Я просто зараз піднімуся в номер і принесу знамениту прикрасу!
– О, мадам, ви такі люб'язні, – запротестував Пуаро, – не обтяжуйте себе, благаю.
– Але мені так хочеться показати вам це намисто.
І пишнотіла дама спритно проклала собі шлях до ліфта. Її чоловік, який саме розмовляв зі мною, здивовано глянув на Пуаро.
– Мадам, ваша дружина, люб'язно запропонувала показати мені своє намисто з перлів, – пояснив мій друг.
– А, перли, – вдоволено заусміхався Опалсен. – Так, їх варто побачити. Коштували чимало. А втім, це була мудра інвестиція – в будь-яку мить я можу виручити за них стільки само, а то й більше. Можливо, мені доведеться їх продати, якщо справи в Лондоні й надалі йтимуть так, як тепер. А все через цей жахливий звіт про вплив на довкілля. – І Опалсен узявся критикувати якісь незрозумілі мені матерії, тож я перестав його слухати.
Опалсена перебив маленький паж: він підбіг і зашепотів щось чоловікові на вухо.
– Е-е, що? Вже йду. Їй не стало зле? Перепрошую, джентльмени.
І Опалсен швидко пішов геть. Пуаро відкинувся в кріслі й запалив тонку сигару, а тоді неспішно почав виставляти порожні чашки від кави акуратним рядочком. Коли на столі запанував ідеальний порядок, Пуаро вдоволено погладив свої знамениті вуса.
Минали хвилини. Опалсени не верталися.
– Дивно, – сказав я нарешті. – Коли ж хтось із них прийде нарешті до нас?
Пуаро провів поглядом вишукане кільце диму, а тоді спокійно сказав: – Вони не прийдуть.
– Чому?
– Тому що, мій друже, у них щось сталося.
– І що ж? До речі, звідки ви знаєте?
Пуаро усміхнувся.
– Кілька хвилин тому управитель вибіг зі свого кабінету й помчав нагору сходами. Він дуже хвилювався. Ліфтер про щось дуже захоплено розмовляє з пажем: дзвінок ліфта озивався вже тричі, але він і не думає їхати на виклик. По-третє, навіть офіціанти стали трохиdistrait76, а щоб офіціанти стали distrait… – Пуаро дуже трагічно похитав головою, – треба, щоб сталося щось справді серйозне. А от і поліція – так і знав, що вона тут з'явиться!
У готель зайшло двоє чоловіків: один в уніформі, другий у штатському. Вони покликали пажа, і той негайно повів їх нагору. За кілька хвилин він вернувся й підійшов до нас.
– Містер Опалсен передає вам уклін і питає, чи не могли б ви піднятися в його номер?
Пуаро негайно скочив на ноги – можна було подумати, що він чекав на це запрошення – і я встав услід із не меншою готовністю.
Номер Опалсенів був на другому поверсі. Постукавши у двері, паж побіг геть; а ми почули запрошення увійти. У кімнаті нашим очам відкрилося дивне видовище. Це була спальня місіс Опалсен, посередині стояло крісло, а в нього, гірко ридаючи, впала сама леді. Сльози проклали глибокі борозни на щедрих шарах пудри, яка вкривала обличчя та плечі пишної пані. Містер Опалсен ходив сюди-туди по кімнаті, гнівно стискаючи кулаки. Двоє офіцерів поліції стояли посередині, в одного з них у руках був блокнот. У куточку біля каміна затислася прибиральниця готелю; здавалося, вона була налякана до смерті. А біля протилежної стіни стояла француженка-покоївка місіс Опалсен: вона заламувала руки й ридала ще розпачливіше, ніж її хазяйка.
На цю зовсім не німу сцену горя вийшов Пуаро, спокійний та усміхнений. Місіс Опалсен із енергією, дивною для її опасистого тіла, зірвалася з крісла і кинулася до нього.
