях. Землеробство занепало, і тепер більше уваги приділялося розведенню овець.
3.6 Реконструкція будинку періоду Кукутені, знайденого в Тирпешті в Молдові.
Причини цієї кризи були темою багатьох дискусій. Одне з поширених припущень полягає в тому, що це сталося через грабіжницькі набіги кочових скотарів зі степу, але переконливих доказів цьому мало. Набагато ймовірніше, що першопричиною була раптова зміна клімату, відома як Піорська осциляція, яка почалася приблизно в 4200 р. до н.е. Її вплив можна простежити за допомогою аналізу рослинного пилку. Він свідчить, що погода в регіоні раптово стала холоднішою, завдяки чому дерева не відновлювались, і ландшафт ставав більш відкритим. Це призвело до деградації ґрунту й раптових повеней, що мали б руйнівний вплив на врожайність. Природні події такого масштабу мали дестабілізувати усталену господарську, а разом з нею і соціальну систему, спричинивши крах обох. За таких обставин можна передбачити поширення агресивної поведінки, яка вела до сутичок та війн, і незабаром підірвала соціальну згуртованість та змусила вціліле населення розсіятися. Деякі такі сценарії пропонують більш логічне пояснення приголомшливого краху старої культури землеробства, ніж знищення прибулими кочовиками. Незалежно від причин, це була вирішальна подія в європейській дописемній історії, що поклала край майже двотисячолітньому культурному розвитку.
3.7 Майстерно розписаний горщик культури Кукутені, знайдений в господарській ямі в поселенні Трушешті, Ботошані, Румунія. Горщик походить з культурного рівня Кукутені A3, який датується 4200–4050 рр. до н.е.
Під час кризи 4200–3900 рр. до н.е. землероби Кукутені-Трипілля і далі процвітали на своїх землях лісостепової зони. Саме тоді виникають величезні поселення, мега-містечка, як їх іноді називають, причому деякі з них мали оборонні риси, зокрема, будинки були розташовані впритул один до одного концентричними колами, щоб перешкодити легкому вторгненню. Це натякає на те, що тепер суспільство відчувало неспокій від внутрішньої напруги або зовнішньої загрози. Ознаки розпаду системи з'являються приблизно у 3500 р. до н.е., і впродовж двох століть мега-поселення були зруйновані або покинуті, а давно налаштована культура землеробства занепала. На пагорбах, де колись були містечка, тепер почали зводити свої похоронні кургани (насипи над похованнями) скотарі, що кочували степом.
Упродовж більшості з приблизно 700 років між 4200 і 3500 рр. до н. е., коли процвітаючі землеробські системи в Європі припинили своє існування, скотарі степу теж були змушені реагувати на кліматичні зміни з дедалі суворішими зимами, аж поки клімат не почав поліпшуватися після 3800 р. до н.е. Одним із наслідків похолодання було посилення залежності від табунів свійських коней, оскільки, як ми бачили, коні набагато краще пристосовані до снігу й довгої зими: вони, по суті, є самодостатнім запасом м'яса, що вимагає набагато меншого догляду, ніж вівці чи велика рогата худоба.
Холодний клімат також міг спонукати деяких скотарів рухатися через степову зону між берегом Чорного моря та лісостепом, де жили землероби Кукутені-Трипілля, до більш пишних і теплих пасовищ у дельті Дунаю. Доказів цього порівняно небагато, але місцеві поселення, здається, на той час вже були покинуті, і там знайдено певну кількість курганних поховань степового типу, причому у деяких з них разом з померлими трапляються булави з кам'яними головками у формі кінських голів. Поява цих нових елементів дозволяє деяким дослідникам припустити, що приблизно у 4200 р. до н.е. плем'я скотарів, відомих як суворівська культура, вторглося на ці землі з долини Дніпра. Хоча на думку інших археологів ці свідчення можна пояснити тим, що місцеве населення засвоїло окремі елементи степової культури, зрештою, простіше розглядати згаданий "суворівський" феномен як обмежене вторгнення степових громад, які рухалися до Європи. Якщо це відповідає дійсності, то це була перша з багатьох таких подій.
3.8 Поширення землеробських громад культури Кукутені-Трипілля через лісостеп на схід, і просування скотарської культури Суворово-Новоданилівка на захід через причорноморський степ демонструє, як різні культури під тиском обставин знаходили для себе відповідні екологічні середовища.
Кавказький бар'єр
Тоді як межа між скотарями степу й землеробами Європи до певної міри не була чітко окресленою, головно тому, що один ландшафт переходив у інший поступово, кордон між степом та громадами землеробів Анатолії та Месопотамії, що швидко розвивалися, був очевидним: гори Великого Кавказу, крутий засніжений хребет, що здіймається на висоту від 4000 до 5000 м, з небагатьма перевалами, якими можна пройти з півночі на південь.