Отож, містере Квіквег, — вона-бо вже знала, як його звуть, — я заберу у вас цю залізяку, а вранці поверну. Але якого чаудеру ви хочете на снідання, хлопці? Слимака чи тріски?
— І того, й того, — відповів я. — Та ще б на переміну зо два копчених оселедці.
16
КОРАБЕЛЬ
Уночі ми довго укладали плани на завтра. Але, на мій подив і неабияке збентеження, Квіквег заявив мені, що він довго радився з Йоджо — так звали його чорного божка — і той сказав йому двічі чи тричі, та ще й дуже наполегливо, що нам не треба вдвох іти до китобійної гавані, щоб вибрати корабель, на який ми наймемося. Натомість Йоджо дуже серйозно наполягав на тому, щоб вибір корабля полишити на мене самого, бо він, Йоджо, мав намір допомогти нам і вже нагледів той корабель, а коли, я, Ізмаїл, сам піду його шукати, то неминуче натраплю на нього, хоч на перший погляд це буде цілковита випадковість. І на той корабель я повинен негайно найнятись, поки що не зважаючи на Квіквега.
Я забув згадати раніше, що Квіквег у багатьох справах твердо покладався на несхибність присуду Йоджо і на його дивовижну проникливість, а тому обдаровував його щирою шанобою, як досить доброго божка, що, можливо, завжди зичить нам удачі, тільки не завжди спромагається здійснити свої добрі наміри.
Мушу сказати, що ця думка Квіквега, чи радше Йоджо, щодо вибору судна зовсім не сподобалась мені. Доти я покладав у цій справі великі надії на Квіквегову мудрість і досвід, гадаючи, що саме він зуміє вибрати китобійний корабель, якому найбезпечніше буде довірити наше життя й наші долі. Та всі мої докази не справили на Квіквега ніякого враження, і я мусив змиритися; а тоді зразу взявся за діло рішуче й завзято, щоб уже швидше залагодити цю дрібничку.
Другого ж таки ранку Квіквег зачинився з Йоджо в нашій кімнаті — той день, як мені здалося, був для них чимсь на взірець великого посту чи магометанського рамазану, днем постування, смирення та молитов (я так ніколи й не зміг збагнути цього в подробицях, бо, хоча брався кілька разів, одначе не спромігся засвоїти всі Квіквегові обряди та його тридцять дев’ять заповідей). А я, лишивши товариша поститись і курити люльку-томагавк, а Йоджо — грітися біля жертовного багаття зі стружок, подався до гавані. Повештавшись там довгенько й порозпитувавши кого трапилось, я з’ясував, що тепер у гавані є троє суден, які готуються в трирічне плавання: "Чортиця", "Лагоминка" і "Пеквод". Чому "Чортицю" названо саме так, не знаю; назва "Лагоминка" пояснення не потребує; а "Пеквод", як ви, напевне, самі пригадуєте, — це назва славнозвісного племені массачусетських індіанців, тепер вимерлого, як стародавні мідійці. Я обдивився й обнюхав "Чортицю", від неї перескочив до "Лагоминки" і, нарешті, зійшов на палубу "Пеквода", якийсь час оглядав його, а потім вирійшв, що це судно саме для нас.
Можливо, вам свого часу доводилось бачити чимало незвичайних кораблів: широконосі побережні люгери, гороподібні японські джонки, галіоти, які скидаються на ящики з-під масла, і ще бозна-що; та я ручуся вам, що ви ніколи не бачили такої химерної старої посудини, як отой старий "Пеквод". То був корабель старої школи: не дуже великий і такий старосвітський на вигляд, наче хатинка на курячих ніжках. Старий корпус, обвітрений, промочений дощами, просушений та пропечений сонцем у тайфунах і штилях усіх чотирьох океанів, був темний, як обличчя французького гренадера, що повоював і в Єгипті, і в Сибіру. Вельмишановний ніс його, здавалося, мав бороду. Щогли, вирубані десь на узбережжі Японії, — бо в тих водах "Пеквод" під час шквалу позбувся своїх перших щогл, — стриміли вгору несхитно, ніби три волхви в Кельні.[18]
Старезна палуба була вичовгана, нерівна, мов ота шанована прочанами кам’яна плита в Кентерберійському соборі, на якій сплив кров’ю Бекет.[19]
Та до всіх цих старожитностей були додані нові дивовижні риси, ще свідчили про бурхливе ремесло, якому корабель служив уже понад півсторіччя. Старий капітан Пелег,[20] що багато років був на "Пекводі" старшим помічником, поки не розжився на власне судно, а потім відійшов на спочинок, — цей старий Пелег, коли був старшим помічником, чимало додав до первісної гротескності "Пеквода", прибравши його в оздоби, дивні як своїм матеріалом, так і виконанням; з ними могли б зрівнятись хіба що різьблений щит та ложе Торкіл-Гакра.[21]
"Пеквод" був прикрашений пишно, наче якийсь варварський імператор Ефіопії, чия шия аж згинається від ваги висюльок з полірованої слонової кістки. Він був повний мисливських трофеїв. Це був якийсь корабель-дикун, що прикрашував себе добутими в бою кістками ворогів. Відкриті, не позашивані дошками фальшборти нагадували одну суцільну щелепу, так вони були внизані довгими, гострими зубами кашалотів, позабиваними замість нагелів[22], щоб прикріплювати старі конопляні жили та сухожилки. І жили ті не були пропущені крізь блоки, вирізьблені з суходільної деревини, а швидко бігали по коліщатках з морської кості. "Пеквод" зневажав новітні штурвальні колеса і мав на своїй вельмишановній кормі румпель; той румпель був суцільний, хитромудро вирізьблений з довгої, вузької нижньої щелепи його спадкового ворога — кашалота. Стерничий, що тримав у руках цей румпель під час бурі, почував себе так, наче татарин, що стримує баского коня, вхопивши його за храпи. Величне судно, але чомусь украй смутне!.. Та всі величні речі бувають позначені печаттю смутку.
