Не дитини, а дітей. Він звів їх водно в думках, і вони стали нерозлучні. О, якби ж то він міг злучити їх давно, у любові своїй, і в смерті, і якби ж то живе не було для нього набагато мертвіше, ніж мертве!
Сильні душевні збурення та удари були йому знані й раніше, ще до недавніх його страждань. Вперті, замкнені натури не можуть їх не зазнавати, бо впертість і замкненість свою виборюють нелегко. Буває, що земля, давно підкопувана, западеться в одну мить; те ж, що підкопувалось тут, так довго і так по-різному, осідало й осипалося потрошки, більше і більше, чимдалі стрілка повзла по циферблату.
Врешті він став подумувати, що взагалі не мусить виїжджати. Може відмовитись і від тієї дещиці, яку лишили йому кредитори (що вони не лишили йому більше, була його власна воля), та й обірвати зв'язок між собою й спустошеним домом, обірвавши ту, іншу ниточку…
Це тоді кроки його чути було в колишній кімнаті економки — тільки думок було не чути, бо інакше вони звучали б страшно.
Світ був дуже зайнятий ним, дуже неспокійний. Він знову це відчув. Світ шепотівся, світ гомонів. Не вгавав ні на хвилину. Це і та химерна плутанина слідів мордували його до смерті. Всі речі стали набирати розмитого вохряного кольору в його очах. Домбі й Сина вже нема… дітей уже нема. Це треба добре обдумати — завтра.
Він обдумував це завтра — сидів у кріслі, думав і, час од часу, бачив у дзеркалі таке видиво:
Примарна, вихуділа, виснажена подоба його самого сидить у задумі, над порожнім каміном. Вона то підводить голову, розглядаючи зморшки та западини обличчя, то знову хилить її і думає знову. Ось вона встає і ходить, ходить довкола, ось іде до сусідньої кімнати й повертається звідти з чимось, узятим з туалетного столика й схованим за пазухою. Ось втуплює погляд в щілину під дверима й думає.
Тс-с-с! Про що?
Вона думає, що як кров потече сюди і витече в хол, то тектиме, напевне, довго. Пробиратиметься так поволі, так по-пластунськи обережно, то збираючись у ліниву калюжу, то рушаючи знову й наливаючись новою калюжкою, що смертельно поранений, поки його викаже його ж кров, буде вже мертвий або при смерті. Обдумавши це, подоба знову встає і ходить по кімнаті, тримаючи руку за пазухою. Він вряди-годи зиркає на подобу, з цікавістю стежачи за її рухами, й бачить, який зловісний убивчий вигляд має та рука.
Ось вона знову думає! Про що ж вона думає?
Чи коли кров витече в хол, по ній топтатимуться ногами і рознесуть по будинку поміж усіх отих, інших слідів, а може, й по вулиці.
Подоба сідає в крісло, втоплює очі в порожній камін, а тим часом в кімнату просмикується світло — сонячний промінь. Вона не бачить нічогісінько — сидить і думає. Раптом вона схоплюється з крісла — обличчя в неї жахливе, злочинна рука стискає те, що лежить за пазухою. І тут її стримує зойк — несамовитий, голосний, пронизливий, пристрасний, поривний зойк — і він бачить у дзеркалі себе, а біля ніг своїх — дочку.
Так! Свою дочку. Глянь на неї. Дивись! Вона в нього в ногах, припадає до нього, кличе його, ламає руки, благає.
— Тату, любий тату! Простіть мене, даруйте мені! Я прийшла просити прощення на колінах. Без нього я ніколи не буду щаслива!
Не змінилась нітрохи. Одна в цілому світі не змінилась! Те саме обличчя, зведене до нього, як і тої нещасної ночі. Просить прощення — у нього!
— Тату, любий, о, не дивіться так на мене! Я ніколи не хотіла кидати вас. Ніколи про таке не думала: ні до того, ні після. Я, коли втікала, була дуже налякана, і не могла думати. Тату, любий, я вже зовсім інша. Я каюся. Я знаю, що завинила. І знаю, якою повинна бути. Тату, не женіть мене, бо вмру!
