Ти завжди на крок попереду мене.
— Ці книги — такі самі, як і інші. Вони мене просто не цікавлять. У ваших .підручниках нічого немає. Ваша наука — просто маса зібраних докупи фактів під виглядом теорії. Усе це настільки просто, що навряд чи варте уваги. Мене цікавить тільки ваша белетристика, де подається взаємодія людських мотивів і почуттів...— Він зробив невизначений порух рукою, добираючи потрібне слово.
— Я, здається, вас розумію,— прошепотіла доктор Келвін.
— Бачите,— вів далі робот,— я читаю думки, і ви не уявляєте, наскільки вони складні. Я не можу зрозуміти все, оскільки мій мозок має мало спільного з вашим. Але я намагаюсь, і ваші романи мені допомагають.
— Так, але боюсь, що коли ти начитаєшся сучасних сентиментальних романів з їх жалісливими переживаннями, то наші справжні думки здаватимуться тобі похмурими й безбарвними.— В її голосі вчувався смуток.
— Ні в якому разі!
Несподівано жвава відповідь змусила її схопитися на ноги. Вона відчула, що червоніє, і злякано подумала: "Він повинен знати!"
Ербі швидко заспокоївся і тихим, майже позбавленим металевого тембру голосом сказав:
— Звичайно, я знаю, докторе Келвін. Ви завжди думаєте про це, то як же я можу не знати?
її обличчя скам'яніло.
— Ти... кому-небудь говорив про це?
— Звичайно, ні! — щиро здивувався він.— Ніхто не питав мене.
— Тоді ти, мабуть, вважаєш мене дурепою?
— Ні! Це нормальне почуття.
— Може, через те й таке дурне.— її голос був задумливий, а на суворому обличчі доктора наук проступили жіночі риси.— Мене не можна назвати... привабливою...
— Якщо ви маєте на увазі чисто фізичну привабливість, то я тут не суддя. В усякому разі, я знаю, що с й інша привабливість.
— ...I я вже не молода.— Доктор Келвін ніби не чула робота.
— Вам і сорока немає.— В голосі Ербі прозвучали нотки стурбованості й наполегливості.
— Тридцять вісім, якщо лічити роки, і всі шістдесят, якщо говорити про емоційне життя. Я все-таки психолог. А йому,— проводила вона далі з гіркотою в голосі,— лише тридцять п'ять, а на вигляд він ще молодший. Невже ти думаєш, що він бачить у мені щось... Ет, куди мені до нього!
— Ви помиляєтеся! — Ербі з брязкотом вдарив сталевим кулаком по пластмасовому столу.— Послухайте мене...
Але Сьюзен Келвін накинулася на нього, затаєний біль спалахнув в її очах:
— А чого я тебе маю слухати? Що ти про це все знаєш, ти... машино! Для тебе я — піддослідний кролик, цікава комашка з своєрідними думками, відкритими як на долоні для вивчення. Чудовий зразок розбитих надій, правда? Майже так, як у твоїх книгах.— Сухе ридання в її голосі поступово затихло.
Робот знітився під натиском її нервового спалаху. Він благально похитав головою.
— Вислухайте мене, прошу вас! Я міг би допомогти вам, якщо ви дозволите.
— Чим? — її губи скривилися.— Доброю порадою?
— Ні, не так. Я просто знаю, що думають інші, скажімо, Мілтон Еш.
Запала мовчанка. Сьюзен Келвін опустила очі.
— Я не хочу знати, що він думає,— видихнула вона.— Замовчи.
— А мені здається, вам хотілося б знати, про що він думає.
Вона не підвела голови, але її дихання почастішало.
— Не верзи дурниць,— прошепотіла вона.
— Це не дурниці! Я хочу допомогти вам. Мілтон Еш думає про вас...— Він замовк.
Сьюзен Келвін підвела голову.
— Ну?
— Він кохає вас,— тихо проказав робот. Вона мовчала цілу хвилину. Тільки дивилась
на робота широко розплющеними очима.
— Ти помиляєшся! Атож, помиляєшся. Чому б це він?