Обвівши поглядом ют, палубу, чи нема там когось наділеного владою, щоб запропонувати себе як кандидата в матроси для майбутнього плавання, я спочатку не побачив нікого; але мені не міг не впасти в око якийсь химерний намет, чи, краще сказати, курінь, або вігвам, поставлений трохи позаду грот-щогли. Видно було, що то споруда тимчасова, встановлювана тільки в гавані. Форму вона мала конічну, була футів з десять заввишки і складалася з довгих, широких пластин гнучкої кістки, взятих із середньої, найвищої частини щелеп гренландського кита. Поставлені кружка, ширшими кінцями на палубу, вужчими кінцями вони сходились угорі докупи, були там зв’язані і на шпичастому вершечку утворювали китичку з відщеплених, вистріпаних волокон, що колихались на вітрі туди й сюди, ніби чубчик на маківці якогось старого ватага індіанського племені потовотамі. Трикутний отвір був звернений до носа корабля, і той, хто сидів усередині, міг бачити все, що робилося спереду.
Ось у цьому химерному приміщенні я нарешті розгледів чоловіка, що, як видно було з його вигляду, мав тут владу, а в цю опівденну годину, коли на судні припинилася всяка робота, яка велась під його наглядом, відпочивав від тих трудів. Він сидів на старосвітському дубовому стільці, густо помережаному химерним різьбленням; сидіння того стільця було виплетене з міцних смужок того самого пружного матеріалу, що з нього споруджено вігвам.
У зовнішності цього літнього чоловіка не було, можливо, нічого незвичайного; засмаглий і м’язистий, як більшість старих моряків, він був одягнений у каптан з грубого синього "лоцманського" сукна, скроєний на квакерський манір, і привертала увагу хіба що тонка, майже мікроскопічна мережка дрібних зморщечок біля очей; такі зморщечки бувають у людей, що багато років провели в морі, серед жорстоких бур, і часто мусили дивитися проти вітру: адже тоді м’язи навколо очей весь час напружені. Такі зморшки додають особливої виразності гнівному поглядові.
— Ви капітан "Пеквода"? — спитав я, підійшовши до входу в курінь.
— Ну, а коли я капітан "Пеквода", то що ти хочеш від мене? — відказав він.
— Я хотів найнятись на судно.
— Та невже? Я бачу, ти не з Нентакіту. Плавав коли на китолові?
— Ні, сер, не плавав.
— І нічогісінько не тямиш у китоловстві? Так чи ні, га?
— Нічогісінько, сер. Та я певен, що скоро навчусь усього. Я кілька років ходив у море на торговельному судні й гадаю, що…
— К бісу твої торговельні судна. Зі мною про такі дурниці не балакай. Ти бачиш оту свою ногу? Я її тобі вирву з корми, як ти ще раз ляпнеш мені про торговельні судна! Ти ба — торговельні судна! Ще, мабуть, і пишаєшся бозна-як, що служив на тих торговельних суднах… Ти краще скажи мені, чого це тобі раптом забандюрилося найнятись на китолов, га? Щось воно тхне непевним, чуєш? А може, ти в піратах був, га? Може, ти обікрав, свого капітана, га? Може, ти надумав повбивати командирів судна, як тільки вийдемо в море?
Я запевнив його, що мені й на думку таке не спадало. Я бачив, що під машкарою цих напівжартівливих звинувачень у цьому старому морякові, квакері, нентакітці живуть усі остров’янські упередження, недовіра до всіх чужинців, котрі не походять з Кейп-Коду або Мартас-Віньярду.
— То чого це тобі заманулось на китобійне судно? Я хочу це знати, перше ніж найму тебе.
— Та просто мені цікаво, сер, — що воно таке китобійний промисел. І світ побачити хочеться.
— Цікаво, що таке китобійний промисел, кажеш? А ти бачив коли капітана Ахава?
— А хто це такий — капітан Ахав?
— Еге ж, еге ж, я так і думав. Капітан Ахав — це капітан цього судна.
— Ну, то я помилився, сер, Я гадав, що розмовляю з самим капітаном.
— Ти розмовляєш із капітаном Пелегом — ось із ким ти розмовляєш, хлопче. Моя й капітана Білдеда робота — споряджати "Пеквод" у плавання, забезпечувати його всім, чим треба, в тому числі командою. Ми власники судна на паях і комерційні агенти. Та що я хотів тобі сказати: коли тобі, як ти щойно хвалився, цікаво, що це таке китобійний промисел, то я тобі можу показати, що воно таке, поки ти ще не вліз у це діло з головою — так, що назад буде пізно. Глянь на капітана Ахава, хлопче, і ти побачиш, що в нього тільки одна нога.
— Тобто як, сер? Ви хочете сказати, що другу йому відкусив кит?
— Відкусив кит? Юначе, її зжер, зжував, схрупав найстрахітніший пармацетник, та ще й разом з човном! Ой-ой-ой!
Мене трохи стривожив цей вибух почуттів, а може, й зворушило щире співчуття, яке звучало в заключному вигуку, але я відповів так спокійно, як тільки міг:
— Я не маю сумніву, сер, що ви кажете правду, але звідки ж я мав знати, що саме той ваш кит був такий надзвичайно хижий та лютий. А втім, і справді можна було здогадатися по самій пригоді.
— Слухай, хлопче, слова в тебе якісь аж надто м’які, беззубі, наче ти й не вмієш сказати гостріше.