– Ну от, Ед хай каже що хоче, але я таки вірю в долю. Це вона звела нас із вами сьогодні, і я переконана: якщо ви не зможете повернути мені мої перли, то цього не зможе ніхто.
– Мадам, благаю, заспокойтеся, – Пуаро обережно взяв за руку згорьовану пані. – Усе буде добре. Еркюль Пуаро врятує вас!
Містер Опалсен повернувся до інспектора поліції.
– Ви ж не заперечуватимете, якщо я… е-е… звернуся до цього джентльмена?
– Аж ніяк, сер, – байдуже відповів чоловік у штатському. – Якщо шановна леді почувається краще, можливо, вона зможе розповісти нам усі факти?
Містер Опалсен розгублено подивився на Пуаро. Той повів даму назад до крісла.
– Сідайте, мадам, і спробуйте спокійно розказати нам усю історію.
Місіс Опалсен негайно витерла очі й заговорила: – Після вечері я піднялася в кімнату, щоб узяти перли і показати їх мосьє Пуаро. Прибиральниця й Селестіна були в кімнаті, як завжди…
– Перепрошую, мадам, що ви маєте на увазі, коли кажете "як завжди"?
Місіс Опалсен пояснила: – Я встановила за правило, що ніхто не заходитиме в кімнату, якщо в ній у цей час не перебуватиме Селестіна. Прибиральниця наводить тут лад уранці в присутності Селестіни, а потім приходить увечері розстелити ліжка – Селестіна знову має бути тут. Інакше в кімнату заходити не можна.
– Отже, як я вже казала, – продовжила місіс Опалсен, – я піднялася в кімнату. Підійшла до шухлядки, – вона показала на нижню шухлядку з правого боку на туалетному столику, – дістала звідти скриньку для коштовностей і відімкнула. На вигляд скринька була така, як завжди – але перлів у ній не було!
Інспектор щось похапцем записував у блокнот.
– Коли ви востаннє їх бачили? – запитав він.
– Перли були на місці, коли я спускалася вечеряти.
– Ви певні?
– Абсолютно. Я ще думала, вдягати їх чи ні, але зрештою вибрала намисто зі смарагдів, тому поклала перли назад у скриньку.
– Хто її замикав?
– Я сама. І ключик ношу на шиї на ланцюжку, – жінка показала ключ.
Інспектор оглянув його і стенув плечима.
– Мабуть, у злодія був дублікат. Виготовити його було нескладно: замок простенький. Що ви зробили після того, як замкнули скриньку?
– Поставила назад у нижню шухляду, як завжди.
– А шухляди ви не замикали?
– Ні, і ніколи не замикаю. Моя покоївка завжди сидить у кімнаті, поки мене немає, тож замикати шухляду не обов'язково.
Інспектор спохмурнів.
– Я правильно розумію: коштовності були на місці, коли ви спускалися до вечері, а потім у кімнаті весь час була покоївка?
Раптом, ніби вперше усвідомивши весь жах власної ситуації, Селестіна пронизливо закричала, кинулася до Пуаро й вилила на нього потік скарг французькою.
Ці підозри сміховинні! Її звинувачують в обкраданні власної мадам! Усі добре знають, що поліція нічого не тямить! Але мосьє, француз…
– Бельгієць, – вставив Пуаро. Втім, Селестіна не звернула уваги на його зауваження.
Мосьє не може просто так стояти і спостерігати, як її безпідставно звинувачують, тим часом як бридкій прибиральниці просто дозволять вийти сухою з води. Селестіні вона ніколи не подобалася: нахабна червонопика дівка, природжена злодійка. Селестіна від початку казала, що їй не можна довіряти. І дуже пильно стежила за нею, коли та прибирала в кімнаті мадам! Хай ці ідіоти полісмени обшукають її, і якщо в брудних кишенях не знайдеться перлів, Селестіна дуже здивується!
