Я знаю, що батько не буде заперечувати!
Це підтверджувало Рюдігерові слова про його вірність, і вперше за багато років Крімгільда усміхнулася.
їхній шлях пролягав повз Мельк (тут єпископ Пільгрім попрощався з Крімгільдою) і далі повів через Маутерн на Трайсмауер, першу фортецю короля Етцеля, де любила жити покійна Гельха. Тут їх зустріли рицарі гуннського племені. Вони були першими поганами, яких побачила Крімгільда. Ласкавою зустріччю вони розвіяли всі її побоювання.
Крімгільду здивувало, що люди, які мали такий незвичний вигляд — чорне-чорне гладеньке волосся, косі очі й вилицюваті обличчя,— не поступалися в тактовності та вихованості дворянам з-над Рейну, а люб'язністю та уважністю навіть перевершували їх. Крімгільда була в захопленні, що багато з тих, хто тепер оточував її, володів німецькою або французькою мовами. їй подобалося, що вони говорили незвичним гортанним голосом. А найбільше до душі припало Крімгільді те, що її майбутній чоловік байдужий до того, хто яку віру визнає, аби лиш він був чесним рицарем.
ЯК ЕТЦЕЛЬ ЗУСТРІВ КРІМГІЛЬДУ
Покинули Трайсмауер через чотири дні.
Таку пилюку почет збив, мов у диму, в огні
палала Австрія уся... Отак-от навпрямці
везли володарю жону Етцелеві бійці.
У Трайсмауері вони пробули чотири дні і поїхали далі, на Відень. Тепер їх супроводило багато воїнів. Коні збивали таку пилюку, що нею була оповита вся Австрія. Серед тих, хто супроводив, були і християни, і погани. Вони не сварилися між собою через віру, а поблажливо ставилися до того, хто якому богові молиться. Крімгільда дуже дивувалася, що по цей бік [97] Рейну такий безкраїй світ. Кого тут тільки не було! Змагалися герої з Греції і Русі, мужні волохи і поляки.
Тут були посланці з Києва. Вони носили шапки з кунячого хутра, а на них — хрести з двома поперечинами. Поруч з ними мчали печеніги, що напинали луки й поклонялися птахові і нічим не поступалися своїм братам, що колінкували перед розп'яттям. Здавалося, християни були їм мов брати. Це подобалося Крімгільді.
В безконечних іграх швидко минав час. І ось вони вже прибули в Тюльн.
Тут Крімгільду зустрів її майбутній чоловік. З ним був його найближчий почет — двадцять чотири князі. І кожен був уславлений герой. Всі невимовно раділи, що знову матимуть володарку. Серед них був Рамунг, герцог мужніх волохів, які зі свистом гасали по полю, наче ластівки літали.
Тут був Гібіх, чий замок притулився на горі, вкритій снігом.
Тут були також: Гаварт із Данії, ландграф Ірмфрід з Тюрінгії, Гарборг Жорстокий з Польщі та Ірінг з Лотарінгії.
Ірінга король піддав опалі, і він тепер шукав допомоги в Угорщині.
За ними, у супроводі трьох тисяч довгобородих гуннів, їхав Бльодель, брат короля Етцеля. Він був у шовковому одязі, на білому, мов молоко, коні. А вже за рицарями Бльоделя їхав сам володар. Обабіч нього їхав найсильніший герой християнського світу Дітріх Бернський.
В їхньому оточенні Крімгільда почувалася, ніби в морі острів, на який накочуються хвилі.
— Будьте готові до зустрічі, володарко,— прошепотів їй на вухо Рюдігер.— Я називатиму рицарів, яких вам треба поцілувати, а інших вшанувати поклоном!
До Крімгільди підбігли рицарі. Сотні рук зняли її з сідла. Король Етцель зіскочив з коня і поспішив їй назустріч, і радість осяяла його обличчя, мов сонце — хмарне небо.
