Став широким роський уділ. Нове життя наше дихає без колишнього страху перед степовими людьми. Самі ми вийшли в степ.
— Не пам'ятаю тепер, чого я бажав,— не міг відірватися від себе Індульф.— І пам'ятаю: я марив про неможливе. Була Візантія, Палатій. Там я мало не став катом. І там...— але він ні з ким не міг говорити про Аманту і повів мову про інше: — Пам'ятаю Італію, чорну країну смерті. Пам'ятаю себе в битвах без ліку. Знаю, але не пам'ятаю того Індульфа, що на одну мить став поруч з твоєю сильною юністю, Ратиборе. Думаю лише, що був я тоді чистий, білий, як риба. А тобі, Малх, скажу, що наче й не було того молодого, який відвіз тебе в човні з Хортиці-острова. Чи я був? Я живу. А навіщо?
Здохлий кінь лежав плоский, вузькогрудий, немічний, з потворно видутим животом. Дня не минуло, І залишилась від шпаркого красеня вовча пожива.
Ратибор говорив:
— Багато разів, як стріла в повітрі, повисав я зі смертю на одній волосині. Перемагав. І думав того лише про себе, про свій успіх, про свою силу. Ніби все жило і діялося для мене одного.
Посхилявши голови, росичі слухали, ніби не похідний їхній князь, а самі вони розповідали про себе.
— Тепер, у літах, я знаю,— вів далі Ратибор,— я не безсмертний. Не мені служили удачі мої, перемоги мої. їх я не візьму в поховальне багаття, їх не покриє могильний курган. Не переді мною, други-браття, відступалася смерть...
Над Дніпром, на Ратиборовому дворі, ростуть два сини і донька Анея, по бабці. І старший син уже дужий воїн.
— Так, други-браття,— не стихав Ратибор,— нині я знаю, що живу, аби служити опорою племені-роду — мові нашій. Ми живемо для народження від нас і для тих, хто народиться від них. Я князь, я кордон-захист, я камінь в основі огнища, як і всі ви.
— Твоя правда — моя правда,— підтверджував Малх.— Хай живуть росичі своєю волею, своїм розумом. Остережемось же ромеїв. У них бог усе вершить своєю сваволею, тому й немає в них закону, а є тільки зло. Правди нема в них. Ніби будучи наділені волею бога, їхні базилевси чавлять ромеїв. А ромеї цілують мідну п'яту. Базилевс правий перед ними, бог за нього. Такі ромеї. Вони небезпечні прагненням у всьому світі поставити свого бога і базилевса.
Слухали Малха. Та не хотілося говорити про ромеїв, не хотілося більше думати про імперію, душа летіла на Рось, до Дніпра. Трупик дитини принишк за обочиною, висохлий, нещасний, страшний. Дороги Фракії сповнювалися тліном, шуліки, вовки і шакали відмовилися служити могильниками.
Скакали гінці в Юстиніанополь, у Візантію:
...з іменем Юстиніана Божественного віддане військо виганяє варварів із священної землі святої імперії...
В сідлі Планин горбилися руїни фортеці Новоюстиніани. Дощі змили попіл, оголивши чорні розпливи смолянистої кіптяви. Перевал знову плакав дрібною мрякою, дощило і на спуску. Сумно зустрічала, сумно відпускала імперія лихих своїх гостей. З галяви, де полягло військо комеса Геракледа, звірі геть вичистили кістки. Сотник Мал, провідуючи ромейку Анну, мугикав роську пісеньку:
Я їду переліссями, а пташина свистить, а пісня, пісня радості в душі моїй дзвенить.
На кожусі, вивернутому догори вовною, коштовними блискітками сяяли краплини дощу. Пов'язка на голові полонянки світилася морськими перлинами. Ромейка не згинала горду шию, не повертала вродливої голови, ніби тут нема й не буде її повелителя.
