Залишитися з ними і чекати. Але чого?.. Вірні слову, даному Нарзесу, соратники останнього рекса Італії пішли на північ. Одні осідали у франків. Дехто залишився в гельветів. Інші прямували в германські ліси.
Індульф і Голуб вирішили повернутися додому, Алфену все було однаково, крім імперії. Незабаром вони опинилися між людей, які не відчули руки володаря Теплих морів. Але їм я ромея знали всі.
Хто нападав на імперію, хто наймався в її військо, але й той, хто не виходив далі за мисливську межу свого ролу, розпитував про велику італійську війну. Вісті про псі разом з осколками награбованого перелітали через гори.
Троє старих бійців хотіли повернутися на батьківщину! Гістьми вони переходили з землі одного племені у володіння іншого. Тут розуміли значення слова "батьківщина", позбавленого змісту в імперії.
їм нікуди було спішити, поквапливість не принесла б добра. Багатомовне військо імперії дало їм невеликий запас слів багатьох народів, що полегшували спілкування.
Відмова від гостинності ображала господарів, які згоджувались на єдину плату за харч і притулок — оповідь про те, що діялося раніше і що робиться зараз у широкому і невідомому світі. Навіть гунни, ославлені людоїдами, визнавали святий звичай гостинності. Страшні на службі в імперії, удома в себе вони пропонували краще з того, що мали. Оберігаючи свою честь, малі й великі племена проводжали гостей до своїх кордонів і перепоручали охороні сусідів людей, що повертаються на батьківщину.
Часом подорожанам пропонували право огнища, жінок і братство. Чоловіків не вистачало, і родовичі бажали прийняти воїнів, влити в жили племені сильну кров бійців.
На північ від цих земель вигинався берег Холодного моря. Там, на острові Рюген, стоїть біла гора Аркана, оточена валами слов'яно-пруської фортеці висотою, більшою за римські мури. Святиня Святовида. За шість днів дороги на схід від Рюгена народився Індульф.
Та подорожан попередили, що зараз жодна жива людина не має сили здолати Великий Ліс. Аллемани, маркомани, беми, котини, лісові гунни пересварилися між собою. Товаришам довелося повернути до кордону імперії.
Вони перетворилися на втікачів. Видаючи себе за ветеранів, які повертаються до Фракії, друзі дісталися до Сирмі-ума. Тут Голуб, впевнений і здалий у словах, купив у префектурі перепустку, що підтверджувала вигадку.
Від Сирміума до Сардики вони йшли з караваном купців. У Сардиці караван пристав до мандатора, який віз до Візантії податки, зібрані в Ілліріці. Двадцять підвід зі скарбницею, обшиті шкурою і опечатані, охоронялись мані-пулою піхоти і п'ятдесятьма вершниками.
Купці оплатили покровительство начальника конвою, а ветеранам поставили вимогу повторити обіцянку захищати їх у випадку нападу скамарів. Караван ішов черіез Юстині-анополь, від якого недалеко до Одессоса-Варни — порту, знайомого Індульфу і Голубу за плаванням з Карикінтії. В Одессосі знайдеться корабель до Карикінтії. Перезимувавши, товариші піднімуться з купцями до Росі. Дальша дорога серед своєї мови здавалася зовсім простою.
Незабаром після виходу з Сардики було отримано повідомлення про напад задунайських слов'ян. Мандатор вирішив не ризикувати скарбницею, легат — головою.
За шістсот п'ятдесят стадій від Сардики караван сховався в міцній фортеці Крумії, яка прикривала міжгір'я Гебра перед виходом ріки на Фракійську рівнину.
Незабаром з Фракії ринули втікачі, як вода із ставу, прорвавши загату. Комес приймав людей заможних, для інших ворота закривалися:, нема місця, нема хліба! Нехай піддані, які шукають порятунку, ідуть в інші фортеці чи в Сардику.
Ще день чи два — і дорога спорожніла. Розійшлася чутка, що слов'яни обложили і взяли місто Філіппополь.
Фортечні склади продавали продовольство, зерно і сіно за почетверенними проти Сардики цінами.
Усе, усе, до найменших дрібниць, схожих між собою, як два стертих обола, нагадувало італійську війну, пагубний час, загиблі роки. Сидіння в фортецях чи в акрополях міст, стіни яких розруйновані. Невідомість, як цілковита відре-ченість від світу. Чутки тривожні і суперечливі, джерело яких не встановлять і сім мудреців. Незабаром комес Крумії ще підвищив ціни на продовольство.
В Італії ромейські начальники квапились наживатися на голоді тих, кого охороняли. Була витворена маска далекоглядної добродійності: дорожнеча змушує людей менше їсти, і фортеця зможе протриматися довше.
— Ми зуміємо відкрити Крумію варварам,— обіцяв товаришам Голуб. Ільменець звик не лише до мови ромеїв, а й до їхніх висловів. А варвар означало "неромей".
Варвари не дійшли до Крумії. Прибув перший гонець. Філіппополь був обложений, але зумів відкупитися. Варвари розбили багато фортець, розгромили війська і, зібравши здобич, відходять. Скоро стало відомо, що варвари пішли за Планини. Комес оголосив дорогу вільною. Йому можна було вірити. Він втрачав прибутки від торгівлі.
Мандатор, який супроводжував скарбницю, хотів ще зволікати зі страху перед бандами. Товариші вирішили не чекати конвою і каравану купців, розраховуючи на силу коней. Скоро коні загинули. Вони в собі, очевидно, винесли зачатки мору, який починався в фортеці. Звичайне лихо, яке виникає від скупченості. У спустошеній країні не можна було ні купити, ні відібрати коней. Ветерани пішли пішки.
