Він скинув каптан, але й це не допомогло — сорочка, прилипла до спітнілого тіла, пекла, мов розпечена бляха. Скинув чоботи, але босі ноги грузли в піску, наче в гарячому попелі.
Криві берізки понад дорогою не давали тіні, жито хилило додолу важке колосся, знеможено посхилялися збляклі від спеки квіти.
Все навкруги сповила гаряча тиша, ніде не видно було ні людини, ні птаха, жодного живого створіння, не тремтів жоден лист, жодна билинка, наче в цю годину на змучену землю налетіла полудниця і пошерхлими губами висмоктувала з неї останні сили.
Антек ішов чимраз повільніше, думаючи про зібрання, і його то охоплювала злість, то брав сміх, то гризла досада.
"Ну, що з такими вдієш! Всякого стражника бояться. Наказали б їм слухатись начальникового чобота, то і слухалися б! Вівці, та й годі! — думав він з глибоким жалем і водночас із гнівом.— Правда, тяжко їм усім, кожен б'ється мов риба об лід, кожен ледве дихає від злиднів, де вже їм думати про такі справи? Народ темний, убогий, не розуміє навіть, що йому потрібно... Авжеж, людина — як свиня, нелегко їй підняти писок до сонця..."
Так міркував Антек, зітхаючи, і всі ці думки й хвилювання про інших примусили його тільки гостріше відчути, як погано йому самому, може, навіть гірше, ніж іншим.
— Тільки тим добре, хто ні про що не думає!
Махнув рукою і так поринув у задуму, що мало не наскочив на єврея-ганчірника, який сидів край дороги.
— Що, втомилися? Ще б пак, така спека! — заговорив він перший, зупиняючись біля старого.
— Кара божа! Віє, мов з печі! — вигукнув єврей і, підвівшися, накинув лямки на згорблену старечу спину, присмоктався, мов п'явка, до своєї тачки і став штовхати її поперед себе, напружуючись з усіх сил, бо вона була навантажена мішками з ганчіря дерев'яними ящиками, а нагорі стояв ще повний кошик яєць клітка з курчатами. Дорога була піщана, а спека стояла й не сказати яка, і хоч як старий напружував останні сили, йому доводилося щохвилини зупинятися й відпочивати.
— Нухіме, ти ж спізнишся на шабес! — жалібно умовляв він сам себе.— Нухіме, штовхай, штовхай, ти ж дужий, мов кінь! Ну, раз, два, три! — І він з розпачем кидався на тачку, штовхав на кілька кроків уперед і знову зупинявся.
Антек кивнув йому головою і пішов далі, але Нухім став його благати:
— Допоможіть мені, пане господарю, я добре заплачу! Не можу більше, ніяк не можу...— Він упав на тачку, блідий, як мрець, ледве дихаючи.
Антек, ні слова не кажучи, повернувся назад, поклав на тачку свій каптан і чоботи, міцно вхопився за неї і став штовхати її поперед себе так швидко, що аж колесо зарипіло і знялася курява. А єврей дріботів поруч, хапаючи повітря пересохлими губами, й припрохував:
— Тільки до лісу, а там далі дорога добра і вже недалеко! Я вам заплачу цілий п'ятак.
— Заткни його собі в ніс! Дурню, дуже він мені потрібний! І як то євреї думають, що все на світі робиться заради грошей!
— Ну, ну, не гнівайтесь! Не хочете грошей, то я вам дам гарні пищалки для дітей. Ні? То, може, ниток, голок, стрічок якихось? Не потрібно? То, може, булок, цукерок, бубликів або ще чогось? У мене все є. А може, пан господар купить пачку тютюну? Чи, може, почастувати вас чарочкою доброї горілки? Я її залишив для себе, але вам уже по знайомству... По совісті кажу, тільки по знайомству!
Він закашлявся так, що очі в нього полізли на лоба, і коли Антек трохи уповільнив ходу, взявся за тачку й пішов поруч, жалібно поглядаючи на нього.
