Були й такі, де торгували дудками, сопілками, глиняними пищалками та іншими музичними інструментами, на яких пройдисвіти-торговці грали для приманки, і виходила така музика, що важко було витримати. Тут тобі пищить пищалка, там сурмить сурма або хтось пронизливо награє на сопілці, а далі верещить скрипка, стогне, брязкаючи, бубон,— голова обертом іде від такого вереску.
Посеред торговища, навколо дерев, розташувалися бондарі, бляхарі, гончарі. Ці порозставляли стільки мисок і горшків, що пройти ніяк. А за ними в ряду — столяри. Пофарбовані ліжка й скрині, шафи, полиці, столи вигравали всіма барвами, аж очі сліпило.
І всюди — на возах, під стінами, вздовж канав, скрізь, де тільки було вільне місце,— сиділи баби, що продавали привезене з собою: хто Цибулю вінками або мішками, хто домоткані полотна чи вовняні тканини, хто яйця, сир, гриби, бруски масла, загорнені в шмаття. В одної була картопля, у другої пара гусей чи обпатрана курка, старанно вичесаний льон або пасма пряжі. Сиділи, кожна біля свого товару, і розмовляли статечно, як це годиться на ярмарку, а якщо підходили покупці, продавали повільно, спокійно, без гарячкування — по-хазяйськи.
Де-не-де поміж возами й крамницями диміли бляшані пічечки. Там продавали гарячий чай та інші страви — смажену ковбасу, капусту й навіть борщ з картоплею.
А старців посходилося сюди звідусіль, мов на прощу,— і не злічити: і сліпі, і німі, і безрукі, і безногі. Одні грали на скрипках, інші співали молитви, побризкуючи своїми мисочками, і всі, сидячи під возами, під стінами й просто в грязюці, жалібно просили копієчку або іншу якусь милостиню.
Помилувався на все це Борина, подивився на те, на інше, поговорив трохи із знайомими і почав, нарешті, проштовхуватися на базар, де за монастирем продавали свиней. Це було на великому піщаному пустирі, де тільки по краях стояли будиночки. Тут, під самим монастирським муром, з-за якого вихилялися великі дуби, вкриті жовтим листям, юрмилося багато народу, стояли вози і лежали цілі ряди свиней, зігнаних на продаж.
Борина дуже швидко відшукав Ганку й Юзю — вони стояли з самого краю.
— Ну як, продали?
— Де там! Торгували м'ясники свиню та мало дають.
— А свині сьогодні дорогі?
— Чого там дорогі! Пригнали стільки, що невідомо, хто їх купуватиме.
— А є з Ліпців?
— Он там Клемби стоять з поросятами, і Шимек Домінікової з кабанчиком.
— Упораєтесь швидше, то ще трохи походите по ярмарку.
— Нам вже й так надокучило сидіти.
— А багато дають за свиню?
— Тридцять карбованців; кажуть, вона недогодована — тільки в кістках широка, а сала обмаль.
— Кожен хоче обдурити... в неї сала пальців на чотири,— мовив Борина, обмацуючи свині спину й боки.— У кабанчика, правда, боки трохи худі, але зате ноги в нього на шинку добрі,— додав він, зганяючи кабанчика з мокрого піску, в який той зарився до половини.— Тридцять п'ять дадуть — продавайте, а я тільки загляну до Антека і зараз повернуся до вас. їсти вам ще не хочеться?
— Ми вже поїли хліба.
— Куплю вам і ковбаси,— тільки, глядіть, продайте як слід.
— Татусю, не забудьте про хустку, ви ще навесні обіцяли. Борина поліз був за пазуху, але спинився, наче його щось вкусило, лише махнув рукою і сказав, відходячи:
— Куплю, Юзю, куплю.
Він кинувся майже бігцем, бо побачив обличчя Ягни між возами, та поки добіг, вона вже зникла, наче крізь землю провалилась. Тоді Борина пішов шукати Антека. Це була нелегка справа, бо в провулку, який тягнувся з базару, стояв щільно віз біля воза, і тільки посередині з великими зусиллями можна було протовпитись. Але він хутко наткнувся на Антека. Той сидів на мішках, хльостав батогом курей, які цілими зграями снували біля рептуха, звідки їли коні, і знехотя відповідав покупцям:
— Сказано — сім, значить, сім.