Домовившись між собою, досвідчені бійці обмежилися обороною. Солдати-новачки корчили страшні гримаси — так їх учили,— голосно ухали, та викидали спис на всю довжину рук повільно, без справжньої сили. Легко відбиваючи удари, ветерани вловлювали мить: непомітний, коротенький, ніби змах меча, і спис перетворювався на обрубок.
— Спокійно, спокійно, Алфене,— приказував Голуб, відчуваючи, як у того запалюється серце. І сам Голуб уже ледве стримував бажання розчерепити одну, другу з дурних голів, які самі просилися під удар.
Недосвідчені солдати виявилися безпорадними перед старими. І це було знайоме з італійської війни. Але трупи могли викликати погоню. Нерозумно залишити слід крові.
Вибивши чийсь меч, Алфен гнівно кинув його. Вдарившись об каміння дороги, залізо з виском злетіло над головами солдатів. Солдати позадкували.
Старший не посмів вимагати продовження сутички. Він злякався. За півтора десятка років служби йому не доводилося зустрічати таких бійців. Він думав: бродяги, йому здалося, вони збентежилися, коли їм було наказано зупинитися. Невдача. Над ним будуть сміятися. Адже вони
показували ситовник, пояснювали, що це пропуск сирмій-ської префектури. Та хто ж уміє читати!
На спинах в Індульфа, Алфена і Голуба висіли важкі мішки, які розпалили жадібність старшого. Товариші перейшли в наступ. Солдати розбіглися, звільняючи дорогу.
Старший, утікши найдалі за всіх, крикнув: "На збір!" Здалеку солдати дивилися на бродяг, яких не вдалося роздягти. В казармах вони чули казочки про бійців, здатних поодинці перемагати мані пули. Виявляється, то не були казочки. Старший покликав:
— Егей, сенатори 1 ! Ходімо з нами. Легат дасть кожному потрійну платню.
Довгобороді, чорнолиці, важкі, поки битва не робила їх рухливими, троє товаришів давно не вважали себе молодими. Голуб помахав рукою в знак заперечення і відповів:
— Де там нам! Ми бредемо до огнища гріти кості і відпарювати мозолі. Прощай!
— Прощай! — повторив легіонер, вкладаючи/в коротке слово всю свою зневагу. Подумати лише, не одну потрійну платню — ці ветерани могли б отримати і центурії! — Щоб тобі пекло замість огнища і камінь під голову замість подушки! А ввечері сідай на дерево, як ворона, аби тебе не обігріла вовча паща...
Над імперією, як вважали сільські жителі, паганоси, зависли прокляття старих богів, перетворених на демонів, які здобули нову силу. Вовки цим користувалися.
Хитрий, сміливий звір. Давні оповіді розказують не про зграї, про армії хижаків. І були то звірі розумніші, відважніші за своїх нащадків, які виродилися від страху перед людиною. Імперський вовк звик до людини. Індуль-фові доводилося чути, що в Італії живе в десять разів більше вовків, ніж людей. Скільки вовків у Фракії?
В Крумії вони розважали* Індульфа. Фортеця замикала ворота перед заходом сонця. Вечірні тіні підкреслювали глибину колій на дорозі. На п'ять чи шість стадій довкола фортеці було вирубане дерево й кущі. Трава була витовчена, як на пасовиську: вдень пускали сюди коней і биків.
Вовки знали час закриття воріт і звук дзвону, яким перед заходом сонця попереджали про непорушне правило: хто спізниться, ночуватиме під муром. Тільки стискалися важкі щелепи воріт, як вовки показувалися зі всіх боків.
25 в г ванов
769
Тут вони були хоробріші, ніж на березі Варязького моря чи в приільменських лісах. Імперські вовки тяглися до людей із зловісним нахабством. Побоюючись стрільців, звірі поступово стискали кільце довкола Крумії. З темнотою вони опинялися в рові. Обнишпоривши все, зникали.
Старожили з крумійського гарнізону запевняли: на ніч вовки залишають сторожів. Сторожі міняються і стежать, чи не впаде хто з муру. Якось з нудьги Голуб випробував. Із муру скинули туго зав'язаний куль соломи. Смолоскип освітив обманутого звіра, який встиг впитися в приманку.
Солдат мав рацію, потрібен нічліг, вирішили друзі. Дочекавшись, коли солдати зникнуть, вони попрямували до башти в руїнах. У проломі Алфен мовчки показав на свіжий кінський послід. Відступити? Назустріч вийшов чоловік в обладунку ромея. Вітаючи відкритою на знак миру долонею, він сказав:
— Дружба вам, хоробрі люди! Тут вільні люди, чесні скамарі.
— Я не дурень,— з підкупливою відвертістю вів далі Георгій,— Щоб спробувати вас пограбувати. Я бачив, як ви гралися з солдатами. Та й нам не потрібна здобич, ми ситі сьогодні, і нам вистачить на завтра.
Вирушаючи по здобич, скамарі ховалися вдень в заздалегідь облюбованих засідках, намагаючись рухатись ночами.
— Ми не змагаємося з ромеями в полі, ми скромні люди,— розповідав про себе Георгій.—Є в нас місцинка, де ми сидимо на спині імперії, як морська квітка на щиті рака. Варвари? Вони відходять, вони теж ситі. їх було два війська. Одні ходили під Філіппополь. Другі розбили два легіони й кінноту, а потім пішли до моря. Для нас — славні дні. Бачиш підводи? А ці жінки пішли самі. Правильніше сказати, ми їх купили у них самих, пообіцявши роботу не для податі, а на нових чоловіків.
Георгій частував випадкових друзів.