— Добрий буде врожай, вже ціна на жито впала,— почав він, перейшовши на інше.
— Хоч і не вродить, а купці однаково викручують, щоб менше заплатити. Хлопові завжди збиток.
— Гарну годину дав господь, зерно вже сухе.— Старий дорогою зривав колоски, вилущував зерна і жував їх.
— Еге, господь так добре розпорядився, що ячмінь геть-чисто весь пропав!
Вони знехотя перемовлялися про те, про се. Нарешті зайшла мова про зібрання, про яке єврей, видно, вже знав, бо сказав, тривожно озираючись навкруги:
— Знаєте, начальник іще взимку підписав контракт з одним підрядчиком на будівництво школи в Ліпцях. Мій зять у них за фактора був.
— Ще взимку, кажеш? Раніше, ніж громада ухвалила? Та хіба це можливо?
— А що він, дозволу питатиметься, чи що? Хіба він не хазяїн у своєму повіті?
Антек став його розпитувати. Єврей знав багато цікавого й відповідав охоче, а наприкінці поблажливо мовив:
— Так уже заведено. Селянина земля годує, купця — торгівля, поміщика — маєток, ксьондза — парафія, а начальника — всі. Кожному треба якось жити. Правду я кажу?
— А мені думається, що не повинно так бути, щоб один одного обдирав! Кожен повинен жити по правді, як бог звелів.
— Що вдієш! Кожен живе, як може.
— Знаю, що кожен собі ріпу скромадить, та через те й погано всім!
Єврей тільки головою покивав, але, видно, думав своє.
Вони дійшли тим часом до лісу й кращої дороги. Антек поставив тачку, купив дітям на цілого злотого цукерок, а коли єврей став йому дякувати, буркнув:
— Облиш, допоміг, бо мені так схотілося.
Він швидко попростував до Ліпців. Його відразу охопила свіжа прохолода. Гіллясті лісові дерева так заслоняли дорогу, що тільки посередені синіла вузька смужка неба і на землі тремтів струмок хисткого світла. Бір був старий, могутні дуби, сосни й берези стояли всуміш тісною юрбою, а внизу до товстих стовбурів тулилась дрібнота — ліщина, осика, ялівець і граби. Подекуди височіли горді ялини, жадібно тягнучись до сонця.
На лісовій дорозі після вчорашньої бурі ще поблискували калюжі й валялися зламані гілки та крона, а де-не-де й видерте з корінням струнке деревце, мов труп, лежало впоперек дороги. Тихо було тут, все заснували прохолодні сутінки, пахло грибами й пліснявою, дерева стояли нерухомо, наче задивившись у небо, і крізь їхні тісно переплетені крони місцями пробивалося сонце, повзаючи золотими павуками по мохові й червоних ягодах, що, мов застиглі крапельки крові, були розсипані по бляклій траві.
Лісова прохолода й глибокий спокій розморили Антека і, примостившися під деревом, він мимохіть задрімав. Розбудив його кінський тупіт і пирхання. Побачивши пана, що їхав верхи, Антек підійшов до нього.
Привіталися, як годиться, по-сусідському.
— Ну й спека! — сказав пан, погладжуючи коня, що ніяк не хотів стояти.
— Так, пече страх як, а за якийсь там тиждень треба вже буде з косою виходити в поле.
— В Модлщі вже косять жито, аж гуде.
— Там піски. Та цього року скрізь жнива почнуться рано. Пан став розпитувати його про зібрання у волості і, почувши про те, що там відбувалось, від подиву широко розплющив очі.
— І ви так одверто, прилюдно вимагали польської школи?
— Ну, я ж вам сказав! Брехати не стану.
— І як це ви зважилися при начальникові! Ну-ну!
— В указі чорним по білому написано, тож маємо право.
— Але чого це ви надумали вимагати польської школи?
— Чого надумали? Адже ми поляки, а не німці або хто інший
— А хто ж це вас так навчив, га? — спитав пан тихше, нахиляючись до нього з сідла.
— Діти й без учителя доходять до розуму,— ухильно відповів Антек.
