Цей останній натякав навіть на можливість королівського привілею — найкраще, чого взагалі можна собі побажати, бо він дозволяв обходити всі державні та цехові перепони, означав кінець усім комерційним труднощам і вічну гарантію надійного добробуту.
Бальдіні виношував ще один план, свій улюблений план — створити своєрідний антипод мануфактурі у Сент-Антуанському передмісті, яка виробляла б товар якщо не масовий, то принаймні доступний для кожного. Він хотів би створити особисті парфуми для добірного кола найвишуканішої клієнтури, навіть більше — створити парфуми, які, наче пошитий на замовлення одяг, пасували б тільки певній особі, тільки ця особа мала б право користуватися ними й давати їм своє шляхетне ім'я. Він уявляв собі парфуми "Маркіз де Серней", "Маршал де Війяр", "Герцог д'Егійон" і таке інше. Він мріяв про парфуми "Маркіза де Помпадур" і навіть про парфуми "Його Величність Король" у вишукано відшліфованому агатовому флакончику і в карбованій золотій оправі та майже непомітним, скромним написом внизу на денці "Парфюмер Джузеппе Бальдіні". Ім'я короля та його власне на тому самому предметі — ось до яких чарівних висот злетіла фантазія Бальдіні! А Гренуй узяв та й захворів. Адже Грімаль, земля йому пухом, присягався, що хлопець ніколи не хворіє, що він витримає усе що завгодно, навіть чорну чуму заткне за пояс. А тут раптом, ні сіло ні впало, мало не смертельно захворів. А якщо він помре? Жахливо! Тоді разом із ним помруть чудові плани Бальдіні щодо мануфактури, симпатичних маленьких дівчаток, привілеїв і парфумів короля.
І тому Бальдіні вирішив зробити все можливе, аби врятувати дороге життя свого учня. Він звелів переселити його з майстерні, замінивши нари чистим ліжком на верхньому поверсі будинку. Він звелів обтягнути ліжко камчатною тканиною. Він власноручно допоміг винести хворого нагору, хоч невимовно гидував його пухирів та гнійних фурункулів. Він наказав дружині варити курячий бульйон з вином. Він запросив найкращого в околиці лікаря, якого величали доктор Прокоп і якому належало заплатити загодя — двадцять франків! — тільки за згоду на візит.
Доктор прийшов, трохи підняв кінчиками пальців простирадло, кинув один єдиний погляд на Гренуєве тіло, справді ніби подовбане кулями, і вийшов з кімнати, навіть не відкривши валізки, яку за ним повсякчас носив асистент. Випадок цілком зрозумілий, пояснив він Бальдіні. Йдеться про сифілітичний різновид чорної віспи поряд із гнійним кором in stadio ultimo[4]. Лікування не має сенсу вже тому, що на тілі, яке розкладається і схоже швидше на труп, аніж на живий організм, неможливо належним чином зробити кровопускання. І хоча характерний для цієї хвороби ядучий сморід ще не відчувається — що, справді, дивує і з наукової точки зору є свого роду курйозом, — нема анінайменшого сумніву, що пацієнт помре протягом наступних сорока восьми годин, заявив доктор Прокоп. Після чого йому сплатили ще двадцять франків за нанесений візит і складений прогноз — із них він обіцяв повернути п'ять франків, якщо йому віддадуть труп з класичними симптомами з метою демонстрації, — і він попрощався.
Бальдіні був у нестямі. Він нарікав і стогнав з розпачу. Гніваючись на свою долю, кусав пальці. Зійшли нанівець всі плани на величезний успіх, а мета була вже зовсім близько. Раніше йому ставав на заваді Пелісьє, а також надміру винахідливі брати по ремеслу. А тепер цей хлопець з його невичерпним запасом нових запахів, цей малий задрипанець, якого не можна оцінити навіть на вагу золота, який саме тепер, у такий важливий момент, лежить із сифілітичною віспою та гнильним кором in stadio ultimo! Саме тепер! Чому не через два роки? Чому не через рік? До того часу його можна було б вичерпати до дна, як срібний рудник, як золоте теля. Через рік нехай би собі спокійно помирав. Але ж ні! Він помре тепер, бачить Бог, протягом сорока восьми годин!
В якусь мить Бальдіні подумав був перебігти до Нотр-Даму, поставити свічку і вимолити у Пресвятої Діви Марії одужання для Гренуя. Та потім він облишив цю думку, бо часу було обмаль. Він збігав по чорнило та папір і прогнав дружину з кімнати хворого. Мовляв, сам почергує. Сівши на стільці біля ліжка, з аркушиками паперу на колінах і вмоченим у чорнило пером, він спробував спонукати Гренуя на парфюмерницьку сповідь. Не забере ж він у могилу, ради всіх святих, оті скарби, що носить у собі! Нехай він не мовчить! Тепер, у свої останні години, він повинен передати в надійні руки заповіт, щоб не залишити нащадків без найкращих ароматів усіх часів! Він, Бальдіні, зможе якнайкраще розпорядитися цим заповітом, цим каноном формул найвитонченіших ароматів. Невмирущою славою укриє він ім'я Гренуя; так, покладе — він присягається всіма святими — до ніг самого короля найкращі з цих парфумів у агатовому флаконі і золотій оправі та ще й гравірованою присвятою "Від Жана-Батіста Гренуя, парфюмера в Парижі". — Ось так говорив, чи, скоріше, так шепотів Бальдіні Гренуєві на вухо, заклинаючи, благаючи і запобігаючи перед ним.
