Я так і подумав тоді, що ви трохи поспішаєте. Часи змінюються.
Як вплине ця смерть на долю Флер? Це питання почало тривожити Сомса. Він не був упевнений, чи дочка знає про неї: вона рідко проглядала газети, а оголошень про народження, шлюби та смерті не читала ніколи.
Він поспіхом закінчив справи й подався снідати на Грін-стріт.
Вініфред була сумна. Джек Кардіган, як з'ясував Сомс, поламав крило машини і сам на деякий час втратив "життєздатність". Вініфред ніяк не могла звикнути до думки, що таке сталося з її зятем.
— То Профон і справді поїхав?— раптом спитав Сомс.
— Поїхав,— відповіла Вініфред,— але куди, я не знаю.
Так, у тому-то й річ, що нічого не можна сказати напевно! А втім, йому не дуже й кортіло знати. Листи від Аннет приходили з Дьєппа, де вона жила з матір'ю.
— Ти, певно, бачила повідомлення про смерть нашого родича?
— Бачила,—кивнула Вініфред.—Мені шкода... шкода його дітей. Він був дуже приємна людина.
Сомс буркнув щось невиразне. Давня, глибока істина, що людей у цьому світі судять не по їхніх вчинках, а по їхній репутації, підкралася через чорний хід до його свідомості і настирливо стукала в її двері.
— Я знаю, що у декого було таке враження,— сказав він.
— Тепер, коли він помер, треба віддати йому належне.
— Я б волів віддати йому належне раніше,— мовив Сомс,— але в мене ніколи не було нагоди. Чи є у тебе "Книга баронетів"?
— Є. Там, на нижній полиці.
Сомс дістав грубий червоний фоліант і почав гортати його.
"...Монт — сер Лоренс, 9-й бар-т, т-л з 1620 p., ст, син Джофрі, 8-го бар-та і Лавінії, доч. сера Чарлза Максгема, бар-та (Маскгемхол, Шропшір); одр. 1890 р. з Емілі, доч. Конвея Чаруела, ескв., Кондафорд-Грейндж, Оксф; один син-спадкоємець Майкл Конвей, нар. 1895 p., дві дочки, мешк.: Ліппінгхол-Менор, Фолвел, Букінгемшір. Клуби: "Жартунів", "Кав'ярня", "Аероплан". Див. "Бідлікот".
— Гм!— буркнув він.— Ти знаєш кого-небудь із видавців?
— Дядечка Тімоті.
— Я маю на увазі живих.
— Монті знав одного в своєму клубі. Якось він навіть привів його до нас обідати. Адже Монті завжди мріяв написати книжку про те, як розбагатіти на перегонах. Він пробував зацікавити того видавця.
— Ну й що?
— Монті підбив його поставити на одного коня — ставка була дві тисячі гіней. Більше ми його не бачили. Наскільки я пригадую, він був одягнений із смаком.
— Кінь узяв приз?
— Ні. Здається, прийшов останній. Ти ж знаєш, Монті був по-своєму недурний.
— Справді?— сказав Сомс.— А як ти гадаєш, чи може бути щось спільне між майбутнім баронетом і видавничою справою?
— Люди тепер нічим не гребують,— відповіла Вініфред,— Вони ладні робити, що завгодно, аби тільки не бити байдиків — зовсім не так, як у наші часи. Тоді всі прагнули нічого не робити. Але, гадаю, все ще вернеться.
— Молодий Монт, про якого я кажу, дуже упадає за нашою Флер. Якби його залицяння могли покласти край тому захопленню, я б посприяв йому.
— Він гарний хлопець?
— Не красень, але досить приємний, трохи вітрогон. По-моєму, у них чималі земельні володіння. Здається, він щиро закоханий. А проте хтозна.
— Атож,— промурмотіла Вініфред,— важко сказати напевно. Я завжди вважала, що найкраще — нічого не робити. Джек завдав нам таких прикрощів. Тепер ми не зможемо виїхати аж до кінця серпня. А втім, люди завжди цікаві, я ходитиму в Гайд-парк, спостерігатиму публіку.
