Зовні в той час все частіше падав холодний сніг; земля від снігу стала смирніше, але звуки середняцького настрою заважали наступити суцільній тиші. Старий орач Іван Семенович Крестинін цілував молоді дерева в своєму саду і з коренем сокрушав їх геть з ґрунту, а його баба голосила над голими гілками.
— Не плач, стара, — говорив Крестинін, — Ти в колгоспі мужицькою давалкою станеш. А дерева ці — моя плоть, і нехай вона тепер мучиться, їй же нудно себе усуспільнювати в полон!
Баба, почувши чоловікові слова, так і покотилася по землі, а інша жінка — не те стара дівка, не те вдовиця — спочатку бігла по вулиці і голосила агітуючи, таким чернечим голосом, що Чиклину захотілося в неї стріляти, а потім вона побачила, як крестинінська баба котиться внизу, і теж кинулася горілиць і забила ногами в суконних панчохах. Ніч покрила весь сільський масштаб, сніг зробив повітря непроникним і тісним, в якому задихалася груди, але все ж баби зойкали повсюдно і, звикаючи до горя, тримали постійне виття. Собаки і інші дрібні нервові тварини теж підтримували ці нудні звуки, і в колгоспі було шумно і тривожно, як в передбаннику; середні ж і вищі мужики мовчки працювали по дворам і закуткам, що охороняються бабиним плачем у розкритих навстіж воріт. Залишкові, неусуспільнені коні сумно спали в стійлах, прив'язані до них так надійно, щоб вони ніколи не впали, тому що деякі коні вже стояли мертвими; в очікуванні колгоспу беззбиткові мужики тримали коней без їжі, щоб усуспільнитись лише одним своїм тілом, а тварин не вести за собою в скорботу.
— Чи живий ти, годувальник?
Кінь дрімав в стійлі, опустивши навіки чутливу голову; одне око у нього було слабо прикрите, а на друге не вистачило сили, і він залишився дивитися в темряву. Сарай охолов без кінського дихання, сніг западав в нього, лягав на голову кобили і не танув. Господар загасив сірник, обійняв коня за шию і стояв в своєму сирітство, нюхаючи по пам'яті піт кобили, як на оранці.
— Значить, ти померла? Ну нічого, я теж скоро помру, нам буде тихо.
Собака, не видячи людини, увійшов в сарай і понюхав задню ногу коня. Потім він загарчав, вп'ялася пащею в м'ясо і вирвав собі яловичини. Обидва ока кобили забіліли в темряві, вона подивилася ними обома і переступила ногами крок вперед, не забувши ще від почуття болю жити.
— Може, ти в колгосп підеш? Іди тоді, а я почекаю, — сказав господар двору.
Він взяв жмут сіна з кута і підніс коневі до рота. Очні місця у кобили стали темними, вона вже склепила останній зір, але ще чула запах трави, тому що ніздрі її ворухнулися і рот розпався надвоє, хоча жувати не могла. Життя її зменшувалося все далі, зумівши двічі повернутися на біль і їжу. Потім ніздрі її вже не повелися від сіна, і дві нові собаки байдуже від'їдали ногу позаду, але життя коня ще було ціле — воно лише біднішало в далеких злиднях, ділилося все більш дрібно і не могло втомитися. Сніг падав на холодну землю, збираючись залишитися в зиму; мирний покрив застелив на сон грядущий всю видиму землю, тільки навколо хлівів сніг розтанув і земля була чорна, тому що тепла кров корів і овець вийшла з-під огорож назовні і літні місця оголилися. Ліквідувавши весь останній дихаючий живий інвентар, мужики стали їсти яловичину і всім домашнім також наказували її їсти; яловичину в той короткий час їли як причастя, — тобто ніхто не хотів, але треба було заховати тіло рідної убоїни в своє тіло і зберегти її там від усуспільнення. Інші розважливі мужики давно опухли від м'ясної їжі і ходили тяжко, як рухаючи сараї; інших же рвало безперервно, але вони не могли розлучитися з худобою і знищували її до кісток, не чекаючи користі шлунку. Хто вперед встиг поїсти свою живність або хто відпустив її в колгоспне ув'язнення, той лежав у порожній труні і жив в ній, як у тісному дворі, відчуваючи обгороджений спокій. Чиклин залишив заготовку плоту в таку ніч. Вощев теж настільки ослаб тілом без ідеології, що не міг підняти сокири і ліг в сніг: все одно істини немає на світі або, можливо, вона і була в якоїсь рослині або в героїчній тварі, але йшов дорожній жебрак і з'їв то рослину або розтоптав гнітючим низом тварюку, а сам помер потім в осінньому яру, і тіло його видув вітер в ніщо. Активіст бачив з Оргдвору, що пліт не готовий; однак він повинен був завтрашнім вранці відправити в район пакет з підсумковим звітом, тому дав негайний свисток до загальних установчих зборів. Народ виступив з дворів на цей звук і всім неорганізованим ще складом з'явився на площу Оргдвора. Баби вже не плакали і висохли обличчям, мужики теж трималися самозабутньо, готові зорганізуватися навіки. Наблизившись один до одного, люди стали без слова всією середняцької гущею і задивилися на ганок, на якому знаходився активіст з ліхтарем в руці, — від цього власного світла він не бачив різного дріб'язку на обличчях людей, але зате його самого спостерігали всі з ясністю.
— Готові, чи що? — запитав активіст.
— Почекай, — сказав Чиклин активісту. — Нехай вони попрощаються до майбутнього життя.
Мужики було приготувалися до чогось, але один з них вимовив в тиші: — Дай нам ще одну мить часу! І сказавши останні слова, мужик обійняв сусіда, поцілував його тричі і попрощався з нім.— Прощай, Єгор Семенович!