Неспокійна думка гризла Малха: "Багато отрути веземо ми... Тебе, красуне, і гарну зброю, і розкіш ромеїв, і пам'ять про них. Захистити тебе від Мала, Анно! Його я бажав би вберегти від тебе. На жаль, від самого себе нас ніхто не порятує". Від вологи крутило в битій ключиці і нив, тягнув рубець, залишений Асбадовим ножем.
Дунай-Істр, ріка-море.
На далекому, як хмара, лівому березі низькою муравою слалися буйні кущі з лозняком.
Нема нікого ні на тому березі, ні на цьому. Порожня ріка, порожній берег, ні людини, ні човна. Ніхто не чекав росичів в домовленому місці переправи.
Наситившись успіхом, уголичі, тиверці та інші союзники розбрелися по своїх кутках.
Та й що тут робити лукавому князю-жупану Владану, який зумів послати росичів, що довірилися йому, на ліву руку, на схід вниз за течією Гебра. Знав Владан, що в ЮстиніаноПолі та в Тзурулі стоять основні війська ромеїв. Щитом послужили росичі для союзників, які ними заслонили свій наліт на західну Фракію.
— Відчувають, відчувають вони, що розгадана їхня немудра хитрість,— між собою говорили росичі.— Нині ховають очі. Договірну ж за перевіз плату вони самі собі заплатили щедро. Адже вивезли і нашу частку здобичі з перших битих ромеїв. Хай їм, вистачить нам свого.
Шість днів стояв роський обоз на високому березі Дунаю. Плоти збивали, дерево довелося возити з далекого лісу.
Попрацювали сокирами, зв'язали надійною вирубкою важкі колоди, наробили весел. Ще довелося чекати три дні, поки аж заспокоївся Дунай, збрижений вітром, як шкура буйного звіра.
Нарешті стали вантажитися. Биків, коней, корів, овець затягували силоміць на плоти, спутували ноги, кидали, зв'язували.
Не люди стомилися в поході, а коні. Вони, вихуднувши, виставляли ребра, як обручі на діжці.
Старші заборонили переправляти тварин плавом. Кожен кінь, кожен бик стали найбільшою з усього цінністю — на спині не допреш здобич до Росі.
За простим міркуванням молодих роських воїнів, невар-тісним було золото, отримане з ромеїв за викупи, не такий вже й дорогий був срібний і золотий посуд, шовки і тонкі тканини, взяті в Топері. Радувало інше. На багато тисяч воїнів захоплено ромейської зброї, яку свої умільці перероблять на роський лад. Багато твердого заліза взяли в крицях, у воїнському обладунку, багато знаряддя знайшли для ковальської та інших справ, взуття було до душі, добротно вичинені шкіри — оце добро!
За стоянку на Дунаї свої майстри переробили васаги коротких ромейських возів на довгі, поставивши довгі розвори якнайміцніші, щоб не прогиналися під вантажем. Всі підмінні коні війська пішли в упряжку. Служили в бою, послужать у поході. Росичі підуть старим слідом, але шлях на Рось за часом буде вдвічі довшим.
Зранку десятого дня стояння на Дунаї почалася переправа. Ткацьким човником почали снувати плоти від правого берега до лівого, від лівого — до правого. Три дні бережливо працювали, щоб у поспіху нічого не втопити.
Холодним каменем, мертвим місцем розпласталася на своїй висоті візантійська фортеця. В ній молилися, щоб слов'яни не надумали осісти для облоги, не полізли б на мури.
Комес Рикіла Павло, отубівши від нудьги та безнадії, дурманив себе коричнево-зеленим зіллям, сухим соком коноплі, привезеним у Візантію від персів.
Скалки їдко курили на жаровні. Комес вдихав, кашляючи, коли заковтував над силу. Поступово небо ставало доброзичливим, а світ починав приємно погойдуватися.
Рикіла рачки дряпався на башту. Божественне зілля скрашало життя, але заважало ходити.