— На твоєму місці,— сказав Сомс,— я придбав би собі за містом дачу, куди можна було б ховатися від свят і страйків.
— Без міста мені нудно,— відповіла Вініфред,— а залізничний страйк здався мені дуже цікавим.
Вініфред завжди відзначалася холоднокровністю.
Сомс попрощався й пішов. Всю дорогу до Редінга він обмірковував, чи слід розповідати Флер про смерть батька того хлопця. Ця смерть майже нічого не змінила: тільки й того, що хлопець тепер став незалежний і може зустріти опір тільки з боку матері. Він, безперечно, дістав у спадщину великі гроші, а можливо, навіть і будинок — будинок, споруджений для Айріні й для нього, Сомса, будинок, архітектор якого занапастив його родинне життя. Його дочка — господиня того будинку! Оце була б поетична відплата! Сомс засміявся невеселим сміхом. Він вирішив спорудити цей будинок, щоб зміцнити їхній розхитаний шлюбний зв'язок, сподіваючись, що будинок стане рідною оселею його потомства, якби пощастило вмовити Айріні народити йому дитину! Її син і його дочка! Їхні діти будуть у певному розумінні нащадками зв'язку між ним і нею!
Театральність цієї думки була огидна його тверезому розуму. А проте це могло б стати найлегшим і найвигіднішим виходом із глухого кута — тепер, коли Джоліон помер. В цьому сполученні двох форсайтівських маєтностей була своєрідна принада для його консервативної натури. До того ж вона, Айріні, буде знову зв'язана з ним. Дурниця! Абсурд! Він викинув з голови цю думку.
Прибувши додому, він почув стукіт більярдних куль і крізь вікно побачив молодого Монта, що схилився над столом. Флер, стоячи з києм, руки в боки, з усмішкою стежила за ним. Яка вона гарна! Не дивно, що цей юнак закохався до нестями. Титул, маєток! Правда, в наші дні маєток важить небагато, а титул іще менше. Старі Форсайти завжди ставилися до титулів трохи зневажливо, бо бачили в них щось чуже і штучне, не варте витрачених грошей; до того ж мати справу з королівським двором! Всі вони, пригадував Сомс, у більшій чи меншій мірі дотримувалися такого погляду. Щоправда, Свізін у дні свого найвищого розквіту одного разу був присутній на прийомі при дворі. Але, повернувшися звідти, він сказав, що більше туди й ногою не ступить, бо там "така дрібнота". У декого виникла підозра, що Свізін виглядав аж надто дебелим у штанях до колін. Сомс пригадав, як його мати, зачарована фешенебельною церемонією, хотіла, щоб її представили при дворі, і як його батько засудив цей намір Емілі з незвичайною для нього рішучістю. Нема чого їй, мовляв, туди потикатися: тільки змарнує час і гроші, а користі ніякої!
Той самий інстинкт, завдяки якому англійська палата громад дістала й зберегла за собою верховну владу в державі, почуття, що їхній світ досить хороший, а де в чому навіть кращий за будь-який інший, бо це їхній світ, звільняв старих Форсайтів від потягу до "декорацій", як називав усе це Ніколас, коли його мучила подагра. Сомсове покоління, більше схильне до самоаналізу і іронії, рятував спогад про Свізіна у штанях до колін. А третє і четверте покоління, мабуть, просто сміються з усього підряд.
Проте в тому, що юнак успадкує аристократичний титул і маєток, особливої шкоди немає — до того ж цьому ніяк не зарадиш. Сомс тихо ввійшов у більярдну саме в ту мить, коли Монт ударив і не влучив. Сомс помітив, що юнак не відриває очей від Флер, яка в свою чергу нахилилася над столом; і палкий, ніжний погляд Монта майже зворушив його.
Флер завмерла, поклавши кий в ямку між великим і вказівним пальцями своєї гнучкої руки, потім струснула коротким темно-каштановим волоссям.
— Я не влучу.
— Той, хто не ризикує...
— Гаразд.
Кий ударив, куля покотилася.
— Ну от!
— Що ж, не пощастило. Але не біда!