Він, хитаючись, пішов до крісла. Чув, як взяла його руки й поклала собі на шию, як обтулила їх своїми руками; чув її поцілунки на своїм обличчі; почув мокрий дотик щоки на своїй щоці і зрозумів, — о як глибоко зрозумів! — все, що вчинив.
До грудей, які він понівечив, до серця, яке ледь не розбив, притисла його обличчя, сховане в долонях, і схлипуючи сказала:
— Тату, коханий, я вже мати. В мене є дитина, що ще трохи і зватиме Уолтера так, як я називаю вас. Коли вона народилася, і коли я зрозуміла, як я її люблю, то зрозуміла, що я зробила, кинувши вас. Простіть мене, таточку. Скажіть, що благословите мене й моє дитя!
Він сказав би, якби міг. Він зніс би руки й благав би пробачення в неї, та вона перехопила й стягла їх долі.
— Моя дитина народилась на морі, тату. Я молилася богу (і Уолтер молився за мене), щоб дав мені повернутися додому. Я, як тільки ступила на берег, відразу побігла до вас. Не розлучаймось ніколи, таточку! Не розлучаймось більше ніколи!
Її руки повили його посивілу голову, а він застогнав від думки, що ніколи, ніколи не знав цього відчуття раніше.
— Ви поїдете до нас, побачите моє немовля. Це хлопчик, тату. І зветься Поль. Я думаю… я надіюся… він подібний…
Сльози не дали їй договорити.
— Заради моєї дитини, заради імені, яке ми йому дали, заради мене — простіть Уолтера, таточку! Він такий ласкавий, такий ніжний до мене. Я з ним така щаслива. То не його вина, що ми побралися. Тільки моя. Я так його кохала!
Вона ще міцніше пригорнулася до нього, ще щиріша і ще сердечніша.
— Він такий мені дорогий, таточку. Дорожчий за життя. Він любитиме вас, шануватиме вас, як я. Ми й дитятко наше навчимо любити й шанувати вас, і скажем йому, коли порозумнішає, що у вас був синочок колись, і так само звався, але помер, і ви дуже сумували, та він пішов на небо, де всі ми, надіємось, зустрінемся з ним, коли прийде й нам пора на спочинок. Поцілуйте ж мене, тату, на знак того, що помиритеся з Уолтером… з моїм коханим чоловіком… з батьком дитини, що повернула мене вам. Повернула мене вам!
Вона знову вибухнула плачем, горнучись до нього, а він поцілував її в губи і, звівши вгору очі, промовив: "Даруй мені прощення, господи. Воно так мені потрібне".
І знов опустив голову, і плакав, і голубив дочку, і довго-довго в цілому будинку не чути було ні звуку, — сиділи обоє, сплетені в обіймах, освітлювані переможним сонцем, що зайшло до кімнати разом із Флоренс.
Підкоряючись її проханню, він слухняно одягся і на непевних ногах вийшов разом з нею у хол, з острахом озираючись на кімнату, де просидів стільки часу відлюдьком й де бачив у дзеркалі оте видиво. Флоренс, яка й роззирнутися боялася, щоб, бува, не нагадати батькові про останнє їхнє прощання — вони-бо ступали по тих самих плитах, де він колись ударив її, в нападі шаленства, — тулячись до батька, що обіймав її однією рукою, і не зводячи з нього очей, вивела його на вулицю, до екіпажа, що чекав при вході, і повезла геть.
Тоді, плачучи з радощів, вийшли зі свого сховку Поллі й міс Токс. А потім дуже старанно запакували його одяг, книги й таке інше, передоручивши все, як належить, певним носіям, що їх увечері прислала Флоренс. А потім ще випили останню чашку чаю в опустілому домі.
— Так що, Поллі, "Домбі і Син", як я й казала колись при одній сумній нагоді,— мовила міс Токс, зав'язуючи низку спогадів, — таки виявився врешті донькою.
