Що робив, ким він був? А! Кому потрібні небіжчики... Від жаровень променилося благодатне тепло. Червоноокі вуглини через вузькі прорізи в чорному залізі дивилися на тих, що споживали поминальний обід.
До трапезної зайшов управитель міським домом Велізарія. Чоловік був брудний, з його одягу сочилася вода, він щойно зіскочив з коня. Підставивши вухо в зморшках, Каллігон прислухався до шепоту управителя. В євнуховій душі зазвучали слова молитви Симона: "Нині ти відпускаєш мене, боже..." Ні, геть слабкодухість! Настала пора дії. Книгу Правди треба також послати в Єгипет, в розорену Сірію. І переписувати ще. Але таємно, таємно. Новий базилевс не допустить осудження старого, аби не захитати Владу. Щоб утвердити себе, Юстин Другий вимагатиме поваги до пам'яті Юстиніана Першого.
Впираючись у підлокітники, Каллігон вигукнув:
— Сьогодні, піддані, в бозі відійшов від плоті наш благочестивий повелитель Юстиніан Найвеличніший!
Чи годиться писклявому голосу євнуха сповіщати не про смерть — про кончину базилевса! Диякон громовим басом затягнув:
— Ві-і-ічная пам'ять...
Хор злагоджено підхопив установлені Церквою слова. Сьогодні ці пресвітери, диякони, прислужники вдруге просили бога і людей не забувати імена померлих і діла їхні.
"Невже тільки мрія про звільнення від Юстиніана давала тобі сили? — запитував себе Каллігон.— Раб ледачий, невже пережити це породження зла було єдиною твоєю метою? Чому ж ти стомився?"
Варвари, поділивши імперію, отруюються трутизною Влади. їхні рекси запозичують гірше і наслідують базилев-сам. Треба попередити всіх про небезпеку. Якби люди вміли читати!
Каллігон згадав, що він потрібен і нещасному Велізарію, якого без його догляду з'їдять хробаки. Потрібен Каллігон і багатьом сотням колонів, сервів, приписних, рабів і найманих*, які належать віллам Велізарія. Адже вони, хоч і властива їм тваринна тупість, трохи розуміють: поки Каллігон управляє залишками багатства колишнього полководця, їм дихається без зайвих страждань.
Старому євнухові треба жити. Не для себе. Для тих, хто живе з ним, для тих, хто народиться.
Стіни будинку і сам півострів здригались під ударами бурі, що била з півночі, із земель варварів.
Не забувай нічого.
ЕПІЛОГ
...Не я тебе
Побачу у могутнім пізнім віці.
Пушкі н
Однакові кургани покрили поховальні багаття роських родів, які загинули в хозарську війну. Курган Всеславового роду зветься в Пороссі Княжим.
н ині на Русі менше зважають на рід. Затоптуються племінні коні — внутрішні межі між людьми слов'янської мови.
Молоді каничі, молоді ілвичі вважають себе давніми росичами. На ім'я росича відгукуються росавичі, що живуть на північ від каничів між рікою Росавою та Дніпром.
І ростовичі з бердичами, що ділять між собою володіння землями по ріці Роставиці, погодилися стати заодно з росичами.
І славичі, чиє місце на верхів'ї ріки Росі, і навіть далекі колись триполичі, що володіли лісовими полянами, з трьох сторін омитими рікою Ірпінь та Дніпром, після внутрішніх сварів і суперечок вступили в союз із росичами, віддали під Всеславову руку свої слободи і дають князеві воїнів.
Повсюдно до росичів першими тяглися вільні оратаї-ви-кидні, яким родовий розподіл зовсім ні до чого.
Росичами чи русичами — у кого як вимовляється,— називають себе родини прип'ятичів та вихідці з інших далеких племен і родів, які радо вилізли і далі вибираються зі своїх трясовин і нетрів на багатий чорнозем Заросся, на колишню степову дорогу.
Не тому так сталося, що забудькуваті люди слов'янської мови, а тому, що пам'ятливі вони і кмітливістю розуму не обділені. Під охороною роського війська слов'янський оратай відвика" І.ІМІМ мои,ітися веснами, чи сам він, чи напад-ник-степоїшк ножне урожай на полянах.
Княжпіі курган цвіте лагідною зеленню літніх трав. Тут Всеслав іпука< усамітнення не для молитовних споминів про померлих. Сам суддя, князь знав, у чому завинив перед батьком, дружиною, родом, і в своїй совісті розв'язав суперечку без лукавства сутяжництва. Минуле жило в ньому, і князь не мав страху перед ним.
Похід на ромеїв збагатив княжу скарбницю, збагатилось Поросся. На те й посилав Всеслав військо в імперію. Тепер можна ступити з миром до півночі, щоб багатством і славою взяти в росичі хвастичів, ірпичів, ужичів та інших слов'ян, які в невигідній різноплемінній розпорошеності проживають до ріки Прип'яті. За ними чи не настане пора в'ятичам, мешканцям поріччя Супою, Трубежу, Остра й Десни, йти під сильну роську руку?
Поступовим повинно бути велике діяння, аби не зіпсувати його нетерплячкою швидкої принуки. Як, чинити? Як споруджувати велике творіння не з податливого сокирі дерева, не із покірного силі каменю, а живими людьми, з живих людей? Немає такої науки, щоб дізнатись. Сам себе вчи, князю, княжої мудрості.