— Нема в чому, Никанор Петрович: ти мене теж прости.
Кожен почав цілуватися з усією чергою людей, обіймаючи чуже досі тіло, і все уста сумно і дружелюбно цілували кожного.
— Прощай, тітка Дарина, не ображайся, що я твою клуню спалив.
— Бог простить, Альоша, тепер клуня все одно не моя.
Багато, доторкнувшись взаємними губами, стояли в такому почутті деякий час, щоб назавжди запам'ятати нову рідню, тому що до цієї пори вони жили без пам'яті один про одного і без жалості.
— Ну, давай, Степан, побратаємся.
— Прощай, Єгор, жили ми люто, а закінчуємо по совісті.
Після цілування люди поклонилися в землю — кожен всім, і встали на ноги, вільні і порожні серцем.
— Тепер ми, товаришу актив, готові, пиши нас усіх в одну графу, а куркулів ми самі тобі покажемо.
Але активіст ще перш позначив всіх жителів — кого в колгосп, а кого на пліт.
– Невже свідомість в вас заговорила? — сказав він. — Значить, відгукнулася масова робота активу! Ось вона, чітка лінія в майбутній світ!
Чиклин тут вийшов на високий ганок і загасив ліхтар активіста — ніч і без гасу була світла від свіжого снігу.
— Добре вам тепер, товариші? — запитав Чиклин.
— Добре, — сказали з усього Оргдвора. — Ми нічого тепер не чуємо, в нас один прах залишився.
Вощев лежав осторонь і ніяк не міг заснути без спокою істини всередині свого життя, тоді він встав зі снігу і увійшов в середу людей.
— Здравствуйте! — сказав він колгоспу, зрадівши. — Ви стали тепер, як я, я теж ніхто.
— Здравствуй! — зрадів весь колгосп одній людині.
Чиклин теж не міг стерпіти бути окремо на ганку, коли люди стояли разом знизу; він опустився на землю, розпалив багаття з матеріалу плотів, і всі почали зігріватися від вогню. Ніч стояла смутно над людьми, і більше ніхто не вимовляв слова, тільки вчулося, як по-старовинному брехав собака на чужій селі, ніби він існував в постійній вічності.
13
... Отямився Чиклин першим, тому що згадав щось насущне, але, відкривши очі, все забув. Перед ним стояв Єлисей і тримав Настю на руках. Він уже тримав дівчинку години дві, боячись розбудити Чиклина, а дівчинка спокійно спала, гріючись на його теплих, сердешних грудях.
— Не замучив дитини-то? — запитав Чиклин.
— Я не смію, — сказав Єлисей. Настя відкрила очі на Чиклина і заплакала по ньому; вона думала, що в світі все є справді і назавжди, і якщо пішов Чиклин, то вона вже більше ніде не знайде його на світі. У бараку Настя часто бачила Чиклина уві сні і навіть не хотіла спати, щоб не мучитися на ранок, коли воно настане без нього. Чиклин взяв дівчинку на руки.
— Тобі нічого було?
— Нічого, — сказала Настя. — А ти тут колгосп зробив? Покажи мені колгосп!
Піднявшись із землі, Чиклин доклав голову Насті до своєї шиї і пішов розкуркулювати.
— Жачев-то не ображав тебе?
— Як же він образить мене, коли я в соціалізмі залишуся, а він скоро помре!
— Так, мабуть, що і не скривдить! — сказав Чиклин і звернув увагу на натовп.
Сторонній, прийшлий народ розташувався купами і малими масами по Оргдвору, тоді як колгосп ще спав загальним скупченням біля нічного, померклого багаття. По колгоспній вулиці також перебували нетутешні люди; вони мовчки стояли в очікуванні тієї радості, за якою їх привели сюди Єлисей і інші колгоспні пішоходи. Деякі мандрівники обступили Єлисея й сказали йому:
— Де ж колгоспне добро – невже ми даром йшли? Чи довго нам бродити без зупинки?
— Раз вас привели, то актив знає, — відповів Елісей.
— А твій актив спить, має бути?
— Актив спати не може, — сказав Єлисей.
Активіст вийшов на ганок зі своїми підручними, і поруч з ним був Прушевський, а Жачев повз позаду всіх. Прушевського послав в колгосп товариш Пашкін, тому що Єлисей проходив вчора повз котловану і їв кашу у Жачева, але від відсутності свого розуму не міг сказати жодного слова. Дізнавшись про те, Пашкін вирішив на повний темп кинути Прушевського на колгосп як кадр культурної революції, бо без розуму організовані люди жити не повинні, а Жачев відправився за своїм бажанням як каліка, і тому вони з'явилися втрьох з Настею на руках, не рахуючи ще тих подорожніх мужиків, яким Єлисей велів йти слідом за собою, щоб радіти в колгоспі.
— Ідіть швидше пліт кінчайте, — сказав Чиклин Прушевському, — а я скоро назад до вас встигну.
Єлисей пішов разом з Чиклиним, щоб вказати йому самого пригнобленого наймита, який майже споконвіку працював даром на імущих дворах, а тепер працює молотобійцем в колгоспній кузні і отримує їжу і приварок як коваль другий руки; однак цей молотобоєць не числився членом колгоспу, а вважався найманою особою, і профспілкова лінія, отримуючи повідомлення про цього офіційного наймита, одного у всьому районі, глибоко турбувалася. Пашкін ж і зовсім сумував по невідомому пролетарю району і захотів якомога швидше позбавити його від гноблення. Біля кузні стояв автомобіль і палив бензин на одному місці. З нього тільки що зійшов Пашкін, який прибув разом з дружиною, щоб з активною жадібністю виявити тут залишкового наймита і, забезпечивши його кращою долею життя, розпустити потім райком союзу за недбалість обслуговування членської маси.