Хіба це справедливо, що давнє минуле стає на заваді нашому щастю?
Опинившись віч-на-віч із своєю сповіддю, Джоліон вирішив якось обійтися без неї. Він узяв сина за лікоть.
— Джоне! Я міг би спробувати виграти час розмовами про те, що ви обоє надто молоді, ще не розібралися в своїх почуттях і так далі, але ти мене не послухаєш, до того ж розмови ці не до речі. Молодість, на жаль, виліковується тільки сама по собі. Ти легковажно говориш про "давнє минуле", не знаючи, як ти відверто сказав, що там сталося. Чи ж я коли давав тобі підставу сумніватися в моїй любові до тебе чи в моїй щирості?
Якби та хвилина була не така тривожна, Джоліон, мабуть, потішився б суперечливими почуттями, що їх викликали в сина ці слова: хлопець гарячково стиснув батькову руку, щоб розвіяти його сумніви, і водночас на його обличчі з'явився страх перед тим, що буде, коли він їх розвіє; проте Джоліон відчував тільки вдячність за цей потиск.
— Гаразд, отже, ти можеш вірити тому, що я тобі кажу. Так знай же: якщо ти не покладеш край цьому захопленню, то зробиш свою матір нещасною до кінця її життя. Повір мені, синку, минуле, хоч яке воно було, не можна поховати, ні, не можна.
Джон устав з бильця крісла.
"Дівчина...— подумав Джоліон.— Ось вона з'являється, постає перед ним — це саме життя!—така палка, гарна, віддана!"
— Я не можу, тату. Як же це так — тільки тому, що ти кажеш? Звичайно, я не можу.
— Джоне, якби ти знав усю правду, то поклав би край цьому без вагання; у тебе не було б іншого вибору! Невже ти мені не віриш?
— Як ти можеш знати, що б я вирішив? Тату, я люблю її над усе на світі.
Обличчя Джоліона пересмикнулося, й він повільно і болісно сказав:
— Дужче, ніж матір, Джоне?
Дивлячись на синове обличчя, на його стиснуті кулаки, Джоліон зрозумів, що діється в хлопцевій душі.
— Я не знаю,— вигукнув нарешті він,— не знаю! Але відступитись від Флер просто так, заради чогось, чого я не розумію, відступитись, не вірячи, що причина хоч трохи варта того... Та я б тоді... я б тоді...
— Ти б тоді вважав, що ми вчинили несправедливо і стали тобі на заваді. Хай буде так. Принаймні це краще, ніж коли б ти зробив по-своєму.
— Я не можу. Флер любить мене, і я люблю її. Ти хочеш, щоб я тобі вірив; чому ж ти мені не віриш, тату? Ми не хочемо нічого знати — нам байдуже до того, що було колись. І ми обоє тільки ще дужче любитимемо тебе й маму.
Джоліон засунув руку в нагрудну кишеню, але вийняв її порожньою і сидів, цмокаючи язиком.
— Подумай, чим була для тебе твоя мати, Джоне! У неї немає нікого, крім тебе. Мені вже не довго лишилося жити.
— Чому? Навіщо ти так... Чому?
— Тому,— холодно відповів Джоліон,— що так сказали лікарі; ось чому.
— О тату!— вигукнув Джон і залився сльозами.
Сльози, яких він не бачив у сина, відколи тому минуло десять років, глибоко схвилювали Джоліона. Він дуже ясно зрозумів, яке надзвичайно м'яке серце у сина, як болісно він страждатиме через цю історію і в житті взагалі. І він безпорадно простяг руку, не бажаючи та й не зважуючись устати.
— Не треба, синку,— сказав він,— не треба, а то я теж не стримаюсь.
Джон придушив ридання і стояв непорушно, відвернувши обличчя.
"Що ж тепер?— думав Джоліон.— Що мені сказати, як підступитись до нього?"
