У кожному разі, коли я пішов від Тредльса та повернувся до кав'ярні, виявилося, що мої думки про Тредльса значно змінились. Я почав думати, що він далеко піде, незважаючи на всіх британських слуг і метрдотелів.
Присунувши стілець до одного з камінів кав'ярні, я від міркування про Тредльса перейшов до споглядання примхливих малюнків вугілля, що догорало в каміні; швидко зникали візерунки, змінюючи один одного, і я почав думати про найголовніші повороти долі та розлуки мого власного життя. Камінів, опалюваних вугіллям, я не бачив рівно три роки, відколи виїхав з Англії. На європейському материку я часто спостерігав, як поліно, кинуте у вогонь, обертається помалу на сивий попіл, і це завжди нагадувало мені мої власні вмерлі надії.
Я міркував тепер з сумом, але без розпачу, про свою минулу долю, і міг без остраху дивитися в майбутнє. Дім, у найкращому розумінні цього слова, не існував більше для мене. Ту, що могла б запалитися найніжнішою любов'ю, я привчив бути моєю сестрою. Вона вийде заміж; інший замість мене заявить права на її ніжність, і ніколи не довідається вона про ту любов, яку плекало до неї моє серце. Це буде гідною карою за мою нерозважливу пристрасть. Що посіяв, те й зберу.
Але чи справді серце моє, випробуване в такому горі, тепер уже досить досвідчене, і чи можу я спокійно терпіти свою долю? Шукаючи відповіді на це запитання, я спинився очима на постаті, яка ніби вийшла з вогню, разом із моїми ранніми спогадами.
Маленький містер Чілліп, лікар, якому я був вдячний за деякі значні послуги, описані в першому розділі цієї розповіді, сидів у протилежному кутку і читав газету. Багато літ і зим промчало над головою містера Чілліпа, але виглядав він тепер, як і завжди, маленьким, тихим, лагідним і боязким чоловіком. Я певний був, що милий лікар зовсім не змінився від тієї самої ночі, коли сидів у нашій вітальні, чекаючи на моє народження.
Містер Чілліп залишив Блендерстон шість чи сім років тому, і я ніколи не бачив його відтоді. Він мирно сидів і читав газету, схиливши голову набік і сьорбаючи раз у раз тепленький глінтвейн. В усій його постаті було стільки ласки, що він ладен був, здавалося, просити пробачення у самої газети за те, що турбує її своїм читанням.
Я підійшов до нього і сказав:
– Як ваше здоров'я, містере Чілліп?
Дуже схвильований цим несподіваним запитанням з вуст незнайомої людини, він поволі, спиняючись після кожного речення, почав відповідати.
– Дякую вам, сер. Ви дуже добрі. Дякую вам, сер. Сподіваюся, що ви також здорові?
– Ви не пригадуєте мене?
– Та знаєте, сер, – відповів містер Чілліп, лагідно посміхаючись, похитуючи головою і уважно вдивляючись в моє обличчя, – у мене непевне враження, ніби риси вашого обличчя мені знайомі, сер, але я ніяк не можу пригадати вашого імені.
– А все ж таки ви знали це ім'я раніше, ніж я знав його сам.
– Та невже? Отже, ви хочете сказати, сер, що я мав честь, за обов'язком свого фаху, бути дійовою особою, коли... коли...
– Саме так.
– Ах, боже мій!.. А ви таки дуже змінилися відтоді, чи не так, сер?
– Дуже ймовірно.
– У такому разі, сер, – зазначив містер Чілліп, – ви, сподіваюся, вибачите мені, якщо я наважуся спитати, як ваше прізвище?
Коли я назвав себе, містер Чілліп страшенно розхвилювався і палко почав трусити мою руку, що було ознакою його неймовірного захоплення, тому що зазвичай він простягав свою руку, наче маленьку кухонну лопатку, на дюйм чи два від стегна, і відчував неймовірні муки, коли хтось хапався за неї. Навіть тепер, відразу після дружнього потиску, він поспішив сховати свою руку в кишеню і начебто зрадів, що вона лишилась у нього ціла.
– Ах, боже мій! – вигукнув містер Чілліп, схиливши знову голову набік і оглядаючи мене. – Невже це ви, містере Копперфілд? Це дивовижно! Гадаю, сер, я мав би вас впізнати, якби мені вистачило сміливості пильніше глянути на вас. Ви дуже схожі на вашого бідолашного батька, сер.
– Я ніколи не мав щастя бачити свого батька, – зазначив я.
– Це так, сер, – сказав зворушений містер Чілліп. – І неможливо не шкодувати про це, а надто тепер. Ми, сер, живемо в провінції, але й до нас долітають звістки про вашу славу. Мабуть, у вас тут могутнє збудження, сер? – вказав містер Чілліп, вдаряючи себе вказівним пальцем по чолу. – Мабуть, це важка праця, сер?
– У якій провінції ви живете тепер? – спитав я, сідаючи біля нього.
– Я оселився в кількох милях від міста Сент-Едмондс, сер, – відповів містер Чілліп. – Дружина моя дістала тут у спадщину маленький маєток, сер, за заповітом свого померлого батька, а я придбав-таки маленьку практику, що нею й користуюся з задовільним успіхом, як вам, можливо, приємно буде почути. Дочка моя тепер уже дуже виросла, сер, – сказав містер Чілліп, кивнувши ще раз своєю маленькою головою. – Мати її на минулому тижні мусила випустити дві згортки в її вбраннях; так біжить час, містере Копперфілд!
Спинившись думками на скороминучості часу, маленький лікар рефлекторно підніс до своїх губ порожній бокал. Я запропонував йому наповнити його знову, сказавши, що сам при такій приємній нагоді вип'ю з ним один чи два келихи.
– Та знаєте, сер, – повільно відповів містер Чілліп, – це буде трохи проти моїх звичок; але не можу відмовити собі в приємності поговорити з вами, сер. Здається, ніби тільки вчора я мав за честь лікувати вас від кору. Ви чудесно виплуталися з тієї кризи, сер!
Я подякував за комплімент і замовив два бокали гарячого глінтвейну, який нам подали негайно.
– Цілком надзвичайний бенкет, – зазначив містер Чілліп, розмішуючи напій, – але я не можу протистояти такому дивному випадку. У вас немає сім'ї, сер?
Я похитав головою.
– Я знаю, сер, що ви нещодавно зазнали тяжкої втрати, – сказав містер Чілліп, – я чув про це від сестри вашого вітчима. Особа з рішучим характером, чи не так, сер?
– Так, характер у неї досить рішучий, – погодився я. – А де ви її бачили, містере Чілліп?
– Хіба ж ви не знаєте, сер, – відповів містер Чілліп з найлагіднішою посмішкою, – що ваш вітчим знову став моїм сусідом?
– Ні, не знаю.
– Але він мій сусід, сер. Він одружився з молоденькою дівчиною з нашої провінції, яка має гарний маєточок, бідолашна. А мозок ваш, я думаю, перебуває в постійній напрузі, сер? Чи праця ваша не втомлює вас? – сказав містер Чілліп, поглядаючи на мене, як здивований шпак.
Я ухилився від відповіді на це запитання і повернувся знову до Мердстонів.
– Мені відомо, що мій вітчим одружився вдруге. А ви маєте практику в його сім'ї? – спитав я.
– Не зовсім постійну, сер. А втім, мене запрошують досить часто, – відповів він. – Френолог звернув би пильну увагу на надзвичайно міцний розвиток органу твердості в містера Мердстона і в його сестри, сер.
Я відповів таким виразним поглядом, що містер Чілліп, підбадьорений цим і глінтвейном, кілька разів енергійно похитав головою і задумливо вигукнув:
– Ах, боже мій! Ми ж пам'ятаємо давні часи, містере Копперфілд!