— Дам по шість з половиною — бач, пшениця з ріжками, аж червона.
— Як дам тобі зараз по твоїй паскудній пиці, то сам відразу почервонієш, а пшениця чиста як золото.
— Може, й чиста, але вогка. Куплю на міру по шість сімдесят п'ять.
— Купиш на вагу й по сім, сказано тобі.
— Чого ви, хазяїне, сердитесь? Купиш не купиш, а поторгуватися можна.
— Ну й торгуйся, якщо тобі горлянки не шкода.
І він більше не звертав уваги не перекупників, які розв'язували один мішок за другим і розглядали пшеницю.
— Антеку, я тільки піду до писаря й зараз повернуся.
— Ви що, хочете на поміщика скаргу подавати?
— А через кого Ряба моя здохла?
— Багато вам дадуть!
— Свого нікому не подарую.
— Е... Піймати б лісника десь у бору, приперти б до ялини та відлупцювати так, щоб ребра затріщали,— от тобі й суд!
— Лісника відлупцювати слід, це правда, але й поміщика теж провчити треба,— сказав Борина твердо.
— Дайте мені злотий.
— Нащо тобі?
— Хочу випити й закусити.
— У тебе що, своїх нема? Завжди в батькові руки заглядаєш.
Антек сердито відвернувся й почав насвистувати, а старий неохоче дістав злотий і простяг йому.
"Годуй їх усіх своєю кривавицею..." — думав він, поспіхом протискуючись до великого шинку на розі, де у флігелі знадвору жив писар.
Той якраз сидів біля вікна за столом з цигаркою в зубах, в самій сорочці, невмитий, розпатланий. На сіннику в кутку спала якась жінка, накрившись пальтом.
— Сідайте, хазяїне! — писар скинув із стільця брудну одежу, підсунув його Борині. Борина сів і став докладно розповідати про свою справу.
— Виграєте, хазяїне, це вже точно. Ще б пак! Корова здохла, а хлопчак захворів з переляку! Справа певна! — він потер руки й став шукати на столі папір.
— Та ні... хлопець здоровий....
— Нічого не значить, міг захворіти. Адже лісник його бив?
— Та ні, це сусідського хлопця.
— Шкода, так було б ще краще. Та це нічого, я вже так змайструю, що буде і хворість від побиття, і здохла корова. Нехай поміщик платить!
— Мені головне, щоб по справедливості.
— Зараз напишемо скаргу. Франю, та вставай ти, ледащице! — гримнув писар і так штовхнув жінку, що вона підняла розпатлану голову.— Принеси-но горілки і закуски якої-небудь.
— Та в мене, Гутеку, ні гроша немає,— пробурмотіла Франя й устала із сінника, позіхаючи та потягаючись.
Жінка була здорова, як піч, обличчя мала величезне, брезкле з перепою і вкрите синцями, голос тонкий, наче в дитини.
Писар працював так, аж перо рипіло, і смоктав цигарку, пускаючи дим на Борину, що дивився, як він пише; час від часу, потираючи худі, вкриті ластовинням руки, писар повертав довгасте виснажене обличчя до Франі. Передні зуби в нього були вибиті, губи сині, вуса довгі, чорні.
Він написав скаргу, взяв за неї карбованця, і ще другого — на марки, і згодився за три карбованці виступити на суді, коли розглядатимуть справу.
Борина охоче погодився, сподіваючись, що поміщик заплатить йому за все з лишком.
— Виграємо справу — адже є справедливість на світі,— мовив він, виходячи.
— Не виграємо у волосному, подамо на з'їзд, з'їзд не поможе, підемо в округ, у судову палату, а не відступимось!
— Ще б я своє дарував! — скрикнув Борина завзято.— "Та ще кому — поміщикові, у якого стільки лісу й землі!" — міркував він, виходячи на базар. Відразу ж біля рундука, де продавали шапки, він натрапив на Ягну.
Вона стояла, одягнувши на голову синю шапку, а другу ще торгувала.
— Гляньте-но, Мацею, цей рудий каже, що шапка добра, та, мабуть, бреше.
