Війна і мир

Лев Толстой

Сторінка 162 з 289

Помітивши це, государ сказав подати собі тарілку з бісквітами і став кидати бісквіти з балкона. Петьові очі налилися кров'ю, небезпека бути розчавленим ще більше збуджувала його, він кинувся на бісквіти. Він не знав нащо, але треба було взяти один бісквіт із царевих рук, і треба було не піддатися. Він кинувся і збив з гііг стареньку, що ловила бісквіт. Але старенька не вважала себе за переможену, хоч і лежала на землі (старенька ловила бісквіти й не попадала руками). Петя коліном відбив її руку, схопив бісквіт і, наче боячись спізнитися, знову закричав "ура!" вже охриплим голосом.

Государ пішов, і по цьому більша частина людей почала розходитись.

— От я казав, що ще почекати — так і вийшло,— з різних боків радісно говорили в народі.

Хоч який щасливий був Петя, але йому все ж сумно було йти додому і знати, що вся насолода цього дня кінчилася. З Кремля Петя пішов не додому, а до свого товариша Оболен-ського, якому було п'ятнадцять років і який теж вступав до полку. Повернувшись додому, він рішуче і твердо заявив, що коли його не пустять, то він утече. І другого дня, хоч і не зовсім ще здавшись, граф Ілля Андрійович поїхав дізнаватися, як би влаштувати Петю куди-небудь якнайбезпечніше.

XXII

15 числа, вранці, на третій день після цього, біля Слобод-ського палацу стояла незчисленна кількість екіпажів.

Зали були повні. В першій були дворяни в мундирах, у другій купці з медалями, з бородами і в синіх каптанах. По залі дворянського зібрання йшов гомін і рух. Біля одного великого стола, під портретом государя, сиділи на стільцях з високими спинками найповажніші вельможі; але більшість дворян ходила по залі.

Усі дворяни, ті самі, яких щодня бачив П'єр то в клубі, то в них удома,— всі були в мундирах, хто в катерининських, хто в павлівських, хто в нових олександрівських, хто в загальному дворянському, і цей загальний характер мундира надавав чогось чудного й фантастичного цим старим і молодим, дуже різноманітним і знайомим обличчям. Особливо разючі були старики, підсліпуваті, беззубі, лисі, заплилі жовтим жиром або поморщені, худі. Вони здебільшого сиділи на місцях і мовчали, а коли ходили й розмовляли, то приєднувались до кого-небудь з молодших. Так само, як на обличчях натовпу, що його на площі бачив Петя, на всіх цих обличчях була разюча риса протилежності: між загальним чеканням чогось урочистого та між звичайним, учорашнім — бостонною партією, Петрушкою-кухова-ром, здоров'ям Зинаїди Дмитрівни і т. ін.

ГГєр, з раннього ранку стягнутий у незручному, вузькому тепер на нього, дворянському мундирі, був у залах. Він хвилювався: незвичайні збори не тільки дворянства, а й купецтва — станів, états généraux—викликали в нього цілу плетеницю давно облишених, але глибоко викарбуваних в його душі думок про Contrat social1 та про французьку революцію. Слова, які він помітив у відозві, що государ прибуде до столиці для наради із своїм народом, укріплювали цю його думку. І він, гадаючи, що в цьому розумінні наближається щось важливе, те, чого він чекав давно, ходив, придивлявся, прислухався до гомону, але ніде не знаходив висловлення тих думок, що цікавили його.

Було прочитано маніфест государя; маніфест викликав захоплення, і потім усі розбрелись, розмовляючи. Крім звичайних інтересів, П'єр чув балачки про те, де стояти предводителям у той час, як увійде государ, коли дати бал государеві, чи поділитися по повітах, чи всією губернією... і т. ін.; але тільки-но мова заходила про війну і про те, для чого було зібрано дворянство, балачки були нерішучі й непевні. Всі більше бажали слухати, ніж говорити.

Один чоловік середніх років, мужній, гарний, у відставному морському мундирі, промовляв у одній з зал, і коло нього з'юрмилися. П'єр підійшов до цього гурту і став прислухатися. Граф Ілля Андрійович, який у своєму катерининському, воєводському каптані ходив з приємною усмішкою серед натовпу, з усіма знайомий, підійшов теж до цієї групи і став слухати із своєю доброю усмішкою, як він завжди слухав, на знак згоди з промовцем схвально киваючи головою. Відставний моряк говорив

і Суспільний договір

дуже сміливо; це видно було по виразу облич його слухачів і по тому, що відомі П'єру як найпокірніші і найтихіші люди з осудом відходили від нього або перечили. П'єр проштовхався в середину гуртка, прислухався й переконався, що промовець справді був ліберал, але зовсім іншого типу, ніж думав П'єр. 9 Моряк говорив тим особливо звучним, співучим, дворянським баритоном, з приємним грасируванням і скороченням приголосних, тим голосом, яким покрикують: "чеаек, трубку!" і таке інше. Він говорив голосом людини, звиклої до гульні та влади.

— Що ж, що смоляни запропонували ополченців госуаю.. Хіба нам смоляни взірець? Якщо буародне дворянство Московської губернії вважатиме за потрібне, воно може виявити свою відданість государю імператору іншими засобами. Хіба ми забули ополчення в сьомому році! Тільки й того, що нажилися кутейники та злодії-грабіжники...

Граф Ілля Андрійович, солодко усміхаючись, схвально кивав головою.

