Ще не все пропало!
— Спробуйте, — сказав доктор.
Скажемо тут мимохідь, що цього буя із дзвоном, який був ніби морською дзвіницею, знищено року 1802. Дуже старі моряки ще пам'ятають, як вони самі слухали дзвін. Він попереджав про небезпеку, але трохи запізно.
Наказу хазяїна послухали. Ланґедокчанин став за третього матроса. Помагали всі. Вітрила забрали зовсім, підтягли всі реванти, зав'язали гітови, нок-гордені й бак-гордені; поклали конопатні дорожники на стропи, що могли також правити за попередні ванти. Положили на щогли шкало; забили портові віконниці, — в такий спосіб наче огородили корабль стіною. Маневр виконано було хоч і спохвату, проте правильно. Урку приведено було до спрощеного вигляду судна, якому загрожує небезпека. Але тією мірою, як судно, стискуючи все, зменшувалося, руйнацькі сили вітру й води збільшувалися. Височінь хвиль досягала майже полярного розміру.
Гураган, як квапливий кат, почав четвертувати судно. В один момент він вчинив страшенне руйнування: марселі було зірвано, обшивку розламано, боканці для грот-галса вирвано, ванти розірвано, щогли зламано, — одно слово, в гармидері нещастя все розлетілося на тріски. Товсті кодоли не витримали, хоч їх і скручено було вчетверо.
Магнетичне напруження, що особливо властиве сніжним бурям, теж допомагало ламати снасті. Вони ламалися стільки ж від току, як і від вітру. Деякі ланцюги, що зійшли з своїх бльоків, перестали маневрувати. На носі вилиці, на кормі кормові частини під натиском надміру сплющилися. Одна хвиля занесла компас разом з нактовзом. Друга хвиля занесла шлюпку, що, за чудним астурійським звичаєм, її закріплено було на крючку на буґшприті. Третя хвиля занесла бліндову рею, четверта хвиля занесла божу матір з носу й ліхтар.
Залишилася тільки керма.
Знесеного ліхтаря замінили на велику Гранату, повну клоччя, що палало, та горючої смоли, й повісили її на форштевень.
Переламана на двоє щогла, вся закутана обірваним лахміттям, канатами, бльокаміу и реями, завалила палубу. Падаючи, вона пошкодила частину стінки правого борта.
Хазяїн, що весь час стояв у керми, закричав:
— Поки ми можемо керувати, ще нічого не пропало. Підводна частина держиться добре. Сокири! Сокири! Щоглу в море! Звільніть чардак!
Екіпаж і пасажири взялися до роботи з завзятістю останньої боротьби. Це було ділом декількох ударів сокири.
Щоглу викинули за борт. Чардак очищено.
Тепер, — казав далі хазяїн, — візьміть фал і прикріпіть мене до румпеля.
Його прив'язали до румпеля.
Поки його прив'язували, він сміявся. Він кричав до моря:
— Реви, старе, реви! Я бачив ще гірше у Мачічакового рога!
І коли його прив'язали, він схопився за румпеля обома руками з тим особливим ентузіазмом, що його викликає небезпека.
— Все йде добре, товариші! Хвала Буглоській божій матері! Тепер скеруймо судно на захід!
Колосальна бокова хвиля набігла й ринула на корму. Завсігди підчас бурі буває щось подібне до хвилі-тигра, — хвилі жорстокої й рішучої, що досягає до певного місця, деякий час наче плазує на череві по морю, потім плигає, реве, скрегоче, кидається на бідолашний корабель і розбиває його вщент. Маса піни покрила всю корму "Матутіни", і в цій сутичці води і й ночі почувся тріск руйнування. Коли піна розбіглася й коли знову з'явилася корма, на ній не було вже ні хазяїна, ні керми.
Все було зірвано.
Керма і людина, що її прив'язали до неї, пішли з хвилею в ревучу безодню бурі.
Проводир банди втупив очі в темряву й закричав:
— Те burlas de nosotros?..[17]
У відповідь на цей крик обурення почувся інший крик;
— Кинемо якоря! Спасемо хазяїна!
Побігли до кабестана. Спустили якоря. Урки мають тільки одного якоря. І це закінчилося лише тим, що втратили й його. Дно було каменисте, а брижі страшенні. Кодола обірвалася, як волосок.
Якір залишився на морському дні.
З цього моменту урка стала не більш, як здобиччю моря. "Матутіну" остаточно потрощено. Судно, що оце зараз летіло як на крилах і майже не було грізним у своєму гоні, тепер було безсиле. Жадної снасти, що її не обрубали й не зрізали. Паралізована й пасивна, вона корилася примхливому лютованню хвиль. Кілька хвилин, і замість орла — каліка, — таке можна бачити тільки на морі. Вітер на просторах щодалі ставав страшніший. Буря — це неймовірні легені. Вона безнастанно збільшує темряву до тієї міри, коли немає вже нюянсів, — до чорного. А дзвін розпачливо дзвонив серед моря, наче його розкачувала якась грізна рука.
"Матутіна" йшла напризволяще хвиль, — пробка має такі рухи на воді. Вона вже не пливла, а тільки держалася на воді. Здавалося, що кожної хвилини вона не від того, щоб перевернутися животом врівень з водою, як мертва риба. Що її рятувало від такої загибелі, так це її корпус, що добре зберігся і що був зовсім непроникливий для води. Жадна внутрішня обшивна дошка не піддалася хвилям. Не було жадної щілини, жадної розколини, жадної краплі води не просочилося в "трюм. На щастя, бо аварія торкнулася й помпи, й вона стала непридатна для роботи.