– Брат і сестра не відступили від своїх колишніх правил, чи не так? – спитав я.
– Бачте, сер, – відповів містер Чілліп, – людина медицини, буваючи в багатьох сім'ях, повинна не мати ні очей, ні вух ні для чого, крім того, що стосується її фаху. А все ж таки, мушу визнати, що це жорстокі люди. Скажу більше: жорстокість їхня сягає не лише на тутешнє, але й на потойбічне життя.
– Те життя влаштується, очевидно, без усякого сприяння з їхнього боку, містере Чілліп. Значно цікавіше знати, що поробляють вони в теперішньому житті.
Містер Чілліп похитав головою, розмішав глінтвейн і сьорбнув.
– Вона була чарівна жінка, сер! – жалісно зазначив він.
– Теперішня місіс Мердстон?
– Справді, чарівна жінка, сер, – повторив містер Чілліп, – така мила, як тільки може бути! Місіс Чілліп переконана, що її розумові сили остаточно зломлені були після вступу в цей нещасний шлюб, і тепер вона ходить, як божевільна. Така думка моєї дружини. А дами, – несміливо зазначив містер Чілліп, – надзвичайно спостережливі в цих справах, сер.
– Треба гадати, що вона мала вкритися їхньою огидною пліснявою і зламатися, хай небо захистить її! – сказав я. – І напевно так і сталося.
– Спочатку, сер, були між ними жахливі суперечки, але тепер, смію вас запевнити, бідолашна боїться власної тіні. Чи повірите ви мені, якщо я вам по секрету скажу, що коли сестра з'явилася на допомогу братові, вони просто довели бідолашну до стану ідіотизму?
Я сказав, що в це легко повірити.
– І якщо вже ми з вами говоримо так одверто, – вів далі містер Чілліп, підкріпившись новим ковтком глінтвейну, – то я можу сказати вам по секрету, що мати її вмерла з горя, коли переконалася у нещасті своєї дочки. Хто знає, всі ці душевні страждання зведуть, очевидно, у передчасну труну і саму місіс Мердстон. А була вона до свого одруження превесела дівчинка з міцним організмом. Сили її розчавлені тягарем цієї тиранії. Чоловік і невістка стали для неї тепер справжніми тюремними вартовими. Це зазначила мені місіс Чілліп на минулому тижні. А дами, запевняю вас, сер, у цих справах винятково спостережливі!
– І він продовжує, мабуть, все ще прикидатися побожною людиною? – спитав я. – Мені навіть соромно поєднувати цей епітет з ім'ям містера Мердстона.
– Ви повторюєте, сер, одне з найдивовижніших зауважень місіс Чілліп, – сказав містер Чілліп, причому очі його почервоніли від незвичного вжитку такої кількості міцного напою. – Місіс Чілліп наелектризувала мене, так би мовити, коли оголосила, що містер Мердстон удає з себе ікону і називає себе божественною натурою. Я просто остовпів і витріщив очі, коли місіс Чілліп сказала мені це, – поволі мовив маленький чоловічок. – У ту хвилину ви звалили б мене на землю найлегшим дотиком пера до моєї спини. Дами дуже спостережливі, сер, чи не так?
– У них дуже розвинена інтуїція, – сказав я на його превелику радість.
– Я дуже щасливий дістати таку підтримку своєї думки, сер, – відповів він. – Не часто наважуюсь я ставити не медичний діагноз, запевняю вас. Містер Мердстон іноді виголошує прилюдні проповіді і кажуть... одним словом, сер, місіс Чілліп каже... що жорстокіший він буває, то несамовитіші стають його проповіді.
– Я вважаю, що місіс Чілліп має цілковиту рацію, – промовив я.
– Це ще не все, – вів далі підбадьорений чоловічок. – Місіс Чілліп сказала також, що релігія для цих людей є тільки проявом їхнього поганого настрою і гніву.