3-між усіх видів смерті ця смерть — найлагідніша, але і найдовша. От і склалося в мене враження, що наш Басе наче сам себе супроводжував до могили, сам заладнав останні свої справи і, переживши себе самого, стійко, як і личить мудрецеві, переносить розлуку. Він багато говорить про смерть, і то навмисне, аби переконати співбесідника, що коли вмирання справді у чомусь і прикре, і страшне, то винен у тому той, хто вмирає, а не смерть: у ній самій не більше муки, ніж після неї. Боятися того, в чому немає страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, в чому немає відчування. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? "Тому-то,— висновує наш Басе,— смерть — поза межами всякого зла, а значить, — поза межами страху перед усяким злом". Подібне, знаю, часто мовилось, часто й повинно мовитись. Але мені не дуже допомагали ті слова — ні тоді, коли я читав їх, ані тоді, коли чув з уст тих, хто доводив, що смерті не треба лякатися: вони боролися з віддаленим страхом. Інша річ наш Басе: його слова для мене найвагоміші, адже він говорить про смерть, яка вже ступила на його поріг. Скажу тобі свою думку: вважаю, що стійкішим має бути той, хто, так би мовити, в самій смерті, аніж той, хто наближається до неї. Адже близька смерть навіть незагартованому вже самою своєю неминучістю додає мужності. Так, навіть найбоязкіший впродовж усього бою гладіатор сам наставляє супротивникові шию, сам же скеровує його непевний меч, що мов сумнівається,— аби з певністю вдарив, аби не схибив. Але сусідство із смертю — тією, яка неминуче переступить поріг, вимагає тривалої сили духу, а це — рідкісна якість, на яку може спромогтися хіба що наділена мудрістю людина. Тож я з великим задоволенням слухав його кожен раз, коли він виносив вирок смерті, коли розкривав її природу, мовби знав ту смерть в обличчя. Звісно, більшого довір'я в тебе, більшої ваги заслужив би той, хто, іїереживши свою смерть, розказав би тобі з власного досвіду, що ніякого зла в тій смерті немає. Ну, а про те, що за сум'яття опановує людину з наближенням смерті, найкраще роз'яснять тобі ті, хто стояв перед нею, хто бачив, як вона підступає, хто прийняв її. До них можеш зарахувати Басса. Він хоче зняти нам з очей полуду. Каже, що таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той, хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю — смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного — очікуємо. Смерть для всіх — рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність — це не початок справедливості? Втім, хіба не зайве захищати від звинувачень природу, яка не захотіла, щоб ми жили не за її законом? А вона, що зладнала, те нищить; що знищила, те знову ладнає.
Отож, якщо комусь поталанить і старість не грубо вирве його з життя, а лагідно відішле, радше випровадить крок по крокові,— то чи не повинен він складати дяку всім богам за те, що вирядили його, ситого, на відпочинок(2), необхідний для кожної людини, милий — для втомленого трудівника?.. Ти сам бачив, що дехто з більшим запалом поривається до смерті, ніж звичайно хапаються за життя. Але я не знаю, хто б нам більше додав духу: ті, що жадають смерті, чи ті, що в радості й спокої очікують її. Адже в перших жагу смерті викликає часом якийсь раптовий шал або спалах обурення; спокій других — від їхнього твердого переконання. Хтось од гніву падає в обійми смерті, але погідно їй назустріч розкриває обійми лише той, хто тривалий час готував себе до її приходу.
Я з багатьох причин навідуюсь до цієї дорогої для мене людини, але, зізнавсь, одна річ найбільше спонукує мене до зустрічі з ним: хочу знати, чи застану його кожен раз таким же, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Але якраз навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, наближаючись на сьомому(3) крузі до пальми. Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що в тому останньому подихові нема жодного болю, а коли б навіть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжується стражданням, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст — її не треба силою виривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поли-вйючи його потоками води, а часом — заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його,— сам погасне.
Залюбки, мій Луцілію, слухаю тих речей, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. Ну й що? — запитаю сам себе.— Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? — Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, а приймають.— "Ми самі собі,— говорив він,— вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли?.. Скажімо, щось нам грозить близькою смертю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося".— От на чиєсь життя зазіхав насильник, але насильницьку смерть випередив, приміром, заворот кишок. Коли б ми хотіли навести лад у причинах нашого страху, то з'ясували б для себе, що боїмося, по суті, не того, що є причиною страху. Нас лякає не смерть, а сама думка про неї. Адже смерть так чи інакше — завжди поблизу нас. Тим-то, якщо смерті треба боятися, то її треба боятися завжди: хіба є такий відтинок часу, коли вона не могла б завдати удару?.. Але й мені треба боятися, щоб такого от довгого листа ти не зненавидів більше, ніж саму смерть. Отож кінчатиму. А ти, щоб ніколи не лякатися смерті,— завжди про неї думай.