— Але він кохає. Такого від мене не приховаєш.
— Але я така... така...— Вона затнулася.
— Він дивиться глибше. В інших його приваблює не зовнішній вигляд, а інтелект. Мілтон Еш не з тих, хто одружується на модній зачісці і гарних оченятах.
Сьюзен Келвін часто заморгала. Через мить вона заговорила, голос її тремтів:
— Він ніколи, ніяк цього не показував...
— А ви давали йому таку можливість?
— Хіба я могла? Я навіть не думала про таке...
— Ото ж то й воно!
Доктор Келвін задумалась на мить, потім різко підвела голову:
— Півроку тому до нього на завод приїжджала дівчина. Гарна на вроду, здається, білява, струнка. I навряд чи добре знала таблицю множення. Він цілий день випинався перед нею, намагаючись пояснити, як виготовляються роботи.— В її голосі знову зазвучали тверді нотки.— Навряд чи вона щось зрозуміла! Хто вона?
Ербі відповів не вагаючись:
— Я знаю дівчину, про яку ви говорите. То його двоюрідна сестра. Там немає ніяких романтичних стосунків, запевняю вас.
Сьюзен Келвін схопилася на ноги з дівочою легкістю.
— Дивно! Саме в цьому і я іноді переконувала себе, хоч насправді ніколи так не думала. Тоді все це правда!
Вона підбігла до Ербі й обома руками схопила його холодну важку руку.
— Дякую, Ербі, — швидко прошепотіла вона охриплим від хвилювання голосом.— Не говори нікому про це. Хай це буде наша таємниця. I ще раз спасибі тобі.— Вона судорожно потисла байдужі металеві пальці й вийшла.
Ербі повільно повернувся до відкладеного роману. Але не було нікого, хто міг би прочитати його думки.
Мілтон Еш повільно й смачно потягнувся, аж затріщали суглоби, крякнув й уп'явся поглядом в Пітера Богерта.
— Послухайте,— сказав він,— я б'юсь над цим уже цілий тиждень і майже без сну. Скільки ще я можу витримати? Здається, ви казали, що все пояснюється позитронним бомбардуванням у вакуумній камері Д?
Богерт делікатно позіхнув і задивився на свої білі руки.
— Саме так. Я напав на слід.
— Я знаю, що це означає, коли говорить математик. А скільки вам ще працювати?
— Все залежить...
— Від чого? — Еш опустився в крісло й простягнув свої довгі ноги.
— Від Ланнінга. Старий не згоден зі мною.— Він зітхнув.— Трохи відстав від життя, от і вся його біда. Чіпляється за свою матричну механіку, ніби це пуп землі. А наша проблема вимагає значно певніших математичних засобів.
— А чому б не запитати Ербі і не владнати справу? — сонно промимрив Еш.
— Запитати робота? — Брови Богерта стрибнули вгору.
— А чому б і ні? Тобі старенька нічого не казала?
— Ти маєш на увазі Келвін?
— її. Саму Сьюзі. Цей робот — маг і чародій в математиці. Він знає все про все і навіть більше. Він обчислює в думці потрійні інтеграли, а на десерт ласує тензорними аналізами.
Математик скептично глянув на нього:
— Ви серйозно?
— Абсолютно! Але річ у тім, що цей бовдур не любить математики. Він віддає перевагу сентиментальним романам. Слово честі! Ви б побачили, який мотлох йому носить Сьюзі — "Пурпурна жага", "Кохання в космосі"...
— Доктор Келвін жодного слова не говорила про це.
— Просто вона ще не закінчила його вивчати. Ви ж знаєте її. Любить тримати все в таємниці, поки сама не відкриє її.
— Але вам вона сказала.
— Розговорилися якось. Я часто її бачу останнім часом.— Він спохмурнів, тоді широко розплющив очі.— Послухайте, Богі, ви нічого не помічали за нею останнім часом?
Богерт розплився у соромітній посмішці.
— Вона почала фарбувати губи, якщо ви це маєте на увазі.