— До речі, не розповідай цього матері,— мовив він.— Вона вже й так пережила задосить через цю історію. Я розумію твої почуття. Але, Джоне, ти нас із матір'ю добре знаєш і можеш бути певним: ми б не схотіли псувати твоє щастя заради власної примхи. Адже, хлопчику мій, ми дбаємо тільки про твоє щастя; принаймні я думаю лише про твоє щастя і про щастя твоєї матері, а вона — лише про твоє. Вважай, що нині вирішується ваше майбутнє — твоє і її.
Джон обернувся. Його обличчя смертельно зблідло, глибоко запалі очі наче палахкотіли.
— Що там? Що там було? Годі від мене приховувати!
Джоліон, розуміючи, що іншого виходу не лишається, засунув руку в нагрудну кишеню і цілу хвилину сидів, важко дихаючи, з заплющеними очима. У нього промайнула думка: "На віку у мене була і довга пора щастя, були й гіркі хвилини; ця хвилина — найгіркіша!" Він витяг руку з листом і втомлено сказав:
— Ну що ж, Джоне, якби ти не приїхав сьогодні, я б тобі надіслав ось це. Я хотів пожаліти тебе, пожаліти твою матір і себе, але бачу, що моя надія марна. Прочитай, а я, мабуть, вийду в сад.— І він схопився за бильце крісла, щоб підвестись.
Джон, узявши листа, швидко сказав:
— Ні, вийду я.— І вискочив за двері.
Джоліон знов опустився в крісло. Велика зелена муха вибрала саме цю хвилину, щоб задзижчати над ним, кружляючи, мов несамовита; дзижчання створювало ілюзію затишку, і це було краще, ніж тиша... Куди пішов хлопець читати листа? Злощасний лист — злощасний випадок! Як це жорстоко, жорстоко для неї, для Сомса, для цих двох дітей, для нього самого!.. Його серце калатало, завдаючи йому болю. Життя, кохання, праця, краса, біль і — кінець! Добрі часи, чудові часи, незважаючи ні на що; аж доки не пожалкуєш, що народився на світ. Життя виснажує, а проте не примушує бажати смерті — у цьому його підступність! Без серця жилося б легше! І знову навколо нього задзижчала муха, принесла з собою спеку, шум і пахощі літа — так, навіть пахощі,— в кімнаті запахло спілими плодами, сухими травами, буйно-зеленими заростями і ванільним диханням корів. А десь там, серед тих запахів, Джон читає листа, перегортаючи й схвильовано бгаючи аркуші, сповнений муки, збентеження й муки, і його серце розривається! Ця думка завдала Джоліонові невимовного страждання. У Джона таке вразливе серце, він такий щирий і совісний — йому не пощастило, страшенно не пощастило. Пригадалось, як Айріні колись сказала йому: "На світі ще не бувало такого люблячого й гідного любові створіння, як Джон". Бідолашний маленький Джон! Одного чудового літнього дня весь його світ розпався. Юність сприймає все так болісно! І збентежений, змучений цією думкою про юність, що сприймає все так болісно, Джоліон підвівся з крісла й підійшов до вікна. Хлопця ніде не було видно. Джоліон вийшов надвір. Якщо можна чим-небудь допомогти йому, треба допомогти!