— І то доброю донькою! — вигукнула Поллі.
— Маєте рацію, Поллі, — мовила міс Токс, — і те, що ви від початку були її другом, з малих її літ, — те робить вам честь. Ви стали їй другом багато раніше, ніж я, — мовила міс Токс. — Ви — добра жінка, Поллі. Робіне!
Міс Токс зверталась до круглоголового молодого парубка, що, здається, перебував у вельми прикрому становищі та поганому гуморі й сидів ген у кутку. Коли він підвівся, з'явились постать і риси Точильника.
— Як ви могли чути, Робіне, — сказала міс Токс, — я щойно назвала вашу маму доброю жінкою.
— Та вона така й є, міс, — не без чулості ствердив Точильник
— Дуже добре, Робіне, — сказала міс Токс, мені вельми приємно це чути. Отож, Робіне, оскільки я, за вашим же настійним проханням, беру вас до себе на випробу, з метою навернення вас на праву путь, то хочу скористатися цією винятковою можливістю і зазначити, що я сподіваюся, ви ніколи не забудете, що маєте й завжди мали добру матір, і намагатиметесь поводити себе так, щоб бути, втіхою для неї.
— Їй-богу, намагатимусь, міс, — одповів Точильник.
— Я багато чого пережив, міс, і тепер маю такі чесні наміри, які тільки пацан…
— Прошу одзвичаюватися од таких слів, Робіне, — ввічливо перебила міс Токс.
— Перепрошую, міс… які тільки чоловік…
— Ні, Робіне, не так, — озвалася міс Токс, — я воліла би: індивідуум…
— Індивідом…
— Це вже значно краще, — задоволено схвалила міс Токс, — набагато виразніше!
— …мати може, — закінчив Точильник. — Якби з мене колись міс і мама не зробили були Точильника, що було найгіршим нещастям для чоло… індивідома.
— Дуже добре, — похвально відгукнулася міс Токс.
— …якби мене птахи з пуття не збили і не потягло мене на службу бозна-кому, — вів далі Точильник, — то, думаю, я був би кращий. Але для…
— Інди…, — підказала міс Токс.
— Відма, — підхопив Точильник, — ніколи не пізно виправитись. Я сподіваюсь, що ваша люб'язна випроба мене виправить, міс; а, батька, мамо, і братів, і сестер здорови від мене і кланяйся всім.
— Дуже рада це чути, — зауважила міс Токс. — Чи не з'їсте бутербродика з чаєм перед тим, як іти, Робе?
— Дякую, міс, — одповів Точильник, і тут же пустив у рух свої власні точила з таким дивовижним завзяттям, немов уже кілька днів жив надголодь.
Коли, належного часу, міс Токс і Поллі одягли капелюхи та шалі, і Роб, обнявши матір, пішов за своєю новою хазяйкою, це вправило Поллі в такий обнадійливий захват, що, коли вона дивилася їм услід, довкола газових ліхтарів чомусь плавали блискучі кружала. Потім Поллі погасила свічку, замкнула парадні двері, віднесла ключа в агенство неподалік, і щодуху побігла додому, тішачись наперед тому радісному вереску, який здійме її несподівана поява. Величний будинок, байдужий до всіх страждань, пережитих у ньому, і до змін, які сам пережив, стояв насупившись, мов глухонімий, на вулиці, ще здаля відсікаючи будь-які запитання оголошенням про те, що це омріяне родинне помешкання здається у винайм.
Розділ шістдесятий
ПЕРЕВАЖНО ШЛЮБНИЙ
Великий фестин, що його раз на півріччя влаштовували доктор і місіс Блімбери і з нагоди якого просили кожного з юних джентльменів — учнів цього симпатичного закладу — зробити їм приємність одвідати вечірку, яка призначалася на пів до восьмої й передбачала танцювання кадрилі, відбувся належного часу, і юні джентльмени, без будь-яких проявів нестатечного вітрогонства, в стані наукового переситу роз'їхалися по домах.