— Ласкаво просимо, володарко! — сказав Етцель. Крімгільда поцілувала його, і їхні корони доторкнулися одна до
одної. Над їхніми обличчями блиснуло золото, ніби ранкова зоря над альпійськими вершинами. Гуннські дворяни вигукнули:
— Вона така ж гарна, як і Гельха!
Потім Крімгільда поцілувала Бльоделя і Дітріха Бернського, Гібіха та ще дев'ятьох королів, яких Рюдігер нишком показував і називав їй. Іншим вона тільки уклонилася.
Після цього навкруги розлігся такий гуркіт, ніби обвалилося небо. Це почалися змагання тисячі воїнів. Християни і погани показували свою майстерність у турнірному бою. І кожен з них був гідний захоплення. [98]
Змагання не припинялися весь час, поки їхали з Тульна до Відня, і Крімгільда весь час з цікавістю споглядала це видовище.
Однак те, що було у Відні, де гуляли весілля, вона не могла охопити поглядом.
Свято 'почалося на трійцю і тривало вісімнадцять днів. Воно сяяло золотом, супроводилося радістю і, здавалось, ніколи не скінчиться. Пишнота і щастя сп'янили Крімгільду. Вона намагалася порахувати рицарів, які були тепер їй підлеглі. Та їх було так багато, що якби вона подарувала кожному тільки одну золоту монетку із скарбу, до вечора в неї золота не лишилося б. Та коли вона згадала Зігфріда, у неї знов забриніли на очах сльози. Проте Крімгільда приховала їх від свого чоловіка. Вона не хотіла, щоб Етцель вважав її невдячною — адже жоден король світу не зміг би вшанувати її пишніше.
Все, що в неї було, Крімгільда роздарувала. Всі інші теж роздарували, що мали. І золото пливло по місту, мов червона кров по жилах. На цьому святі лише Етцелеві двірські музики Вербель і Швеммель одержали, мабуть, по тисячі марок або й більше. Від радості все місто аж гуло. Ах, такі часи більше не повторяться, і ніколи не буде таких королів!
Вісімнадцятого дня Етцель і Крімгільда залишили замок Ві-зель, сіли на корабель і попливли вниз Дунаєм. Річкою пливло так багато людей на конях, що не видно було води і здавалося, ніби довкола не вода, а тверда земля.
Кораблі скріпили між собою, тому ніяка хвиля не могла їх поколивати. Над мостинами напнули білі шовкові намети. Було таке враження, що по річці пливе сніг. На берегах зібралися величезні юрби людей. Від їхньої ваги береги аж угиналися. Всі посилали королеві поцілунки рукою.
Отак їхали молодята в Етцелів замок.
— Погляньте навкруги! Все це ваше! — говорив король Крімгі-льді.— Скажіть тільки, чого ви хочете, і все матимете!
Крімгільда подумала, що вона, мабуть, буде щаслива.
ЯК КРІМГІЛЬДА ВМОВИЛА ЕТЦЕЛЯ ПОКЛИКАТИ БРАТІВ НА СВЯТО СОНЦЕСТОЯННЯ
зажили у шані, і час помалу тік,
аж поки син знайшовся в них на сьомий шлюбний рік.
Зрадів могутній Етцель, півсвіту володар,-
в житті найбільшу радість приніс йому цей дар.
Крімгільда і Етцель прожили разом чимало років. На сьомий рік їхнього подружнього життя Крімгільда подарувала королю сина. Етцель був безмежно щасливий. Він дозволив своїй коханій дружині охрестити сина і виховувати його за християнським звичаєм.
Королева назвала свого первістка Ортлібом і змалку навчала всіх рицарських чеснот. Хлопчика навчали також звичаїв гуннського двору. Крімгільда намагалася робити все так, як свого часу Гельха, що й досі жила у серцях усіх людей. Та вона перевершила небіжчицю шляхетною вдачею і щирим серцем.
Однак, незважаючи на це, всі називали Крімгільду чужоземкою. Це завдавало їй болю.
її влада була безмежна. На службі в неї перебувало дванадцять королів і сім королівен. А її придворною дамою була наречена Діт-ріха Бернського, володаря всієї Італії.