Він пройшов між кущами, зазирнув за огорожу в садок — Джона ніде нема. Не було його й там, де починали наливатися і стигнути персики та абрикоси. Він проминув кипариси, що виструнчилися, мов темні спіралі, і вийшов на луг. Куди подівся хлопець? Може, забіг у гайок — у свій давній заповідник? Джоліон рушив через покоси сіна. В понеділок його поскладають у копиці, а у вівторок, якщо не буде дощу, почнуть вивозити. Часто вони ходили цим лугом удвох, побравшись за руки, коли Джон ще був малий. От біда! Як тільки сповниться десять років, золотий вік кінчається! Він підійшов до ставка, де мушки й комарі танцювали над блискучим дзеркалом води, оточеним очеретом, і попростував у гайок. Там було прохолодно, пахло модриною. Але Джона не видно. Джоліон погукав. Ніякої відповіді. Він сів на повалене дерево, схвильований, занепокоєний, забувши про свою недугу. Він зробив помилку, відпустивши хлопця з тим листом; треба було від початку до кінця не спускати його з очей. Вкрай стривожений, Джоліон устав і поплентався назад. Біля ферми він погукав знову, зазирнув у темний корівник. Там, у прохолоді, серед запаху ванілі й аміаку, сховані від мух, спокійно ремигали три олдернейські корови; їх щойно подоїли, і тепер вони чекали вечора, коли їх знову виженуть пастися на луг. Одна ліниво повернула голову, повела блискучим оком; Джоліон побачив цівку слини, що звисала з її сірої спідньої губи. Він бачив усе з пристрасною виразністю, породженою нервовим збудженням,— усе, чим він колись захоплювався і що намагався змалювати, чудеса світлотіні й барв. Не дивно, що легенда поклала Христа в ясла — що може бути побожніше, ніж очі й місячно-білі роги корови, яка ремигає в теплих сутінках. Він знову погукав. Відповіді не було! І він поспішив з гайка, повз ставок, угору до будинку. Воістину дивна була б іронія долі, якби Джон, охоплений горем свого відкриття, сховався в гайку, де колись давно його мати і Босіні в безтямі освідчилися одне одному в коханні. Де він сам, сидячи на старій колоді того недільного ранку, коли приїхав з Парижа, зрозумів, що Айріні стала для нього найдорожчою в світі. Для іронії це було б найзручніше місце зірвати полуду з очей сина Айріні! Але його тут нема! Де ж він? Треба розшукати бідолашного хлопця!
Згори сяйнуло сонце, ще більше відкриваючи для його загострених відчуттів красу цього літнього дня, цих високих дерев і тіней, що поволі видовжувалися, блакиті й білих хмар; пахло сіно, і туркотіли голуби, і квіти гордо підводили свої голівки. Він підійшов до трояндових кущів, і краса троянд у цих раптових променях сонця здалася йому неземною. "Трояндо, Іспанії цвіт!" [85] Чудові три слова! Тут вона стояла біля куща темно-червоних троянд, стояла, читала й вирішила, що Джон мусить усе знати! Тепер він знає! Чи правильно вона вирішила? Джоліон нахилився і понюхав троянду, її пелюстки торкнулися його ніздрів і тремтячих уст; немає нічого ніжнішого за оксамит троянди, нічого, крім її шиї — шиї Айріні! Перетнувши моріжок, він пішов на пагорб до дуба. Яскріла тільки його верхівка, бо сонце, несподівано визирнувши, вже сховалося за будинком; тінь унизу була густа й блаженно прохолодна. Джоліона втомила спека. Хвилину він постояв, тримаючись за мотузку гойдалки,— Джоллі, Голлі, Джон! Стара гойдалка! І раптом він відчув, що йому погано — страшенно, смертельно погано. "Я перебрав міру,— подумав він.— О боже! Я таки перебрав міру!" Заточуючись, він дочвалав до тераси, насилу зійшов по сходах і прихилився до стіни. Так він стояв, важко дихаючи, уткнувшись обличчям у жимолость, яка завдала їм з Айріні стільки клопоту, перше ніж прижилася й почала освіжати повітря, що лилось у вікна. Її пахощі змішувалися з гострим болем. "Любов моя!—подумав він.— Сину мій!" З великим зусиллям він ступив кілька кроків, увійшов крізь засклені двері в кімнату і сів у крісло старого Джоліона. На столі лежала книжка, а в ній олівець; він схопив його, вивів на розгорненій сторінці одне слово... Рука його впала. То ось як воно буває!..
У грудях гостро защеміло, і настала темрява...
III. АЙРІНІ!
Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку.