Наша радість ще більш розпалювалася розповідями тангутів, що біля їх кумирні лежать високі гори, вкриті лісами, в яких водиться безліч птахів і звірів. Словом, справа складалась якнайкраще, потрібно було тільки витягнути згоду алашаньського князя на проходження із тангутами, які не могли нас взяти з собою без подібного дозволу.
Але тут і почалися різні хитрощі з боку князя, щоб відхилити нас від прямування на Кукунор. Яка була тому спонукальна причина, я не знаю; всього імовірніше, що князь отримав на цей рахунок з Пекіна належні настанови, а може бути, і наганяй за привітний прийом росіян у минулому році.
Головною дійовою особою у всіх подальших витівках амбаня став Балдин — Сорджі, який перш за все пішов на той виверт, що пропонував нам гадати у місцевих лам про благополуччя майбутнього шляху. Нічого говорити, що відповідь лам була би вкрай несприятлива і нам напророкували б всяких бід. З подібної ж хитрості почалося і в минулому році, коли ми вперше з'явилися в Алашан. Тоді нас умовляли пояснити відверто, хто ми такі, страхаючи в іншому випадку дізнатися істину через гигенів. Але як тоді, так і тепер подібні виверти ні до чого не привели: відмова з нашого боку була рішучою.
Тоді почалися розповіді про те, що тангути будуть йти дуже скоро по 50 верст на добу, що нам не витримати подібних переходів, тим більше по ночах. На це Сорджі отримав відповідь, що йому нема чого дбати про наш спокій в дорозі і що ми самі знаємо, як чинити. Бачачи знову непіддатливість з нашого боку, Сорджі почав розповідати, що по дорозі в Чейбсен лежать високі гори, що верблюдам дуже важко, а бути може, і зовсім не можна буде пройти через них, що хай ми краще почекаємо місяць або два і тоді амбань дасть нам провідників до Кукунора. Тим часом той же самий лама в минулому році, і навіть кілька днів тому, запевняв нас, що провідника на Кукунор у Алашані не можна дістати ні за які гроші, бо всі страшно бояться дунган і не підуть, якщо б навіть того, хто посилається, лякали стратою. Крім того, щоб ще краще зловити нас на вудку, один монгольський чиновник, звичайно по наказу того ж Сорджі, передав нам ніби по секрету, що князь велів у ямині приготувати двох провідників на Кукунор і навіть в Тибет, якщо ми побажаємо йти в цю країну.
Тим часом день за днем відкладалося наше побачення з самим князем під приводом, що він нездоровий; істинна ж причина таких відстрочок полягала, ймовірно, в тому, що князь побоювався моєї наполегливої вимоги відправити нас з караваном тангутів. Старшого сина ми також ще не бачили, а гиген і Сія після першого побачення не запрошували вже нас до себе, хоча самі кілька разів приїжджали до нас. Взагалі з боку алашаньських князів ми далеко не зустріли тепер тої привітності, як в минулому році.
Але щастя і цього разу помогло нам дивно. Гиген погодився дати за скорострільний штуцер Спенсера шість верблюдів, з додачею 100 лан грошима. Правда, він ставив цих верблюдів по 50 лан за кожного, але зате і я призначив за рушницю ціну в 11 разів більшу за ту, за яку її купив, так що за приказкою "клин виганяють клином". Отримавши ще близько 120 лан за інші товари, ми вже володіли коштами, правда незначними, але все-таки могли діяти рішучіше. Я оголосив Сорджі, що неодмінно піду з тангутами, і вимагав, щоб амбані прислав мені гроші за взяті товари або повернув їх назад.
Увечері 1 червня, напередодні відходу тангутського каравану, Сорджі прийшов до нас і оголосив, що амбані наказав тангутам залишитися ще на два дні в місті. Протягом цих днів лама продовжував умовляти нас залишитися, запевняючи, що князь дуже засмучений нашим швидким відходом з Алашаню. Для більшого враження Сорджі твердив, що амбані дуже любить не тільки руських, але і всі їх товари, а саме: стереоскопи, зброю, сукно, мило, свічки та інше, забавно перебираючи по пальцях, рахував хитрий лама. При цьому він просив подарувати князю і його старшому синові по рушниці або які-небудь інші хороші речі, хоча б навіть російський одяг. Взагалі безсовісність, до якої доходили у своєму жебрацтві як сам амбань, так і його сини, переходила всякі межі. Через своїх довірених вони лізли до нас зі всілякими проханнями, і справа доходила до того, що, очікуючи приїзду князів, ми повинні були ховати багато речей, щоб уникнути жебракування з боку своїх гостей.
Після настійних вимог мені принесли нарешті від князя гроші за товари усього 258 лан. Приєднавши цей куш до попередньої виручці, ми мали тепер 500 лан грошей і 14 верблюдами.
Щастя, мабуть, здійснило поворот в нашу сторону. Завтрашній виступ з тангутським караваном був вирішений остаточно, і хоча ми не отримували від князя повідомлення про це, але нам уже не говорили, щоб залишитися. Наближені амбаня, здавалося, також були впевнені, що ми завтра підемо, і гиген прислав нам у подарунок пару коней.
З гарячковою радістю тим сильнішою після всіх пережитих в останні дні випробувань ми до пізньої ночі ув'язували свої речі, сідлали верблюдів і взагалі збиралися в дорогу. Вранці, як тільки розвиднилось, ми вже були на ногах і почали в'ючити верблюдів. Половина їх була готова, як раптом до нас прибігає один з тангутів і оголошує, що вони сьогодні не виходять, тому що отримано звістку про ватагу дунган, що стоїть недалеко від Динь-юань-іна. Не повіривши тангутами, я відправив свого товариша з козаком довідатися, в чому справа: послані незабаром повернулися назад і пояснили, що тангутський караван уже зовсім готовий до виступу.