Вони побачили його, і Сомс сказав:
— Я буду вашим маркером.
Він сів на високому стільці під лічильником, чепурний і втомлений, придивляючись нишком до цих двох юних облич. Коли гра закінчилася, Монт підійшов до нього.
— Я вже почав працювати, сер. Бізнес — дивна штука, правда? Мабуть, вам як юристові доводилося спостерігати людську природу в її найрізноманітніших виявах.
— Доводилося.
— Сказати вам, що я помітив? Люди роблять помилку, пропонуючи меншу ціну, ніж можуть дати; треба пропонувати більшу, а потім знижувати.
Сомс підвів брови.
— А коли відразу погодяться на більшу?
— Це не має ніякого значення,— сказав Монт.— Набагато вигідніше спускати ціну, ніж піднімати. Наприклад, ми пропонуємо авторові добрі умови — він, звичайно, приймає їх. Потім ми робимо всі підрахунки і з'ясовуємо, що, видавши його твір, не можемо сподіватися на пристойний прибуток, і кажемо йому про це. Він відчуває до нас довіру, бо ми виявили щедрість, і тому слухняно, як ягня, погоджується на нові умови, не маючи до нас ніяких претензій. Але якщо ми запропонуємо йому низьку оплату спочатку, він не погодиться, і нам доведеться підвищувати її, щоб втримати його, а на додачу він ще й вважатиме нас нікчемними скнарами.
— Спробуйте купувати за цією системою картини,— сказав Сомс.— Прийнята пропозиція — це вже контракт — ви такого не чули?
Молодий Монт повернув голову до вікна, де стояла Флер.
— Ні,— відповів він,— на жаль, не чув. Потім іще одне: завжди звільняйте людину від договірних зобов'язань, якщо вона хоче від них звільнитися.
— Заради реклами?—сухо спитав Сомс.
— Звичайно, це служитиме рекламою; але я вважаю, що це треба зробити принципом.
— Ваша фірма дотримується цього принципу?
— Ще ні,— сказав Монт,— але згодом вона прийде до цього.
— Зате автори підуть.
— Та що ви, сер! Я зібрав силу-силенну спостережень, і всі вони підтверджують мою теорію. В своїх ділових стосунках ми недооцінюємо людську природу і завжди втрачаємо багато задоволення і прибутку. Звичайно, ми повинні діяти щиро й відверто, але це легко, коли ми те саме почуваємо. Чим гуманніші ми й щедріші, тим більші наші ділові можливості.
Сомс підвівся.
— Ви вже стали компаньйоном цієї фірми?
— Ні ще, стану через півроку.
— Тоді іншим компаньйонам слід якомога швидше забрати свої паї.
Монт засміявся.
— Ось побачите самі,— сказав він.— Скоро настануть великі зміни. Власницький принцип доживає останні дні.
— Що?— перепитав Сомс.
— Пора звільняти будинок! Бувайте здорові, сер. Мені треба йти.
Сомс бачив, як дочка подала Монтові руку й зморщилась від міцного потиску, і ясно почув, як юнак, виходячи, зітхнув. Дівчина пішла від вікна, ведучи пальцем по краю більярдного столу червоного дерева. Стежачи за нею, Сомс здогадався, що вона збирається щось запитати в нього. Палець Флер обвів останню лузу, і вона підвела погляд.
— Тату, ти, може, щось зробив, що Джон мені не пише?
Сомс похитав головою.
— То ти не бачила повідомлення?— промовив він.— Помер його батько; сьогодні вже тиждень, як він помер.
— О!
На її розгубленому і насупленому обличчі промайнув зосереджений вираз: вона намагалася збагнути, що означає ця сумна подія для неї.
— Бідолашний Джон! Чом ти не розповів мені, тату?
— Я нічого не знаю,— поволі проказав Сомс.— Ти ж мені не довіряєш.
— Я б довіряла, якби ти допоміг мені, татусю.
— Можливо, допоможу.
Флер стисла руки.
— Ой таточку, коли дуже-дуже чогось хочеться, тоді про інших зовсім не думаєш.