Хоча свої злі звинувачення покоївка протараторила французькою, виразні жести допомогли прибиральниці зрозуміти бодай частину її слів, і дівчина почервоніла від гніву.
– Якщо ця французька лялька говорить, що я вкрала перли, то це чистісінька брехня, – з ненавистю відрубала вона. – Я їх в очі не бачила!
– Обшукайте її! – зверещала покоївка, – ви побачите, що я кажу правду!
– Ти брехуха, чуєш? – сказала прибиральниця, ступивши крок уперед. – Сама їх украла, а тепер хочеш на мене все повісити. Я тут тільки три хвилини пробула перед приходом леді, а ти стирчала в кімнаті весь час, як завжди, наче кицька, що чекає на мишу.
Інспектор запитально подивився на Селестіну:
– Це правда? Ви нікуди ні на хвилину не виходили?
– Я не покидала її саму, – неохоче промовила покоївка, – але двічі виходила у свою кімнату: перший раз щоб принести нитки, а другий – щоб узяти ножиці. Мабуть, тоді вона це й зробила.
– Не на хвилину ти виходила, – сердито заперечила прибиральниця, – а ходила весь час сюди-туди. І я буду рада, якщо поліція мене таки обшукає. Мені ж бо нічого боятися.
Цієї миті у двері постукали. Інспектор підійшов відчинити, і його обличчя проясніло.
– О, – сказав він, – як вчасно. Я послав по одну з наших співробітниць, яка може проводити обшуки, і от вона прийшла. Прошу, пройдіть у сусідню кімнату.
Він подивився на прибиральницю, яка з гідністю переступила через поріг. Услід за нею пішла поліцейська.
Француженка впала на стілець, не перестаючи схлипувати. Пуаро оглянув кімнату, а я швидко намалював її план:
– Куди ведуть ці двері? – запитав детектив, кивнувши на прохід біля вікна.
– Мабуть, у сусідню кімнату, – відповів інспектор, – утім, вони замкнені зсередини.
Пуаро підійшов до дверей, посмикав їх, відімкнув замок, а тоді смикнув знову.
– З другого боку вони теж замкнені, – проказав Пуаро. – Отже, треба шукати далі.
Він по черзі підійшов до всіх вікон й уважно їх оглянув.
– Нічого цікавого. Навіть балконів немає.
– А якби й були, – нетерпляче проказав інспектор, – не розумію, як це могло б нам допомогти, адже покоївка не виходила з кімнати.
– Évidemment, – спокійно відповів Пуаро, – якщо мадмуазель стверджує, що не виходила з кімнати…
Його перебила поліцейська, яка повернулася із сусідньої кімнати, ведучи прибиральницю.
– Нічого не знайшла, – коротко повідомила вона.
– Ясно що нічого, – сердито процідила прибиральниця. – А от цій французькій штучці має бути соромно, що вона звела наклеп на чесну дівчину!
– Заспокойся, не кипи, – сказав інспектор і відчинив двері, – ніхто тебе не підозрює. Іди собі, працюй далі.
Прибиральниця неохоче рушила до дверей.
– А її ви обшукаєте? – запитала вона, вказуючи на Селестіну.
– Так-так! – Інспектор захряснув двері й повернув ключ у замку.
Настала черга Селестіни пройти в сусідню кімнату разом із поліцейською. За якийсь час вони повернулися. У покоївки теж нічого не знайшли.
Інспектор спохмурнів.
– Боюся, вам доведеться піти зі мною, міс. – Він повернувся до місіс Опалсен. – Перепрошую, мадам, але все вказує на вашу покоївку. Якщо намисто не на ній, значить, прикрасу сховали десь у кімнаті.
Селестіна завищала й учепилася в руку Пуаро, а той нахилився і прошепотів їй у вухо кілька слів. Дівчина підняла на нього очі, повні сумніву.
– Si, si, mon enfant77, запевняю вас, краще погодьтеся, – після цих слів Пуаро повернувся до інспектора.