Ох, ці варвари ніяк не можуть вибратися з імперії, ніяк! Зараз Рикіла не боявся, але рух варварів здавався нескінченним, а вони — незліченними, ніби народи, які святе писання порівнювали з піском морським.
— Що ж ти їх не б'єш? Твій меч затупився! Твої архангели сплять! — богохульствував Рикіла, знахабнівши від персидського зілля.
Бог мовчав. Нема більше лиховісних знаків на небі і на землі, і немає більше пророків.
— Я б тебе! —■ погрожував небу Рикіла. І лякався. І падав, затуливши голову. Та небо мовчало.
З весни, з ранньої весни не було зв'язку з імперією. Здається, обоз із продовольством не приходив цього року? Можливо, немає вже ні Візантії, ні Юстиніана Найулюбленішого, ні Палатія?..
Так, напевно, імперія втонула, і сторож дунайського кордону залишився сам зі своєю фортецею, як Ной на ковчезі в роки потопу.
Кам'яний ковчег похитнувся. Башта скрипіла і хилилася, як щогла. Щоб не впасти, Рикіла сідав і повз униз, чіпляючись за сходини.
Конопляний дим розбуджував гострий голод. Комес розбовтував борошно в холодній воді, жував сирий горох, боби. Боячись озвірілих солдатів, Рикіла Павло не зважувався відкрити кашовару таємницю особливого складу.
Солдати ставили сільця на щурів, ворон, горобців. Перси, висохлі як мумії, нудились в безнадійній тузі за мачухою, а все ж батьківщиною і билися за билинки трави на дворах фортеці. Готи спали цілими днями, коротаючи безрадісну старість. Солдати з імперських горців грали в кості на уявні ставки.
Один із солдатів Рикіли, згадавши давній спосіб кочовиків, надрізав вену в коня, щоб напитися кр^ві. Обережно так можна проробити кілька разів, не зашкодивши коневі. Кінь залишився живий, але кіннотника зарізали: він скористався власністю товариша — і з'їли його коня, тепер без хазяїна.
Поштовх плечем — і фортеця впала б, як гнила халабуда.
Нікому не треба.
Відійшли останні плоти. Правий берег спустів. Двоє людей, вилізши невідомо звідки, зіштовхнувши в ріку колоду і, чіпляючись за вертку опору, попливли через Дунай. Вони, полоняни росичів, сховалися було, та в останні, хвилини вирішили поміняти Долю, обравши невідоме майбутнє...
Військо-місто йшло на північ. Тисячі коліс залишали широку дорогу. Не скоро заросте раз пробита дорога, не скоро затягнуться глибокі колії, що прорізали цілину.
Та чи затягнуться?..
— Багато взяли, багато... Не думав я, ведучи військо від Росі, що таке нам пощастить узяти. А людей ми зберегли. Ромеї слабкі, їхня слава — порожня слава,— говорив Ратибор.— Ми досягли всього. Радістю зустріне нас земля. Хвала нам буде від князя нашого Всеслава. Та на душі в мене смутно.
— Чи пам'ятаєш, князю,— спитав Малх,— що Всеслав сказав Колоту-відуну після хозарського побоїща?
— Пам'ятаю. Війську великому — справа велика. Віщий наш князь. Справа здійснюється. У степ ми вийшли. Далеко від старого кону літають росичі. Від великих справ новий вітер віє в наших старих лісах, на наших старих полянах.
.— Не було такого,— сказав Крук.— Ми побачили не бувале для роського ока. У серцях у нас, у наших душах здобич, не знаю яка. Дня вчорашнього ви не повернете, ні, не повернете, други-браття, як не бути на старості молодим. Людей ми взяли, багато людей до нас з доброї волі пристало. А ось він, молодий,— Крук показав на Мала,— жінку собі добув чужу, рід від неї поведе. У мене, старого ворона, душа думою ворушиться.