Через Крімгільдині руки проходило стільки золота, що й не злічити. її побажання були наказом. Хоч би що вона сказала, все виконувалося швидше, ніж вона встигала договорити до кінця.
Так прожила Крімгільда тринадцять років.
Часом їй снився Гізельгер, з яким вона йшла попідруки; вона пригортала його до себе й цілувала. Інколи снився також Зігфрід. Вони ніби були у Ксантені, в тронній залі або в замку Нібелунгів серед фіордів і скель. Там вона була сильна і багата. Інколи їй снився скарб, а інколи навіть Гаген і Гунтер. Вона думала: "Обидва вони винні, що в мене чоловік — поганин. Жодна жінка на Рейні не живе з поганином. Зігфрідова дружина заслуговує кращої долі. Це Гаген і Гунтер довели її до цього".
І думки снувалися далі: "Мене називають сильною і багатою, а насправді я вбога й безсила. Не можу відомстити навіть своїм [101]смертельним ворогам! Навіщо мені десять тисяч воїнів? Якби вони звели зі світу Гагена, я була б безмежно рада. А так воїни годяться хіба для того, щоб стріляти ворон на льоту. Найбідніша жінка на Рейні живе краще за мене. До того ж, мене точить туга за братами. Попрошу Етцеля, щоб запросив їх до нас. Заради мене він це зробить. Мені б дуже хотілося ще раз побачитися із Гізельгером та Гернотом. Вони приїдуть з почтом. Я знову буду серед своїх!" Якось увечері, коли вони полягали спати, Крімгільда мовила до Етцеля:
— Любий чоловіче, якщо ви справді шануєте мене, то запросіть до нас моїх братів. Ми приймаємо так багато гостей, але ніколи не бувають у нас рицарі з Рейну. А мені дуже хочеться побачитися з ними. Ваші люди потайки називають мене чужоземкою, бо не знають нікого з моїх земляків. Тому я сумую.
Чоловік поцілував її й відповів:
— Давно запросив би ваших братів, якби не така далека дорога. Мені не хотілося, щоб вони підупали на силі, поки їхатимуть сюди. Та коли ви цього бажаєте, я негайно по них пошлю, бо мені теж кортить побачити Утиних синів!
Крімгільда зраділа, почувши такі слова, і сказала:
— Ще ніколи гуннські шпільмани не були у Вормсі. Вирядіть на переговори в Бургундію Вербеля і Швеммеля. Мої брати зрадіють. Накажіть музикам поспішати, ласкаво вас прошу. До нашого свята сонцестояння брати мають бути тут!
Король пообіцяв їй і це.
Вранці Вербеля і Швеммеля спорядили в дорогу. Перед тим, як вони мали від'їхати, королева запросила їх до себе на таємну розмову. Вона сказала:
— Ви можете заслужити таку винагороду, якої ще не одержував жоден шпільман у світі!
Шпільмани запитали:
— Володарко, що треба зробити? Крімгільда відповіла:
— Вирушайте у Вормс і точно перекажіть мої слова. Якщо впораєтеся з дорученням, то вважайте себе найбагатшими людьми країни гуннів. Тільки не кажіть, що коли-небудь бачили мене сумною. Затямте це добре. Це найважливіше. Кажіть тільки, що королева щаслива. її горе розтануло, мов сніг навесні, а її весела вдача навіть узимку зігріває країну гуннів!
А потім додала:
— Королева дуже сумує, бо їй болить, що її називають не інакше як чужоземкою. Гадають і говорять, що в неї нема родичів, і вона, мовляв, залишиться зовсім беззахисною після смерті Етцеля. Скажіть це так, щоб геть усі рицарі, які це почують, забажали негайно [102] приїхати сюди! Перш за все навідайте Гізельгера. Передайте йому, що я дуже скучила за ним. А моїй матері Уті перекажіть, що ніколи ще жодну королеву не шанували так, як шанують її дочку.