Тим часом прийшов Сорджі і почав також говорити про дунган, але коли, виведений нарешті з терпіння таким нахабним обманом, я вилаяв ламу російським словом, то він став пояснювати, що тангути самі не хочуть йти з нами, що вони погані люди, хоча до цих пір постійно відгукувався про них з похвалою.
У цей час я отримав звістку, що тангутський караван виходить з міста. Тоді ми нав'ючили інших верблюдів і, оточені густою юрбою, вийшли з двору своєї фанзи з наміром йти слідом за караваном. Не встигли ми зробити сотні кроків, як до нас під'їхав Сія і почав говорити, що отримано звістку про дунган, що хоча тангутський караван пішов, але його пошлють негайно ж повернути; при цьому молодий князь умовляв нас залишитися, поки з'ясується справа. Разом з Сія приїхав і тангутський лама, начальник каравану, той самий, який до цих пір так сильно бажав йти разом з нами. Тепер цей лама, звичайно по наказу князя, почав говорити те ж саме, що Сія, радив нам залишитися і почекати.
Поява тангутського лами і його крутий перехід в іншу сторону було для нас, звичайно, важливіше, ніж всі колишні залякування алашаньского князя. У майбутньому супутнику ми бачили тепер вже не друга, але ворога, і чи могли ми за таких умов сильно напирати на те, щоб неодмінно йти з тангутським караваном.
Тоді я зважився вжити останній засіб, хоча і знав, що навряд чи він поведе до чого-небудь. Я запитав у Сія: чи дає він мені чесне слово, що нас не обманюють і що тангути не підуть без нас? "Даю, даю охоче, ручаюся вам у цьому", відповідав Сія, мабуть зраділий як-небудь досягти мети, тобто утримати нас хоча на сьогодні. Лама, начальник каравану, також став запевняти, що неодмінно візьме нас з собою. Потім ми відправилися в заміський сад князя і розбили там намет в очікуванні, що буде далі.
Важко описати наше хвилювання, особливо в перші хвилини. Дійсно, подібна історія була занадто важка.
Заповітна мета давнішніх прагнень, для якої понесено вже стільки трудів і яка, здавалося, повинна була бути неодмінно досягнутою, тепер відразу віддалялася бог знає на який час. Нехай спочатку, в перші дні нашого приходу в Динь-юань-ін, нам відмовили б йти з тангутами, тоді горе все ще було наполовину, ми самі не думали зустріти такий сприятливий випадок, тепер же подібна відмова ставала вдвічі важче, після того як думка про успіх вже зріднилася з нами.
У тривожному очікуванні провели ми весь цей день. Сорджі та інші лами тепер не показувалися до нас на очі, і лише до вечора приїхав Сія, якого я почав лякати тим, що буду скаржитися в Пекіні на подібне насильство з боку алашаньської влади. Молодий князь, мабуть конфузячись участю у всій цій справі, просив мене почекати трохи і запевняв, що тибетський караван ні в якому випадку не піде без нас. Навчений колишніми дослідами, я погано вірив у подібні обіцянки і вже розмірковував про те, в яку частину Монголії попрямувати для подальших досліджень, як раптом, ввечері наступного дня, 5 червня, до нас знову приїхав Сія і оголосив, що тангутський караван стоїть неподалік від міста і ми можемо завтра йти разом з ним, так як навмисне посланий розвідати про дунган повернувся і доніс, що їх немає і самий слух був помилковий. Звичайно, все це була одна відмовка, ніяких дунган не приходило, але, імовірніше за все, алашаньський князь посилав в місто Нінся до китайського амбаня дізнатися, як вчинити в даному випадку. Скритність місцевого населення щодо мандрівника так велика, що ні тепер, ні після я не міг дізнатися, яка причина спонукала князя зупинити нас на два дні в саму хвилину виходу. Однак тепер нам ніколи було міркувати: ми цілком віддалися радості, що поглинала нас; знову надія на успіх у великому підприємстві не давала нам спокою ні в залишок дня, ні протягом цілої ночі.
Караван, з яким ми тепер рушали, споряджений був в Пекіні одним з найважливіших монгольських кутухт, саме Джанджи — гигеном, якому належить багато церков як в Пекіні, так і в Монголії, в тому числі знаменитий монастир У-тай, недалеко від міста Куку-хото. Сам вищеназваний святий народився в Ганьсу, в кумирні Чейбсен, куди і прямували тепер наші майбутні супутники. Склад їх був самий строкатий. Всього в каравані було, крім нас чотирьох, 37 осіб, з яких 10 були лами — воїни, послані як охранители Алашаньским гигеном. Більшість інших людей складалася з тангутів, уродженців кумирні Чейбсен; крім того, тут перебували кілька монголів, що відправлялися на прощу у Лхасу.
На всю цю братію будо в наявності 72 верблюда і близько 40 коней або мулів разом з нашими тваринами. Начальниками караванів були два лами — донира (скарбника), родом тангути, дуже хороші і послужливі люди. Щоб ще більше привернути цих командирів на свою користь, я подарував кожному з них по невеликому пледу.
Всі учасники каравану були озброєні ґнотовими рушницями, частиною піками і шаблями.