Урка незграбно танцювала на хвилях. У палубі були конвульсії діяфрагми, що хоче виблювати. Здавалося, що вона хоче скинути з себе плавців. А вони, безсилі, чіплялися за снасті, за обшивні дошки, за поперечини, за рустови, за сезені, за уламки зовнішньої обшивки, якої цвяхи роздирали їм руки, за покривлені рідерси, — одне слово за всі мізерні останки старого судна. Від часу до часу вони прислухалися. Звуки дзвона ставали щодалі, то тихші. Здавалося, що він був так само в агонії; далі його удари були вже тільки переривистим хрипінням. Потім і хрипіння припинилося. Де ж вони були тепер? На якій відстані вони були від буя? Дзвін лякав їх, а мовчання жахало. Північний вітер гнав їх на шлях, може, безповоротній. Вони почували, що їх жене новий скажений порив вітру. Судно, що гинуло, неслося в темряву. Сліпа швидкість, — нічого нема страшнішого. Вони почували безодню перед собою, під собою, над собою. Це вже не був біг, — —це було падання.
Несподівано, серед страшного гармидеру сніжного туману з'явилося щось червоне.
— Маяк! — закричали люди "Матутіни", що зазнали катастрофи.
XI
КАСКЕТИ
Це й насправді був Каскетськии маяк.
В сімнадцятому столітті маяк був щось подібне до земної лучниці на морському березі. Архітектура башти була розкішна й вигадлива. Там було багато балькончиків, балюстрад, баштиць, комірчин, альтанок, флюґерів. її прикрашали ліпні голівки, статуї, віття з листям, закрутки, круглі горбики, фігури и фігурки, картуші з написами. Pax in bello* (*1 Мир у війні) — виголошував Едістонський маяк. Замітимо мимохідь, що це проголошення миру не завсігди обезброювало океан. Зістенлей повторив той самий напис на маяку, що він збудував його своїм коштом у дикій місцевості перед Плімутом. Закінчивши маякову башту, він замкнувся в ній і вирішив спробувати її в бурю. Налетіла буря й знесла маяк і Зістенлея. Крім вигадок з каменя, були вигадки з заліза, міді, дерева. Слюсарі робили рельєфні прикраси, а теслярі — вигадливе різбарство. Скрізь, по боках маяка, видавалося вмазане в стіну між арабесками різноманітне знаряддя, корисне й некорисне, коловороти, талі, бльоки, жердини, драбини, вантажні крани, рятувальні крючки. На верхів'ї маяка, навколо відбивних стекол, на майстерних слюсарних підставках стояли величезні залізні канделябри, куди вставляли шматки просмоленого канату — світильні, що уперто горіли й не гасли під усякий вітер. З гори до низу башту прикрашали морські стяги, корогви, вимпели, драпування, лицарські прапори, запони, що підіймалися з ратовища на ратовище, з яруса на ярус, змішували всякі кольори, всякі форми, всякі герби, всякі сиґнали, всякі бешкети аж до маячного ліхтаря і підчас бурі уявляли веселе хвилювання лахміття навколо палаючих лучниць. Це зухвальство світла на краю безодні було подібне до виклику й підносило сміливість у тих, що зазнавали корабельної катастрофи. Але Каскетський маяк не належав до цієї категорії маяків.
За тих часів це був простий старий варварський маяк, такий, яким його збудував Генріх І після загибелі "Бланш-Неф": на вершині скелі, під залізним наметом палало огнище, — жар за ґратами, а полум'я далеко розвівалося по вітру.
Єдине удосконалення, що його мав цей маяк після дванадцятого століття, це був прироблений року 1610 до ґрати з огнем ковальський міх, що його рухало зубчасте колесо з кам'яними гирями.
Пригоди морських птахів коло цих старовинних маяків були трагічніші, ніж біля сучасних маяків. Птахи зліталися, притягнені світлом, кидалися й падали на палаюче вугілля; видно було, як вони там плигали — наче чорні духи корчилися в пеклі; а іноді вони падали з-за ґрат на скелю осмалені, покалічені, сліпі, як біля лямпи напівспалені мухи.
Для судна, що має снасті, володіє всіма ресурсами такелажу й кориться стерничому, Каскетський маяк може бути корисний. Він кричить: бережися! Він попереджає про небезпеку від рифу. А для корабля, що в нього все зруйновано, цей маяк тільки страшний. Паралізований і бездіяльний, без опору проти божевільного тиску хвиль, без захисту проти поривів вітру, він, як риба без плавників, як птах без крил, іде туди, куди жене його вітер. Маяк показує йому останню безодню, сигналізує місце загибелі, освітлює похорони. Він — свічка у труни.
Освітлити невблагану безодню, попередити про неминуче — не .може бути трагічнішої іронії.
XII
ДВОБІЙ З РИФОМ
Нещасні люди, що їм загрожувало лихо на "Матутіні", відразу зрозуміли це потайне глузування, додане до катастрофи. Поява маяка спочатку підбадьорила їх, а потім пригнітила. Вони не могли нічого зробити, ні за що взятися. Про хвилі можна сказати те саме, що й про королів. Люди — їх підданці, люди — їх жертви. Вони повинні зносити всяке їхнє божевільство. Північний вітер гнав урку на Каскетський маяк. Вона йшла на нього. Не було змоги опиратися. її швидко відносило на підводний риф. Почували, що дно підіймається; зондування, якби можливо було вжити зонда, дало би не більше, як три або чотири сажні глибини. Бідолахи чули глухе ревіння води в підводних розколинах глибокої скелі. Вони розпізнавали внизу маяка наче темну траншею між двома Гранітними виступами, вузенький прохід в страшну дику бухточку, що, як можна було здогадуватися, була повна людських скелетів та останків кораблів.