— Бачу, що недурно Рох вештається по селах! — тим самим тоном провадив пан далі.
— Так, вони удвох з дядечком вашим навчають люд грамоти як уміють! — пильно дивлячись йому в очі, з притиском сказав Антек.
Пан якось неспокійно засовався в сідлі і заговорив про щось інше, але Антек навмисне звернув розмову до того ж, говорив і про інші селянські болячки, нарікав на темряву й занедбаність у якій живе народ.
— Все через те, що нікого не слухають! Я знаю, як ксьондзи їх навчають та умовляють працювати, а все, мов горохом об стіну!
— Е, казанням тут допоможеш так, як мертвому — кадилом!
— То чим же вам допомогти? Порозумнішав ти, я бачу, в острозі! — ущипливо зауважив пан.
Антек почервонів, блиснув очима, але відповів спокійно:
— Порозумнішав, правда! Знаю тепер, що в усьому нашому горі пани винні.
— Казна-що верзеш! Що ж пани тобі такого зробили?
— А те, що за польських часів вони тільки й знали, що людей батогами шмагати та утискати, а самі бенкетували й гуляли, от і прогуляли весь люд, а тепер треба починати спочатку.
Поміщик був запальний, отож розсердився і гукнув:
— Зась тобі, хаме, до того, що пани робили! Знай свій гній та вила і тримай язика за зубами, бо коли б тобі його не вкоротили!
Він свиснув нагаєм у повітрі і помчав так швидко, що в коня аж селезінка кевкала.
Антек, так само злий і роздратований, пішов своєю дорогою.
— Собаче поріддя! — бурмотів він люто.— Ач ясновельможний пан, трясця тобі! Коли в хлопа запобігає ласки, то з кожним братається, стерво! Сам гроша ламаного не вартий, а інших хамами обзиває! — 3 серця він чавив ногами мухомори, що траплялися на дорозі.
Він уже виходив з лісу на тополеву дорогу, аж тут почув начебто знайомі голоси й уважно огледівся: під хрестом у затінку беріз стояла чиясь запорошена бричка, а на узліссі він побачив органістового сина Яся і Ягусю.
Антек навіть очі протер, цілком впевнений, що це йому привиділося, але ні, вони стояли за кільканадцять кроків від нього й дивилися одне на одного, радісно усміхаючись.
Здивований Антек нашорошив вуха, але чув тільки голоси і не міг розібрати жодного слова.
"Вона з лісу йшла, а він їхав, от і здибалися",— подумав він, але в цю ж мить його щось наче вкололо, він нахмурився, глуха, болюча підозра заворушилася в ньому:
"Ні, це вони змовились!"
Проте, побачивши Ясеву сутану та його обличчя з виразом якоїсь святої чистоти, Антек заспокоївся і зітхнув з величезним полегшенням. Незрозуміло було йому тільки, навіщо Ягуся, ідучи в ліс, вбралася по-святковому? І чому так синіють її променисті очі, тремтять вишневі губи? Чому від неї так і віє радістю?
Антек обійняв її всю голодним вовчим поглядом, а вона в цю мить, нахилившися вперед високими грудьми, простягала Ясеві козубок. Ясь брав з нього ягоди, сам їв і їй клав у рота.
— Майже ксьондз уже, а бавиться, мов дитина! — поблажливо пробурмотів Антек і швидко пішов до села, побачивши по сонцю, що вже скоро вечір.
"Ця скалка в мені не болить, лише доки її не торкнеш! — думав він про Ягусю.— А як жадібно вона на нього дивилась! Ну й нехай і нехай!"
Але даремно він відмахувався від цих думок, скалка чимраз болючіше встромлялася йому в серце.
"А від мене тікає, наче від чуми! Видно, новеньке ситечко на кілочку! Щастя, що з Ясем у неї нічого не вийде...— Лють розгорялася в ньому дедалі дужче.— Як сука: хто їй свисне, за тим і біжить".
Він ішов швидко, але не міг втекти від гірких думок.