— Та де в біса, я це знаю. Рум'яниться, пудриться, очі підводить. Ну й вигляд у неї! Але я не про це. Нічого певного я не можу сказати. Однак вона так говорить, ніби дуже щаслива.— Він подумав трохи і стенув плечима.
Богерт дозволив собі підморгнути, що як для науковця, якому за п'ятдесят, вийшло досить вправно:
— А може, вона закохалася? Еш знову заплющив очі:
— Ви з глузду з'їхали, Богі. Підіть поговоріть з Ербі. Я хочу трохи поспати тут.
— Гаразд. Не скажу, що мені подобається одержувати в робота консультації. Та й навряд чи він здатний давати їх.
У відповідь почулося хропіння.
Ербі слухав уважно, поки Пітер Богерт, засунувши руки в кишені, говорив з підкресленою байдужістю:
— Тут ось яка справа. Мені сказали, що ти тямиш у таких речах, і я запитую тебе більше з цікавості. Припускаю, що загалом моя лінія може мати сумнівні моменти, які доктор Ланнінг відмовляється прийняти. Отже, картина все ще лишається неповною.
Робот не відповів, і Богерт сказав:
— Ну?
— Я не бачу помилки,— Ербі вивчав похапцем накидані колонки цифр.
— Навряд чи зможеш ти щось додати до цього.
— Я й не пробую. Ви — кращий математик, ніж я, і... мені не хотілося б компрометувати себе.
Тінь самовдоволення промайнула в посмішці Богерта.
— Так я й думав. Тут справа серйозна. Забудемо це.— Він зібрав списані аркушики, викинув їх у сміттєпровід і повернувся, щоб вийти, але передумав.
— Між іншим...
Робот чекав. Здавалося, Богерту важко підібрати слова.
— Тут є дещо таке, що й ти, мабуть, зможеш....
Він замовк. Ербі тихо сказав:
— Ваші думки сплуталися, але немає сумніву, що вони стосуються доктора Ланнінга.
Тут недоречно вагатися — як тільки-но ви заспокоїтеся, я дізнаюсь, про що ви хочете запитати.
Рука математика звичним рухом ковзнула по прилизаному волоссі.
— Ланнінгу незабаром сімдесят,— сказав він так, ніби цим усе пояснив.
— Знаю.
— I майже тридцять років він — директор заводу.
Ербі кивнув.
— Отже,— в голосі Богерта зазвучали чарівні нотки,— ти міг би знати, чи... чи не думає він іти у відставку. За станом здоров'я, скажімо, чи щось інше.
— Цілком,— тільки і сказав Ербі.
— Ну, а ти знаєш?
— Звичайно.
— Тоді... гм... не міг би ти мені сказати?
— Якщо ви запитуєте — скажу.— Робот був реалістом.— Він уже подав у відставку!
— Що?! — вихопилося з уст Богерта. Велика голова вченого подалася вперед.— Повтори!
— Він уже подав у відставку,— спокійно повторив робот,— але вона ще не вступила в силу. Він чекає, бачите, поки не вирішиться проблема... гм... зі мною. Після цього він готовий передати обов'язки директора своєму наступнику.
— А його наступник? Хто він? — видихнув Богерт. Він впритул став перед Ербі, а його очі, як заворожені, вп'ялися в безпристрасні червонуваті фотоелементи, що слугували роботові очима.
— Майбутній директор — ви,— прозвучала некваплива відповідь.
Обличчя Богерта враз полагіднішало, напругу змінила скупа усмішка.
— Це — приємна новина. Я сподівався і чекав на це. Спасибі, Ербі.
Пітер Богерт просидів за письмовим столом до п'ятої години ранку, а о дев'ятій знову був на роботі. Один за одним він вихоплював довідники з полиці над столом, проглядав їх, ставив на місце... Купка сторінок з готовими розрахунками росла мікроскопічними темпами, зате на підлозі утворилася ціла гора зім'ятих списаних аркушів.
Рівно ополудні він перевірив останню сторінку, протер червоні від утоми очі, позіхнув і потягнувся.
— 3 кожною хвилиною важче.