— Шапка хороша. Це для Єнджика?
— Для нього. Шимекові я вже купила.
— А не буде мала?
— Ні. В нього голова точнісінько, як моя.
— Гарний з тебе був би хлопчик...
— А хіба ні! — скрикнула вона зухвало, зсунувши шапку трохи набакир.
— Зараз би тебе тут на роботу стали наймати.
— Еге... я дорого взяла б... — засміялась вона.
— Кому дорого, а кому й ні. Я нічого б не пошкодував.
— У полі робити я б не стала.
— А я сам робив би за тебе, Ягусю,— шепнув тихше старий і так пристрасно глянув на неї, що дівчина зніяковіло відсторонилась і вже не торгуючись заплатила за шапку.
— Продали ви корову? — спитав він через хвилину, трохи отямившись і поборовши в собі пристрасть, що хмелем вдарила йому в голову.
— Її купили для ксьондза з Єжова. Мати пішла з органістом — вона хоче наймита взяти.
— А ми з тобою зайдемо випити по чарці наливки.
— Що ви? Нащо це?
— Ти ж змерзла, мабуть, Ягусю, то зогрієшся трохи.
— З якої це речі я з вами піду пити?
— А я сюди принесу, ми тут вип'ємо, Ягусю.
— Спасибі на доброму слові, але мені треба матір пошукати.
— Я тобі допоможу, Ягусю,— сказав Борина тихо і пішов попереду. Він так працював ліктями, що Ягуся вільно посувалась за ним серед юрби, та коли вони підійшли до наметів, де торгували різними прикрасами, дівчина стала зупинятись на кожному кроці. В неї розгорілися очі від усіх цих чудових речей.
— Яка краса, господи Ісусе! — шепотіла вона, зупиняючись перед стрічками, які мінились в повітрі й маяли веселкою.
— Яка тобі найбільше до вподоби,— вибирай, Ягусю,— сказав після деякого мовчання Борина, переборюючи в собі скупість.
— Де вже! Он та жовта в квіточках, певне, карбованець коштує або й десять злотих.
— Це не твоя турбота, бери!
Але Ягуся, згнітивши серце, випустила з рук стрічку і пішла далі до другої крамниці. Борина затримався біля намету на хвилину. В другій крамниці торгували хустками і всякими тканинами.
— Ісусе, яка розкіш, Ісусе! — шепотіла зачарована Ягуся, раз у Раз занурюючи тремтячі руки то в зелений атлас, то в червоний оксамит. У неї аж в очах темніло і серце стукотіло від насолоди. А які хустки тут були! Червоні шовкові, з зеленими квітами по краях. І золотисті, мов дароносиця! І блакитні, як небо після дощу! І білі! Але найкращі були ті, різнобарвні, легкі, як павутиння, що виблискували і переливалися, наче вода на заході. Вона не стерпіла і стала приміряти одну, дивлячись у дзеркало, яке тримала перед нею єврейка.
Хустка дуже личила їй,— наче вона світанкову барвисту хмарку намотала на своє лляне волосся,— а блакитні очі так сяяли від задоволення, що фіолетова тінь падала від них на розчервонілі щоки. Вона всміхалась і була така гарна, такою молодістю і здоров'ям віяло від неї, що люди задивлялися й шепотілись між собою.
— Панна якась переодягнена, чи що? — питались вони.
Ягуся довго милувалася собою і нарешті з важким зітханням скинула з себе хустку і почала торгуватись, хоч не думала купувати її, а так, аби очі довше натішити.
Та коли крамарка заправила за хустку п'ять карбованців, вона відразу прохолола, та й Борина потягнув її далі.
Потім вона постояла ще перед намистом, а було його там чимало, ніби хтось засіяв усю крамницю цими коштовними камінчиками,— і вони сяяли,і переливалися, і вбирали очі жовті бурштини, наче виточені з пахучої живиці, корали — мов застиглі краплини крові, білі перла, великі, як лісові горіхи, срібне й золоте намисто.
Ягна багато приміряла й вибирала, але найбільше їй сподобалося коралове намисто — вона оповила його чотирма разками навколо своєї білої шиї і звернулася до старого:
— Гляньте-но!
— Гарно тобі в них, Ягусю.