Багато років минуло, Всеслав знає, що хозари ожили і не буде від них спокою. Щоб відбитися, треба взяти хозарів у їхньому гнізді, в задонських степах, де град їхній великий Саркел. А коли слати військо, щоб під корінь підрізати Степ? Що раніше вершити, що згодом? Сам вирішуй, князю. Виваж розумом, перевір серцем, у душі випробуй і поклади на чисту совість.
Ось і сутінки, на заході видно вечірню зорю. Від Княжого кургану дорога до княжого двору над гирлом Росі недовга. Чи не пора перенести Княжград? Нині він залишився на околиці, а місце йому — всередині землі. Буде для Княжграда зручною гора в колишній землі триполичів, при злитті Дніпра з Десною, над берегом, де споконвік стоїть великий торг? Чи не буде? Думай, князю.
Відтоді, як повсюди через старі засіки пробилися прямі дороги, а над рівчаками перекинуто мости, і тісно, і вузько стало Пороссю. Чи давно воно здавалося великим, коли ходили плутаними стежками і таємними проходами в лісових завалах? Нині — накриєш долонею. Князя не привабили розкішні вбрання, добуті в ромейському поході. Він одягнутий в грубу пістрю роської роботи, по-слобожанськи.
Йому не потрібне ярмо кривавого пурпуру і призахідна жовтизна золота. Нікого йому дурити. Він росич.
Себелюбство не висушило Всеславову душу, не довелося йому віддатися насолоді самовдоволення, сказавши собі: "От здійснив я велике і сам став великим".
Такі росичі. Вони не обіллють зневагою інші народи, поставивши себе над усіма. У них не посіються вчення злих пророків.
Росича завжди жалить сумнів. Хоч як би піднявся він високо, наодинці із собою він знає: нема в тобі досконалості, нема, нема!
І, не вміючи захоплюватися собою, росич шукає високого поза собою і своє щастя знаходить у спільному. Такий росич, людина великої любові.
Він захоче словом, різцем чи пензлем виразити більше, ніж сил у нього, більше, ніж дозволяє матеріал. Хоч скільки б пізнав росич — йому мало. Адже й той росич, який ніби досхочу тішиться славою, в душі не вміє збрехати собі. Він знає, незавершене його творіння і не можна залишити його.
Тому, розкривши своє серце, росич стає зрозумілим усім. Й інші народи казали: "Дивіться, він близький нам, даремно ми раніше боялися його".
Росич завжди прагнув неможливого. Вічно голодний душею, він жив пориваннями. Не жив ще на світі щасливий росич, бо для себе самого він завжди залишався нижчим від своєї мрії. Тому й досягав він багато чого.
Відставши від своїх, згубившись у натовпі себелюбців, росич здавався нещасним і нерозумним. У нього немає вміння змагатися в хитрощах з людьми, впевненими в своєму праві пригнічувати інших, жити чужим соком. Взявшись не за свою справу дріб'язкової, особистої наживи, росич завжди був і обдурений, і зраджений. Такий уже росич, на самого себе він працює погано, йому нудна така робота.
Та тільки-но, зрозумівши помилку, росич скидав чужу личину, де тільки бралися в нього і вміння, й сила! Він забувся, його не мучать сумніви. Тут усе дай дорогу, аби ненароком не" зачепила ступня велета.
Такий— уже росич від народження, що збулося на березі малої ріки, яка тече із Заходу на Схід і впадає в Дніпро з правої руки.
На колишньому кордоні між Лісом і Степом...
На Русі ІІС Т.ІКІ МИНИ, 111,4 >( > М.ІДОПГО '.4(>С()І гллпої спідки
минувшини. 1 Ісмі'и сухих що можуть років
зберігати іі і." л і 111111 клинок, і маленький її ниток, і кільце кольчуги поруч шматком ппчпііспоі шкури, дерен яним брусом клаптиком одшу. Немає гір, П[>пдатних для кам'яних фортець, пічних підземель і пе нїишепиих написів.
Не було тут богін, які нпмагалн улесливої хвали в пишноті мінних храмів. Не було і владик, які наслідували богам. Прості в поводженні, хранителі небесної тверді росичів пе потребували особливої служби, вівтарів, які б красою змагалися з небом. Скромні символи— слов'янської спільноти, руські божества любили стояти на полянах-по-гостах, в стінах зелених лісів під покрівлею з вільного повітря.
Живий руський грунт в своїй вологій родючості за одне покоління людського життя безслідно розчиняв залізний виріб. Шашіль, черв'яки-деревогризи, пліснява, пожежі зжерли руські гради. Стерлися могильники. Залишки поселень змиті справжніми потопами — подумайте, скільки дощу й снігу кинуло щедре небо на руську землю лише за тисячу літ!
Стліли пергаменти, береста, дошки, дощечки і палички, на яких писали давні русичі. Нічого не залишилося, нічого.
Неправда! Під стертими часом і плугом могилами і сьогодні зберігається попіл поховальних багать, кості й речі, зроблені росичами. Під дерном знайшлися залишки погостів, градів, поселень викиднів, які виселялися на волю з-під родового гніту. Все це жило. І живе.
Немає записів, зроблених росичами, чи вони ще не знайдені. Зате є оповіді інших очевидців-сучасників, недвозначно ясні, прекрасні в своїй точності.
Хто забажає, той знайде багато незаперечних свідчень. Треба тільки трохи-трохи попрацювати, постаратися зрозуміти, оцінити і — порівняти, пам'ятаючи весь час, що не буває чудес, з нічого ніщо не народжується, немає нічого незрозумілого, нічого, створеного просто випадком чи долею.
Та марною була б праця і казкою здалося б розказане, якби поруч з усіма нами не стШ5[в-би живий велет, наш найосновніший свідок — Справа. Русі.