Та все було даремно. Гренуй не віддавав нічого, крім водянистого секрету та кривавого гною. Він мовчки лежав на камчатній тканині і вивергав із себе ці бридкі соки, але зовсім не свої скарби, не свої знання; він не назвав жодної формули якогось аромату. Бальдіні хотілося його задушити, побити, силою витягти з немічного тіла дорогоцінні таємниці, коли б мав бодай найменші шанси на успіх… І коли б це так очевидно не суперечило його розумінню християнської любові до ближнього.
Тому він і далі сюсюкав і співав соловейком, доглядаючи хворого, обережно витирав прохолодними хустинками — хоч це й коштувало йому нелюдських зусиль — спітніле чого та полум'яні вулкани ран, поїв з ложечки вином, щоб змусити його заговорити; цілісіньку ніч пильнував він біля постелі Гренуя — і даремно. Над ранок він геть знесилів і здався. Сидячи в кріслі у протилежному кінці кімнати, він уже навіть не гнівався, а якось тихо, байдужно-впокорено дивився на мале тіло в ліжку напроти, яке він не міг ані порятувати від смерті, ані пограбувати, з якого вже нічого більше не міг викачати і загибель якого він мусив пасивно спостерігати, — так почувається капітан, на очах якого гине судно, тягнучи в безодню все його багатство.
І тут раптом розтулилися губи смертельно хворого, і він запитав ясним і твердим голосом, у якому майже не відчувалося близької смерті:
— Скажіть, метре, чи є інші способи, окрім вичавлювання та дистиляції, щоб видобути аромат із якогось тіла?
Бальдіні видалося, що цей голос виринув з його уяви чи з того світу, і він механічно відповів:
— Так, є.
— Які? — долинуло з ліжка, і Бальдіні розплющив стомлені очі. Гренуй лежав у подушках нерухомо. Невже говорив труп? — Які?
Цього разу Бальдіні помітив, що Гренуєві губи ворушилися. "От і все! — подумав він. — Тепер усьому кінець, це гарячка чи агонія". Він встав, пішов до ліжка й нахилився над хворим. Той розплющив очі й подивився на Бальдіні тим самим очікувальним поглядом, як і при першій зустрічі.
— Які? — запитав він.
Бальдіні, піддавшись велінню серця, — не можна ж не виконати останнього бажання вмирущого, — відповів:
— Є три такі способи, сину мій: гарячий, холодний і жировий анфлюкраж. Вони багато в чому кращі за дистиляцію, і ними послуговуються для вилучення найніжніших ароматів: жасмину, троянди та апельсинового цвіту.
— Де саме? — запитав Гренуй.
— На півдні, — відповів Бальдіні. — Насамперед у місті Грасі.
— Гаразд, — сказав Гренуй.
І з цим він заплющив очі. Бальдіні повільно встав. Він був страшенно пригнічений. Зібравши свої папірці, на яких не написав жодного рядка, він погасив свічку. Надворі вже розвиднілось. Він був стомлений, як пес. Треба б покликати священика, подумав він. Потім машинально перехрестився і вийшов.
Проте Гренуй не помер. Він просто спав, поринувши у мрії і втягуючи назад свої соки. Пухирі на його шкірі вже почали підсихати, гнійні кратери затягуватися плівкою, рани загоюватися. За тиждень він одужав.
21
Понад усе йому хотілося одразу піти на південь, туди, де можна вивчити нові технічні прийоми, про які розповідав старий. Але про це, звичайно, годі було й мріяти. Адже він усього лишень учень, тобто ніщо. Власне кажучи, як пояснив йому Бальдіні, переборовши перший приступ радості з приводу Гренуєвого воскресіння, власне кажучи, він був навіть менше, аніж ніщо, бо пристойний учень повинен мати бездоганне походження, тобто бути закононародженим, мати родину певного соціального статусу та угоду з майстром про навчання, а в нього нічого цього не було. І якщо навіть він, Бальдіні, погоджується допомогти йому стати колись підмайстром, то тільки з огляду на його непересічні здібності, при бездоганній поведінці в майбутньому та завдяки його, Бальдіні, безмежній доброті, яка часто шкодила йому, а проте перебороти себе він не може.
Звісно, щоб виконати обіцянку, його доброті знадобилося чимало часу — майже три роки. За цей період Бальдіні з допомогою Гренуя здійснив усі свої далекосяжні задуми. Він заснував мануфактуру в Сент-Антуанському передмісті, пробився зі своїми вишуканими парфумами у придворні парфюмери, отримав королівський привілей. Його тонкі ароматичні вироби продавали повсюди: в Петербурзі, в Палермо, в Копенгагені. Один мускусний аромат користувався шаленим попитом навіть у Константинополі, а там, бачить Бог, і своїх парфумів не бракує. В елегантних конторах лондонського Сіті парфуми Бальдіні запанували так само, як і при пармському дворі, варшавський Замок геть просяк ними, як і палац графа фон Ліппе-Детмольда. Після того, як Бальдіні вже майже змирився з думкою доживати віку в гірких нестатках під Мессіною, він безперечно став у сімдесятирічному віці найвизначнішим парфюмером Європи і найбагатшим буржуа в Парижі.
На початку 1756 року — на той час він придбав ще один дім, поряд із старим, на мосту Міняйл, виключно для проживання, бо старий аж до горища був завалений усілякими ароматичними речовинами та спеціями, — Бальдіні повідомив Гренуєві, що тепер він згоден відпустити його, але тільки за трьох умов: по-перше, Гренуй не мав права виготовляти сам або передавати комусь рецепти всіх тих парфумів, що були створені в майстерні Бальдіні: по-друге, він мусив залишити Париж і не повертатися сюди, доки він, Бальдіні, не помре; і по-третє, він повинен мовчати про дві попередні умови.