Бувай здоров!
ЛИСТ XXXI
Сенека вітає свого Луцілія!
Пізнаю мого Луцілія: він виявляє себе, врешті, такою людиною, якою обіцяв стати. Продовжуй іти за тим душевним поривом, який, помігши тобі кинути під ноги загальновизнане добро, провадить тебе до вдосконалення. Ні, я не вимагаю від тебе, щоб ти став чи то більшим, чи кращим, ніж ти сам намислив. Але підвалини ти заклав на вільному місці — зводь же й відповідну будівлю, аби дорівняла твоїм намірам, залучи до тієї роботи все, що ти виплекав у своїй душі.
Врешті, сягнеш мудрості тоді, коли заткнеш вуха, і то не воском, що став у пригоді Уліссові та його супутникам(1): тут потрібна щільніша замазка. Голос, якого боявся Улісс, дійсно був звабливий, але ж то не був голос загалу; а от той, якого мусиш боятися ти, долинає не з одинокого стрімчака — звучить відусіль, з усіх закутів землі. Значить, тобі потрібно оминати не одне якесь місце, де чигає підступна насолода, а всі заселені людом міста. Будь глухий передусім до тих, хто тебе любить: наміри бувають добрі, бажання — погані. Хочеш бути щасливим — проси богів, аби ні одне з тих добрих зичень не здійснилося. Бо то ж не блага, все те, чим хочуть осипати тебе твої доброзичливці. Одне благо, одне добро є джерелом і запорукою щасливого життя — це впевненість у собі. А того не осягнеш, поки не знехтуєш труднощами, поки не вважатимеш їх у числі тих речей, котрі не є ні добрими, ні поганими. Адже не буває так, щоб одне щось було то поганим, то добрим, то легким і стерпним, то здатним нагнати жах. Труднощі — не благо. То що ж таке благо? Зневага до труднощів. Засуджую тих, хто з'їдає себе у непотрібних трудах. І навпаки: хвалитиму того, хто докладає зусиль у чесному занятті; хвалитиму тим більше, чим наполегливіше він трудитиметься, чим рідше, піддаючися слабості, випускатиме з рук чепіги,— хвалитиму, підбадьорюючи: "Прекрасно! Розпростуй плечі, вдихни на повні груди і, якщо можеш, подолай той схил на одному подиху!" Труднощі — пожива благородних душ. Тому-то з усього того, що колись вимолювали для тебе твої батьки, тобі вже нічого вибирати, нічого жадати. Втім, чи не соромно було б людині, яка вже стільки осягла, все ще обтяжувати богів своїми просьбами? Та й до чого ті просьби? Ти сам себе зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо — це те, що пов'язане з чеснотами; а що пов'язане із злом, те ганебне. Як ото без домішки світла ніщо не заблищить, як ніщо не буває темним, не ввібравши в себе темряви чи якихось сутінків, як без вогню ніщо не буває гарячим, а без повітря — холодним, так усе може бути чи почесним, чи ганебним залежно від того, з чим єднається: чеснотою чи злом.
То що ж таке справжнє благо? Знання. А що таке зло? Незнання. Передбачлива, кмітлива людина, зважаючи на обставини, одне щось відкине, інше — вибере. Що відкидає, того, однак, не лякається, а що вибирає, тим не захоплюється,— якщо, зрозуміло, та людина висока й незламна. Я забороняю тобі хилитися, занепадати духом. Не уникаєш труду? Того ще мало: треба йти йому назустріч! — "А який труд,— запитаєш,— можна вважати пустим та зайвим?" — Той, до якого впрягли тебе нікчемні спонуки. Зрештою, він теж не є злом, як і той, до якого спонукало тебе щось високе. Адже йдеться про саму стійкість душі, яка закликає нас долати труднощі та знегоди, підбадьорює словами: "Чому вагаєшся? Чоловікові не личить лякатися поту!"
Але, щоб осягнути досконалості у чесноті, потрібно ще й таке: твоє життя має бути рівним, цілісним, в усьому відповідним самому собі. А це неможливо без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі. У тому, власне, й полягає найвище благо. Сягнеш його — станеш рівнею, а не прохачем богів.
"Як же,— запитаєш,— дійти до такого блага?" — Не через Пеніни чи Грецькі хребти, не через пустелі Кандавії; не доведеться рушати до Сіртів, до Сцілли й Харібди(2), хоч ти і долав усі ті перешкоди заради нікчемної прокураторської посади.