— І що ж, хіба наші ополченці дали користь для держави? Ніякої! тільки розорили наші господарства. Ще набір краще... а то повернеться до вас ні солдат, ні мужик, і тільки сама розпуста. Дворяни не жаліють свого життя, ми самі поголівно підемо, візьмемо ще рекрутів і всім нам хай тільки кликне заклик гусай (він так вимовляв государ), ми всі помремо за нього,— додав промовець, запалюючись.

Ілля Андрійович ковтав слину' від задоволення і штовхав П'єра, але П'єру захотілось також говорити. Він поступився вперед, почуваючи себе піднесеним, сам не знаючи ще чим і сам не знаючи ще що він скаже. Він тільки-но розтулив рота, щоб говорити, як один сенатор, зовсім без зубів, з розумним і сердитим обличчям, стоячи близько від промовця, перебив П'єра. З очевидною звичкою провадити дебати і ставити питання, він заговорив тихо, але чутно:

— Я гадаю, шановний добродію,— шамкаючи беззубим ротом, сказав сенатор,— що нас покликали сюди не для того, щоб ми обмірковували, що зручніше тепер для держави — набір чи ополчення. Нас покликали для того, щоб ми відповіли на ту відозву, якою нас удостоїв государ імператор. А розгляд питання про те, що зручніше — набір чи ополчення, ми полишимо на розсуд вищої влади...

П'єр раптом знайшов вихід своєму піднесенню. Він озлобився проти сенатора, який вносив цю правильність і вузькість поглядів у наступні заняття дворянства. П'єр виступив уперед і зупинив його. Він сам не знав, що він буде говорити, але почав жваво, зрідка прориваючись французькими словами і книжно висловлюючись по-російському.

— Пробачте мені, ваше превосходительство,— почав він (П'єр був добре знайомий з цим сенатором, але вважав тут за необхідне звертатись до нього офіціально),— хоч я не згоден з паном... (П'єр запнувся. Йому хотілося сказати mon très hono-

rabie préopinant)1,—з паном... que je n'ai pas l'honneur de connaître2, але я гадаю, що дворянство як стан, крім виявлення свого співчуття і захоплення, покликане також для того, щоб і обміркувати ті заходи, якими ми можемо допомогти вітчизні. Я гадаю,— казав він, запалюючись,— що государ був би сам незадоволений, якби він побачив в нас тільки власників селян, яких ми віддаємо йому і бр... chair à canon3, яку ми з себе робимо, але якби не побачив в нас по... по... порадників.

Багато хто повідходив від гуртка, помітивши презирливу усмішку сенатора і те, що П'єр говорить занадто вільно; лише Ілля Андрійович був задоволений з П'ерової промови, як він був задоволений з промови моряка, сенатора і взагалі завжди з тієї промови, яку він чув останньою.

— Я гадаю, що перш, ніж обмірковувати ці питання,— говорив далі П'єр,— ми повинні спитати государя, найшанобливіше просити його величність комюнікувати нам, скільки в нас війська, в якому становищі перебувають наші війська і армії, і тоді... j, і>

Але П'єр не встиг доказати цих слів, як з^трьох боків раптом напали на нього. Найдужче з усіх напав на нього давно знайомий йому, завжди прихильний до нього гравець у бостон, Степан Степанович Адраксін. Степан Степанович був у мундирі, і, чи від мундира чи з інших причин, П'єр побачив перед собою зовсім іншу людину. Степан Степанович, із старечою злобою, що раптом з'явилася в нього на обличчі, закричав на П'єра:

— По-перше, скажу вам, що ми не маємо права питати про це государя, а по-друге, якби було таке право в російського дворянства, то государ не може нам— відповісти. Війська пересуваються відповідно до пересування ворога—війська зменшуються і збільшуються...

Другий голос — середнього на зріст чоловіка років сорока, якого П'єр минулих часів бачив у циганів і знав за нечистого картяра і який, теж змінений мундиром, підступився до П'єра, перебив Адраксіна.

— Та й не час розводитися,— казав голос цього дворянина,— а треба діяти: війна в Росії. Ворог наш іде, щоб погубити Росію, щоб поглумитися з могил наших батьків, щоб забрати дружин, дітей.— Дворянин ударив себе в груди.— Ми всі встанемо, ©сі поголівно підемо, всі за царя-батечка! — кричав він, вирячивши налиті кров'ю очі. Кілька схвальних голосів почулося з натовпу.— Ми росіяни і не пожаліємо крові своєї для захисту віри, престолу і вітчизни. А бредню треба кинути, якщо ми сини вітчизни. Ми покажемо Європі, як Росія встає за Росію,— кричав дворянин.

1 мій вельмишановний суперечник,

2 якого я не маю честі знати, а м'ясо для гармат,

£ ЗДйііа і мир.

81

П'єр хотів відповідати, та не міг сказати ні слова. Він почував, що звучання його слів, незалежно від того, яку вони містили в собі думку, було менш чутне, ніж звучання слів збудженого дворянина.

Ілля Андрійович схвалював позаду гуртка; деякі жваво оберталися плечем до промовця наприкінці фрази й казали:

— Оце то так! Це так!

П'єр хотів сказати, що він не від того, щоб пожертвувати, чи грішми, чи кріпаками, чи собою, але що треба б йому знати стаїн справ, щоб допомагати,— та він не міг говорити. Багато голосів кричало й говорило разом, так що Ілля Андрійович не встигав кивати всім; і група збільшувалась, розпадалася, знову сходилася й нарешті з таким гомоном, що аж гуло, рушила у велику залу, до великого столу.